Яблуня була й не стара, але вже почала всихати, хоч ще родила великі яблука. Вони достигали аж восени. З зелених повільно ставали білими, а потім непомітно жовтіли і падали. Інколи навіть у хаті чутно було, як, прошелестівши між гілля, бухкалося яблуко об землю. Костик тоді вибігав із хати і шукав те яблуко. Знаходив його в пожовтілій жухлій траві і нюхав, бо любив той запах. А пахло яблуко медом і завжди світилося, начеб усередину його, якраз там, де зернятка, хтось уставив маленьку лампочку і засвітив її. Якось батько сказав: — Треба спиляти яблуню. Дуже застує вікно. Та й користі з неї вже ніякої не буде — всихає... — А як на мене, то хай би стояла,— озвалася на те мати.— Це ж пам'ять про діда Максима — ще він її посадив. А як садив, то казав: "Я, діти, вже не скуштую з неї яблук — ви їстимете та мене згадаєте..." — Я б і не проти, але ж диви: в шибки гіллям упирається, майже в вікно залізла,— пояснив батько. — Може, вона до нас у хату хоче,— сказав Костик, що чув ту розмову. — Ну ти й придумаєш! — усміхнувся батько. — А чому б і ні? — У хаті дерева не ростуть. — Шкода,— зітхнув Костик.— 3 яблунею було б цікавіше. І взимку вона не мерзла б. Може, сохне вона од морозів? — А ти знаєш, Костику, правда. Морози торік і позаторік — як найнялися, ніколи наче таких не було. — От бачиш, тату, чому вона сохне! — А в нас за роботою якось і руки не дійшли закутати яблуню на зиму. Тепер таки доведеться зрізати. — Не треба зрізати,— попрохав Костик.— Як же ми будемо без неї? — Іншу посадимо. — Мені цієї шкода! — Все одно ж пропаде. — А може, не пропаде? Давай врятуємо її! — Давайте спробуємо,— підтримала Костика й мама.— Деревина ж тільки почала всихати, а раптом — не пізно... Коли настали холоди й зовсім облетіло листя, тато поспилював сухі гілки, а Костик з мамою обмазали глиною всі ті місця. Потім обкутали стовбур старим непотрібним одягом. Ще й туго підперезали дерево мотузкою. — Отепер їй тепло буде,— сказав Костик.— Не страшні ніякі морози. Обкутана яблуня перестояла зиму. А навесні вони зняли з неї той кожух і побілили стовбур вапном. Щоб шкідливі комахи не заводилися і не псували кору. А коли настали зовсім теплі дні, яблуня викинула бруньки й зацвіла. І на ній не було жодної сухої гілки. — Житиме наша яблунька,— сказала Костикові мама.— Не помре деревина... — Я знав, що так буде! Знав! — підстрибнув на радощах Костик. І стоїть вона при вікні, світить білим цвітом і в хату, і на весь двір. І хто не йде вулицею — неодмінно на неї дивиться. Бо дуже гарна та яблуня в цвіту. Біла яблуня і біла хата стоять поряд. Одна на одну дивляться.