Я прокинувся в серпні

з холодних космацьких отав...<br />
І в багряному Києві як би мені не жилося,<br />
це неспинене місто дитинства твого –

як волосся,<br />
я над росами вгледів

і в росах космацьких зібрав.<br />
Наче буковий ліс,

я під ранок шепочу: "Не плач..."<br />
Я нагадував блазня і сном,

і премудрістю лісу...<br />
А на жовтому склі тебе

знову закутало місто –<br />
все із літер малих,

як гарольд, коли йдеться про плащ.<br />
Теплі камені осені.

Ранок! – на запах, на гул.<br />
Плечі голі, як сіно...

І видно ж тебе – на півсвіта!<br />
Ти на вранішнім вітрі лежиш...

Ти лежиш розповита,<br />
як роса!..

Так лежиш ти одна,

з тих, що знав і забув.<br />
...Та невже не притулю ніколи

до жовтих озер<br />
два листки?..

Все летять,

пропадають у леготах, стуках<br />
на світанку,

коли доростаєм до тих,

що на буках...<br />
ніби вчора...

Ще тепле каміння

плечима повзе.<br />
Що ж, ми в серпні живем.

У повітрі, де кожен згорав.<br />
Тут багато від кожного.

Тільки під ранок не досить...<br />
Втім, це, може, тому,

що душа на світанку попросить...<br />
І такої попросить –

з холодних космацьких отав.