Я хочу плакати, бо туск,<br />
бо довгов'язий дощ і скелі, —<br />
тебе втрачаю і не склею<br />
нічого вже. Не златоусть —

ні Одісей, ні князь, ні гридень,<br />
а лиш зникаючий, як віск…<br />
От хтось би взяв мене й повів<br />
в край, де лиця твого не видно,

бо стогін — не ковчег; не дасть<br />
рятунку; бо цей туск, як злидні.

Все, що я мав — це ти і рідні,<br />
все, що я вмів — любити вас.