Я бачила, як ти хиливсь додолу...
Я бачила, як ти хиливсь додолу...
Я бачила, як ти хиливсь додолу,<br /> Пригнічений своїм важким хрестом,<br /> Ти говорив: "Я втомлений... так, справді...<br /> Я дуже втомлений... Боротися? Навіщо?<br /> Я одинокий і... нема вже сили..."<br /> Ти говорив так просто і спокійно,<br /> Щось в голосі тремтіло, мов сльоза,<br /> Та полиском сухим світились очі, —<br /> Як завжди... Я стояла біля тебе,<br /> Не зважилась ані за руку взяти,<br /> Ані схилитися до твого чола,<br /> Ані тебе підвести... Я дивилась,<br /> Як ти хилився під своїм хрестом...<br /> ...І потім довго я дивилася на тебе,<br /> Тоді, як ми з тобою розлучились,<br /> Тоді, як тільки образ твій, мій друже,<br /> Привиджувавсь мені в безсонні ночі,<br /> Все голос твій бринів: "Я втомлений... так, справді..."<br /> І брала я тоді паперу картку білу,<br /> Хотілося мені зібрати тії сльози,<br /> Що в голосі бриніли невидимо.<br /> Колись отак, — розказує легенда, —<br /> Хустиною святая Вероніка<br /> Зібрать хотіла сльози й піт Христа.<br /> Та на хустині замість поту й сліз<br /> Зостався образ у вінці терновім<br /> Того, хто впав знебулий під хрестом.<br /> О, кожний раз, як я збирала сльози<br /> Твої, мій друже, на папір біленький,<br /> Я бачила те чудо Вероніки...
1900