Грецькі боги
Грецькі боги
І<br /> Як ви світом гарно управляли,<br /> В вас законом радощі були.<br /> Ви блаженство людям возвіщали,<br /> Любі мрії матері землі.<br /> Ах! Тоді розкошам все служило...<br /> Не по-нашому — ой, ні! — тоді було,<br /> Бо в твій храм щодня квітки носили,<br /> О Венеро, жизні похвало!
ІІ<br /> Видумки тоді чудовна сила<br /> Обвивала правду, мов той хміль,<br /> У творенні повнею кипіла<br /> Несказанно чарівнича жизнь...<br /> Пригорнути к серденьку коханнє —<br /> Се було найвищим торжеством:<br /> Всюди боже віяло диханнє:<br /> Чоловік злучавсь із божеством.
ІІІ<br /> Де тепер мудрагелі вбачають<br /> Огняний бездушний тілько шар,<br /> Геліоса там, було, вітають<br /> В колесниці, золотій, як жар.<br /> Тут гукають в горах орейяди,<br /> Там дреяда в дереві живе,<br /> А там в річці плещуться найяди —<br /> В срібній піні поплески пливе.
ІV<br /> Лавр тоді у ліки обернувся,<br /> В каменя — Танталова дочка,<br /> Сфінкс на тони в комиші здобувся,<br /> Філомела плакала в гайках.<br /> То Деметра з туги в землю билась<br /> В Персефони на німій труні,<br /> То Цітера потайно любилась<br /> З уродливим хлопцем на ховмі.
V<br /> Ще тоді к Девкаліона плоду<br /> Сходили безсмертники з небес.<br /> Сину Лето для такого сходу<br /> Ба й гирлигу подавав Зевес...<br /> Між людьми, героями й богами<br /> Любу сполуку робив Амур:<br /> Смертники з героями й богами<br /> Танцювали знай любовний тур.
VІ<br /> Вид понурий був тоді не в моді,<br /> Вік той радощів ще не цуравсь,<br /> Щастє божеством було в народі,<br /> Щасний із щасливим спознававсь.<br /> Красота була тоді святиня,<br /> Не соромивсь там нічого бог,<br /> Де камена чиста червоніла,<br /> Чи то грація вела танок.
VІІ<br /> В вас храми сміялись, як палати,<br /> Вас однак величила хвала<br /> І на святах Істмуса багатих,<br /> І в бігу, бистрому, як стріла.<br /> Гарно звивши рученьки з руками,<br /> У танок круг алтаря ви йшли,<br /> І пишались велико вінками<br /> Ті, що перші між людьми були.
VІІІ<br /> В вас "Евое!", тирсами маханнє,<br /> Барсами розкішними їзда<br /> Возвіщали радощів буяннє,<br /> Забуттє турбітнього труда.<br /> Фавн з сатиром перед ним склонялись,<br /> А менади-вакханки кругом<br /> У танці похміллєм вихвалялись,<br /> Сам їздець горів увесь вином.
ІХ<br /> Хто вмирав тоді, не відав страху,<br /> Не лякав недужнього кістяк;<br /> Геній стиха цілував бідаху,<br /> І гасив свій факел неборак.<br /> Оркову ж грізну вагу держала<br /> Смертника, не богова рука,<br /> І самий ериній ублажала<br /> Кобза фрацького співця дзвінка.
Х<br /> Знову зустріне він, веселий, тіні<br /> Ув Елізія дивовижних гаях.<br /> Там любов ізнайдуть неізмінні<br /> Серцем жени у своїх мужах,<br /> Лін пісні знов гратиме високі,<br /> До Алцести припаде Адмет;<br /> Друга знайде друг там одинокий;<br /> Там Орест і з луком Філоктет.
ХІ<br /> Там високі за діла награди<br /> Покреплять трудящого в трудах,<br /> І хто знявсь над величчю громади,<br /> На блаженних стане висотах.<br /> Перед викликателем із мертвих<br /> Стиха вклоняться всі небовці,<br /> А пливцеві із оселі смерті<br /> Сятимуть з Олімпу близнеці.
ХІІ<br /> Гарний світе! Де ти, де дівався?<br /> Зник з тобою і природи цвіт,<br /> Тілько в займищі пісень зостався<br /> Твій принадний баснословний слід.<br /> Вимерла гучна твоя обитель,<br /> І не бачимо ніде богів;<br /> Зник гарячкосердий небожитель, —<br /> Манячить від його тільки тінь.
ХІІІ<br /> Пишний цвіт осипався-одцвівся,<br /> Як півночник вітер налетів;<br /> Щоб один з усіх тим збагатився,<br /> Мусив щезти дивний мир богів.<br /> Сумно в зорях я тебе шукаю,<br /> Фебе!.. Ні, нема Селени більш!<br /> По гаях і по морях гукаю, —<br /> Не озвешся: сном довічним спиш.
ХІV<br /> Ой природо! Ти й сама не знаєш<br /> Радощів, що в серце людське ллєш,<br /> І щаслива щастєм не буваєш<br /> Духа, що сама його ведеш.<br /> Без богів утратила ти чувство...<br /> Ти — як мертвий маятник в часах,<br /> І закон ваги, твоє іскуство,<br /> Служить рабсько у твоїх ділах.
ХV<br /> Щоб уранці наново вродити,<br /> Риєш яму ввечері собі,<br /> І над те, щоб рівно все кружити,<br /> Втіхи більшої нема тобі.<br /> У поеми поховались боги:<br /> Бо нема вселенній вжитку з них.<br /> Світ підріс, ізнявсь і сам на ноги,<br /> Всім кружити самопихом звик.
ХVІ<br /> Так, в поеми, в древні правди дзвони, —<br /> Ми високе все внесли туди, —<br /> Пишні фарби, гарні жизні тони;<br /> Світ оставсь бездушний і німий.<br /> Вирнувши із вічності, летіти<br /> Любо їм на Пінда висоти.<br /> Що в піснях безсмертно мусить жити,<br /> Житиме минутно у житті.