Юрій Ячейкін

Гості з греків

ДА ЛУЧЧЕ ЕСТЬ НА СВОЕЙ ЗЕМЛЕ КОСТЬЮ ЛЕЧИ, НЕЛИ НА ЧЮЖЕ СЛАВНУ БЫТИ.

З Галицько-Волинського літопису

ПРОЛОГ

ТРЕТІЙ СИН СВЯТОСЛАВА

Якось покликав князь Святослав боярів, покликав усіх, хто розумне слово на раді міг сказати.

— Не любо мені в Києві, — мовив. — Хочу жити в Переяславці на Дунаї. Там середина моєї землі, яку повоював. Поділю Русь між синами і піду…

Правду сказав Святослав — пішов із Києва назавжди. Коли всіяв далекі землі кістьми хоробрих русичів, коли щедро полив той засів кров’ю молодецькою, не стало у нього війська. Пішов тоді у дідизну по нову дружину. Але наклав головою у нічній сутичці з печенігами біля порогів Славутича. Трьох синів — Ярополка, Олега та Володимира — залишив Святослав. Трьох синів — трьох підлітків. Ярополка — в Києві, Олега — в Коростені, Володимира — в Новгороді.

За синів Святославових урядували варяги: у Києві можновладно сидів Свенельд, у Корсуні — заморський варяг Фрелунг. Між обома нишком точилася непримиренна ворожнеча — хто кого пересидить і пересилить. А змагалися вони руками братів-княжичів.

…Одного дня виїхав із Київської брами ставний леґінь Лют, єдиний Свенельдів син, з малою мисливською залогою полювати на вепра. Захопилися отроки та й заїхали із володінь полян аж у древлянську пущу. Як на лихо, у тому ж місці йшли великі княжі лови. З’їхалися ловці на ловців. Зупинилися коні. Насторожилися вершники. Мовчки чекали, хто перший заговорить. А якщо розмовлятимуть мечами?

Примітив князь Олег юного і вродливого Люта і тихо запитав своїх супутників:

— А то хто?

Відповідь була спокійна і навіть лагідна, але в кожнім слові таїлась зміїна отрута:

— То, княжичу, Лют, синочок Свенельда… Ач, до чого дійшло — твої володіння вже за свої мають. Нема на них гніву Святослава-князя…

— Хіба? — скипів запальний Олег. — Ще стане на них батькового гніву!

Лют тим часом мовчки перебігав сторожкими очима з одного вершника на іншого, рахував можливих ворогів. Не дивився на Олега. Хіба малий — воїн?.. А лихо вже чатувало на Люта і його товаришів. Юний княжич спритно поклав на тятиву стрілу. Ніхто й не ворухнувся зупинити малого. І хоч би схибила тоді дитяча рука, як неоднораз бувало! Та ні. Стріла вп’ялася Лютові в горло.

— Отак! — зблиснув очима Олег, по-хлоп’ячому радіючи власній несхибності. Задоволений, збуджено позирав довкола, чекаючи на похвальне слово: "Молодця, княжичу! Батькова в тебе рука і око батькове!" Не дочекався.

Миттю підхопив смертельно пораненого Люта один із його воїнів. Інші з оголеними мечами навально кинулися помститися малому зухвальцю за свого вбитого ватажка. Та заступили підлітка гартовані у битвах, досвідчені воїни й без жалю посікли усю Лютову нечисленну залогу. Полягла вона на сиру землю під копита коней…

Зчорнів від горя Свенельд, але й словом лихим не прохопився. Затамував до слушного часу думки про помсту.

Два роки Свенельд уперто вчив Ярополка державної премудрості:

— Одна держава — одна голова. Хто поділить на двох щит і меч, сам лишиться незахищеним. Прийдуть печеніги й побачать: нема сили на Русі — силу поділено на дві півсили. Молодший брат мусить коритися старшому. Так віддавна повелося — має бути старший у роді, перед словом якого всі схиляються. Шкоди ж братові по роби, але пам’ятай: твоя дружина — дужча.

Стали багряні щити полянської і древлянської дружин двома мурами червоними — одна перед одною. Грізно наїжачилися списами гострими. Як на вежах, світили за тими мурами посріблені шоломи вершників. Рухливі ті мури були: не стояли на місці — зближалися. Нараз ударилися щити на щити — грім покотився у чистому полі. Гострі мечі сині блискавки викресали. Вперто й запекло билися братні дружини. Убивали й калічили, кіньми топтали й списами кололи безжально. Колись разом ворогів перемагали, а нині нещадні були до своїх, як до поганців. Брат на брата руку з мечем підняв…

Захиталося, позадкувало Олегове військо. А тоді побігло, шлях свій встилаючи щитами багряними і тілами кривавими. Мов шкаралупа, репали під копитами Ярополкової кінноти щити й шоломи супротивників. Докотилася залізна валка, густо замішана своїми і чужими, задихана і знавісніла, до мурів Овруча. Збилися на фортечному мосту древлянські воїни, шалено вимахуючи мечами, щоб зупинити ворожу кінноту, щоб не дати їй вдертися до міста. А вершники напирали, піднімали гривастих звірів дибки, кидали копитами просто на щити і шоломи. Коні й люди борсалися в одній стиснутій з усіх боків купі, дістаючи один одного мечами, копитами, ножами. Вершинки люто молотили згори гострякуватими довбеньками і палицями, рубали бойовими сокирами, уже не добираючи, своїх чи чужих — такі усі були однакові. Убиті не падали у цьому несамовитому вирі — ніде було впасти, мертвих плечима підпирали живі. І не помічали ратоборці, що міст під ними хитається. Дугами вигнулися грубезні дубові бильця, з’єднані залізними скобами, тріснули, полетіли уламками в глибокий рів. А за ними — піші і вершники, які билися скраю. Аж ось і весь настил посунув убік, завмер на мить у непевній рівновазі, а тоді хряснув і загуркотів униз, на сірі лобасті валуни, разом з обома дружинами. Страшний стоголосий крик розітнув повітря, аж дерева здригнулися. А ті, що лишилися з обох боків рову, закам’яніли від жаху, дивлячись на таке страхітливе злодійство. Мечі впали долу, списи затремтіли й похилилися.

Звершилася битва без радості — на гіркий спомин.

— Де брат мій, Олег?! — нараз захриплим голосом закричав Ярополк, нажаханий власною перемогою…

А брат його Олег із десятком вірних отроків тікав у дику пущу. Зморені коні спотикалися. Нарешті наїхали вершники на глуху сторожку й зупинилися. Засапаних коней пустили випасатися, а самі, як були, так і повалилися на земляну долівку. Навіть варту не ставили, думали — вже безпека. Тільки й подбали — лучину не запалили, аби знадвору їхню криївку ніхто не побачив.

Мертвим сном поснули втікачі і на смерть пробудилися.

Уночі раптово розчахнулися двері, вдерлися до сторожки запанцеровані в бойові обладунки варяги Свенельда з оголеними ножами і смолоскипами в руках — по двоє на одного сонного. Порізали — ніхто не встиг і до меча дотягтися. Тільки юного Олега не зачепили. Схопився Олег на рівні ноги, розпачливо притулився спиною до стіни. Не страшні були його сни, страшне пробудження.

Димно палали смолоскипи, шкварчали смолою, бризкали гарячими іскрами. Червоні відблиски зловісно вигравали на твердих, ніби карбованих, обличчях варягів, мінилися пломеніючими барвами на темному кутому залізі. Стали варяги двома похмурими шерегами — від стіни з прип’ятим жахом Олегом і чорного отвору розчахнутих у ніч дверей. А між ті шереги увійшов Свенельд. Захлинаючись од жаху, закричав Олег, коли воєвода наблизився впритул і глипнув холодними очима, що зблиснули синіми крижинами над полум’ям рудої бороди. Страшно у хлоп’ячі роки стояти у тьмяній халупі, в калюжі крові, серед німотно мовчазних убивць і дивитися в очі власної смерті.

— Як ти зробив Лютові, так я роблю тобі! — хрипко мовив Свенельд, змахнувши довгим варязьким ножем…

— Де брат мій, Олег? — вранці наступного дня знову тривожно запитав Ярополк.

Покликав Свенельд до юного князя якогось уляканого смерда і похмуро проказав:

— Він бачив твого брата.

— Де?! — рвонув смерда Ярополк за благеньку сорочицю. В його очах уперше з учорашнього дня майнули радість і надія. — Де ти бачив князя?

— На мосту бачив, — злякано пробелькотів той. — На мосту!.. Вчора… Впав він у рів з усіма…

Одштовхнув його від себе Ярополк, аж той заточився, а сам побіг до рову. І не бачив, як за знаком Свенельда двоє воїнів поволокли смерда до лісу…

У рові, під застиглими трупами людей і коней, справді знайшли понівечене тіло князя-отрока, рідного княжого брата. У скорботі і тузі стояв Ярополк над тілом Олега.

— Ти цього хотів, Свенельде? — запитав гірко.

Скрушно відповів Свенельд:

— Хіба ж я хотів шкоди йому? Та бачив, міст упав, діло на лихе повернуло… Що тепер люди скажуть? Чутки, княже, гірші, ніж кривда, бо бувають сильніші за правду… Я порадив би тобі піти до Нова-города і привезти Володимира до Києва, аби лиходії з його малолітства не скористалися…

Порятував Володимира для кращої долі молодий боярин Добриня. Як дізнався він про оте братовбивство, гукнув нечисленну дружину князя і подався за сині ріки, за темпі пущі, за прозорі озера — аж у варяги. І не помилився: зустріли варязькі ярли конунга Вольдемара почесно, обдарували повним військовим спорядженням вікінга з золотою насічкою. Правда, й двох Вольдемарів для тих обладунків було б замало, та це пусте — дарували на виріст. Далеко вперед дивилися варязькі ярли. Підросте конунг — підростуть і майбутні вікінги, охочі до ратного діла і звитяжної слави. Підросте конунг — піде воювати батьків престол. Куди ж йому ще подітися? Інших шляхів йому нема. І тоді підуть за ним сміливі варязькі юнаки з міцними руками, подовженими мечами й списами, щоб легше було діставати ворога. Війна — для молоді слава, а для ярлів — зиск. Адже серед голих північних скель не дуже розбагатієш.

— Хай живе і мужніє конунг Вольдемар!

…Минули роки.

Сплив Славутич у синє море білою кригою і буйною повінню. Оголив Дніпро острови та луки, а Сонце-Ярило зігрівало ласкавим весняним теплом ліси й пасовиська. Щедро вродила земля полян буйною травою. Та не тільки зеленими килимами взялася земля під Києвом, а ще поросла червоними списами з чорними залізними гостряками на кінці. Стали на полянській землі полки вже призабутого у граді Кия третього сина Святослава — Володимира. Двадцять перше літо у князя Ярополка. Шістнадцять — у Володимира. Чиє ж то літо буде цього року останнє?

…Темно вночі у яру, темно й страшно. Зайде у темінь людина, куди навіть місяцю не зазирнути, і зникне, ніби впаде у колодязь. Темно в яру, а ще темніша точиться розмова, уривчаста, шепотлива, немов самі ті, що її ведуть, сахаються своїх слів.

"Будь нашим другом, боярине Блуде!" — шепоче один голос. "Дружба наша перетята мурами", — глухо проказує інший. "Не хоче князь крові хоробрих полян". — "Колись теж не хотіли, а лилася кров під Овручем". — "Але ж не Володимир почав братів бити, а він…" — "Добре, піддамся на твоє слово. Буду з вами в любові і приязні…"

Зашелестіло листя, мов шепіт змовників, і знову все тихо і глухо у темному Кожум’яцькому яру.

А вранці воєвода Блуд, похмурий, з розчервонілими після ночі без сну очима, сказав Ярополкові:

— Треба, князю, йти з Києва, поки Володимир не перетяв стежки у Хрещатій долині. Узяти вірних людей — сотню або півтори — і йти. Інакше…

— Що — інакше? — заволав князь. — Що, я питаю?

— Непевно сидіти у Києві, — немовби роздумуючи вголос, казав Блуд. — Вислизають городяни до Володимира — по одному, по два — і кажуть: "Іди до Києва, передамо тобі братовбивцю Ярополка". А дружина теж ненадійна, бо забагато війська до Києва прийшло. Відомо мені, ходять між воями розмови: "Нам аби князював Святославич, а який — байдуже…"

Наступної ночі один князь лишив Київ, а вранці другий в Київ увійшов. Раділи кияни — вояки прийшли, а ніхто не загинув, нікого не пограбовано, жодної будівлі не спалено…

Не встиг Ярополк зачинити браму Родні, як стала під стінами залога братового воєводи Добрині. Всі шляхи заступила, всі стежини оточила щитами: мала Родня — не стольний Київ-град.

Тьмяно було у хоромах Ярополка. Мало світла давали защемлені у держаках лучини. Тихо потріскували вони і бризкали смолою, кидаючи тривожні відблиски на складені із суцільних колод стіни. Темні обличчя були у дружинників, як обвітрене дерево могильних кумирів.

— Будемо раду радити, — мовив князь Ярополк. — Будемо думу думати, що робити і як діяти. Хто скаже?

Заговорив молодий витязь Варяжко, бо з віків повелося: перше слово на раді — молодшому, останнє — старшому.

— Краще сліпі очі мати, ніж сліпий розум. Та очі в нас не сліпі і розум теж не затьмарений. Очі бачать, а розум промовляє: біда нам у Родні! Не всидіти нам тут, бо не готова Родня до облоги — ні корму для коней не припасено, ані харчу для вояцтва.

— Що ж ти радиш нам? — запитав Ярополк.

— Рада моя проста, — відповів Варяжко, — уночі вдарити зненацька на обложників усією силою. Як не порубати, то пробитися! Втечемо на Замкову гору у Вітичів — там зачинимось. Вітичів завжди готовий до облоги від степовиків, витримає облогу й Володимира.

— Сміливе діло радить нам Варяжко, — мовив Ярополк. — А ти що скажеш, воєводо Блуде? Кінець діла слід обмізкувати перед його початком, аби початок не став кінцем…

— Добре мовив Варяжко, — почав воєвода Блуд, — та не добре може нам вийти, — сказав понуро і, мов крижаною водою, згасив гарячу Варяжкову відвагу. — Князь слушно казав, — провадив незворушно далі. — Слід усе обмізкувати, аби початок не став кінцем… — А тоді пояснив: — Що ми тут крізь палі бачимо? Бачимо малу дружину Добрині й радіємо: можна порубати або пробитися. А чи не хитрість це обложників? Чи не чатує на нас уся сила Володимира, що принишкла в лісі? Чи не чекають вони, аби ж тільки ми вийшли? Хто знає? І хто кого тоді порубає?

— Може, й твоя правда, Блуде, — замислено промовив князь. — Що ж, мабуть, зачекаємо ще день — придивимось, послідкуємо… Один день — не ціле літо!..

А наступного дня, під самі вечірні сутінки, вийшло з лісів грізне воїнство Володимира… Виходить, усю правду казав воєвода Блуд, а Варяжко на раді намовляв на люту загибель. Забув князь, що, бува, один день багато важить. А загублений день не повернути…

І знову почав намовляти князя воєвода Блуд:

— Змирися, князю, і піди до Володимира.

— На смерть іти? — лякався Ярополк.

— Похилену голову меч не січе.

— Як прийду, що скажу йому?

— Скажеш: брате, з миром я прийшов по твою ласку. Ніколи не буде більше між нами ворожнечі і кривди, а тільки братерська любов і приязнь. Якщо така буде твоя воля, стану я під твою державну руку і в усьому буду тобі у поміч.

І пристав князь на Блудову раду. А коли прибули до стольного града й піднялися на Старокиївську гору, де за фортечною брамою височів княжий терем, нікого не впустили гридні до світлиць, а дозволили тільки Ярополкові і Блудові. Мали здати перед тим зброю. Адже не на рать ідуть, а до княжого столу по милість.

Надто багато у теремному дворі було дружинників, гриднів та отроків. Варяжко насторожився і, коли князь із воєводою знімали зброю, терся біля коней із півсотнею вірних дружинників, що трималися купно.

Ось розчинилися двері до хоромів. Але тільки-но Ярополк переступив поріг, як побачив варязьких найманців, відомого своєю жорстокістю ярла Інгоульфа і його такої ж лихої вдачі сина Яріслейфа. Обидва — з оголеними мечами. Сахнувся було Ярополк назад, та хтось вже встиг зачинити за ним двері.

— Зрада!.. — страшно заволав Ярополк. Той нелюдський, передсмертний зойк почули у дворі Варяжкові воїни. Вмить злетіли на коней. Недарма коло них огиналися. А сам Варяжко мов вихор крутився поміж щитів, списів, мечів та бойових сокир і гучно горлав:

— Бий!.. Топчи!.. До брами пробиваймося!.. До брами!.. Не жалій нікого, коли нас не пожаліли!..

І таки пробився з трьома десятками вершників до брами, вислизнув за ворота й кинувся в степ…

У тій же люто-шаленій бійці на дворищі Святослава хтось прошив списом старе Блудове тіло. А хто — не примітили. Так і впало у безвість, хто покарав облудного зрадника, — ті, кого зрадив, чи ті, кому зрадив.

Розділ 1

ЗАШМОРГ

Старий Курсак зачаївся в густих заростях ліщини. Місце для засідки обрав обачливо й розумно. У дубовому лісі є простір — між деревами видно далеко. Можна стрілу пустити, можна й конем побігти. А горіховий гайок, маленький, як острівець, — лише з десяток пагінистих кущів, — сховав його від сторонніх очей разом із конем, мов зеленим шатром. Еге ж, утікач може просто на Курсака наскочити!

Все у посивілого і пошрамованого в безлічі сутичок печеніга на собі і при собі. До сідла приторочено баклагу з питною водою, під сідлом у солоному поті коня пріє добрячий шмат молодого кобилячого м’яса. Кривий меч у шкіряних піхвах, тугенький лук і колчан з довгими стрілами, аркан, вміло й дбайливо сплетений з кінського волоса, ремінні паси, щоб в’язати бранців, легкий кругленький щит, хоч і з дерева, але оббитий мідними бляхами, — все під рукою, все напохваті.

Кінь у нього теж добрий — хай непоказний на вигляд, а слухняний, прудкий і витривалий. Добрий кінь, привчений. От і зараз стоїть мов укопаний, не ворухнеться — ні листочка м’якими губами не вхопить, ані травички не зжує.

Одно кепсько — роки. Скільки весен уже полює Курсак за двоногим товаром — не злічити! І лягли ті весни на косооке обличчя з двома ріденькими ниточками вусів густим плетивом зморщок. Не обличчя, а печене яблуко та й годі! Але то ще б нічого, аби сила була. Та от сили його підупали. Виточила старість молоду кров з його жилавого тіла. Хіба ж інакше чатував би Курсак на здобич у лісовій засідці? О-хо! Він би зараз шикувався серед степових батирів Шурхана, оточував би з ними це квітуче і багате на людей село з важкою на вимову назвою Карачарове, щоб із першими променями сонця вихопитися на коні з ранкового туманцю і вдертися, мов буря, на кривулясту вуличку, на ще сонні двори.

"О-хо! Співайте, стріли! Крутися, аркан! Прийшов по здобич каган Шурхан!"

Курсак подумки відмітив ці слова і запам’ятав — вони можуть скластися у пісню. А гарну пісню добре слухати біля нічного багаття. Знав Курсак, що співакові батирі не шкодують найласішого шматка м’яса. Атож, багато літ — мало здобичі. І що більшає весен, тим меншає зиск. Хтозна, можливо, наступної весни каган вже не візьме Курсака у далекий набіг, а полишить у степу серед жінок із дітьми. Ось чому Курсак охоче стоїть на лісових чатах, як і його однолітки. А стояти комусь треба. Бо коли вдеруться батирі в село, тоді кинуться русичі врозтіч — до ярів, байраків і дібров — ховатися. Із власного досвіду Курсак відав, що як щільно село не оточуй, однаково хтось з поселян вужем прослизне, пролетить на баскому коні, проб’ється з мечем через усю залогу. Отут і нагодиться вправна Курсакова рука з арканом. Захрипить у зашморзі бранець, поволочиться по землі за гривастим печенізьким конем. Тоді хапай його непритомного, в’яжи руки ремінними пасами. Як не сконає довгим степовим шляхом, продасть його Курсак на торжищі рабів і матиме на цілий рік достаток.

Аби ж тільки набіг хтось на Курсака! Аби ж потім не поліг кістьми на сірих плешинах солончаків, де нема для бранців води! Багата, але непевна ця здобич! Тяжко доводиться трудитися, щоб мати на шмат м’яса…

А іншої здобичі Курсакові не бачити — все виловлять у дворах батирі, все загребуть собі, а найкраще візьме каган Шурхан. Така в старих доля — чекати, мов павучині, випадку. Не найліпша, але поки що й не з гірших. Щастя — воно сліпе: може і старого своєю щедрою і багатою ласкою обдарувати.

Аж ось вибухнула ранкова тиша кінським тупотом, войовничим галасом і розпачливими зойками.

Почалося!

Над верхівками дубів потяглися ще непевні дими. Напружився Курсак, стиснув у руці аркан, очі його ще більше звузилися у дві сторожкі щілини, а кінь нашорошив вуха.

А дим чорнішав, і крики ширшали.

Аж тут за спиною Курсака, де він і не чекав нікого, затупотіло. Він рвучко озирнувся. Даремна тривога! То старий, як і він, Туюк не витримав на чатах, і понесла його несита пожадливість на дими, щоб і собі щось вхопити. Засудливо похитав Курсак головою — погано вчинив Туюк. Ніколи вже не ходитиме дурний Туюк у ці багаті на здобич краї, ніколи вже не візьмуть його в набіг по ясир. Порушив печеніг наказ Шурхана. Але ж на те і є каган, щоб коритися його мудрим наказам. Курсак ніколи так не вчинить, і тоді ще братиме і братиме його Шурхан до своєї удатної залоги…

І винагородила доля Курсакове терпіння!

Вибігло просто перед очі налякане й захекане хлоп’я, тугаве й чистеньке. Одразу видно: гарні батьки про нього дбали. Бігло хлоп’я у довгій сорочиці, бігло босоніж, скуйовджене. Блакитні оченята витріщені, заплакані. Озиралося полохливо, мов звірятко, що загубило материнське лігво.

З тріском ламаючи ліщинове галуззя, виломився Курсак із своєї зеленої схованки. Хлопчик закляк на мить, а тоді хутко метнувся вбік. Курсак зловтішно посміхнувся. Біжи, біжи, у коня чотири ноги — на двох від коня не втечеш! Це, певно, зрозумів і маленький утікач. Нараз він зупинився, спритно нахилився й схопив зелений від моху камінь. А тоді, вже зовсім несподівано, хоробро побіг навстріч вершникові і кинув йому в голову каменюку, ледве Курсак встиг ухилитися.

Наступної миті хлопчик уже відчайдушно борсався у жилавій руці печеніга, яка тримала його за сорочицю. Намагався вкусити руку ріденькими дитячими зубами. Силкувався випручатися із свого нехитрого одягу і хоч би й голим, а втекти.

— Пусти, ідоле! Пусти, бо мін тато тебе уб’є! — кричав малий.

"Ач, вовченя, поріддя вовка! — розлютився Курсак. — Ну, що ж! Мудрувати тут нічого…"

Пов’язав бранцеві руки і ноги ремінцями та її прикрутив до сідла з того боку, де баклага. Коневі його мала вага не зашкодить. "Тепер нехай борсається досхочу, — подумав задоволено. — Тепер нехай на всенький ліс галасує і слізьми вмивається".

Курсак постеріг, як із-під сорочиці у хлопця вибився талісман і загойдався на мотузці. Жадібно зблиснули очі степовика. Узяв талісман, придивився. Та дарма. Нічого особливого — прямокутний кремінець із червоними й жовтими візерунками та діркою посередині. Хай лишається. Може, той талісман на степових шляхах малого врятує…

Гарна здобич дісталася степовикові, найкраща із можливих! Ще б пак! За це хлоп’я греки дадуть золото, дадуть багато, дуже багато, багато-багато золота. Більше, аніж за дівочу красу. Диваки ці греки! Платять за хлопчиків золотом! Навіщо і для чого? Та це Курсака не обходило. Головне, що купували…

Свист долинув до Курсакових вух — Шурхан залогу скликає. Вдарив п’ятами у боки коня, помчав чвалом до сивих димів, що й досі курилися над згарищем. Та раптом побачив: лежить на галявині Туюк з виряченими ослюділими очима і висолопленим язиком, немов був удавлений арканом. Зупинився Курсак, роззирнувся: чи не чигає і на нього небезпека? І тоді побачив ще й жінку, усю скривавлену, але ще живу, яка над силу намагалася відповзти якнайдалі від мертвого печеніга. І ще побачив у Туюковій руці кривий ніж, вогкий од крові.

Шкода стало Курсакові старого вояка. Завчасно із схованки виїхав і от — на смерть наїхав. Загинув Туюк! І від кого? Від руки жінки! Ганебна смерть для воїна. Курсак уявив на мить, як вона ухилилася від аркана, як тягла Туюка за ногу з коня, як він бив її по голові, але так, щоб не забити і зберегти на продаж. Як потім вона шалено вп’ялася обіруч у його тонку волохату шию, а він пручався й штрикав навмання ножем, усе слабіше та й слабіше…

Лють охопила Курсака. Вихопив із піхов меча, кинувся до зраненої жінки. Блиснув клинок на сопці…

Кінь став дибки, захрипів, повернувся боком. І тут пов’язаний хлопчик побачив убиту жінку.

— Мамо! Мамочко моя! — вихопилося в нього.

Забився у ремінних путах, але скручений був міцно.

Курсак нахмурився.

"А таки вовче поріддя!" — подумки сказав сам собі, уже холонучи від недоречної люті: адже ратне діло таке — або ти на коні, або під кінськими копитами. — "Безславно загинув Туюк… А де ж кінь? Де Туюків кінь?"

І за мить він уже зовсім спокійно озирнувся на всі боки, шукаючи очима коня загиблого товариша. Туюк мав добрячого звіра. А двоє коней у поході — не один.

"Ні, таки щастить Курсакові! — похвалив себе печеніг. — Впіймав хлопця, а його мертва мати подарувала за це ще й коня! О-хо! Ось він — кінь!.."

Розділ 2

ПРИСЯГА НА ПОМСТУ

Шумливий торг у Муромі. Здається, городяни тільки для того й поселилися тут попід стінами Дитинця, щоб тинятися по дерев’яному настилі серед купецьких столів з гостроверхими дашками, що ховали гостя і його товар від дощу, та лавок, що оточували майдан колом. В усіх лавках передня, тонка, з дощок, стіна піднімалася вгору, з обох боків її підпирали міцні жердини, відкриваючи перед очима покупців усякий ремісничий крам. Це була царина міських ковалів, гончарів, кожум’яків, теслярів, майстрів по дереву, бондарів та заїжджих із далеких країв гостей із заморськими скарбами.

Для селян тямущі городяни одвели майдан трохи нижче, але не замостили його кругляками. Це було ні до чого, бо селяни приганяли на продаж різну худобу, торгували з возів. Тут серед людського галасу завжди іржали коні, рохкали свині, ґелґотіли гуси, кукурікали півні. Цей розподіл торгу на два майдани був зручний, бо кожен наперед відав, куди і по що йому податися. Верхній торг і дольний з’єднували широкі дерев’яні сходи з бильцями, щоб не далекі були мандри від одного до іншого.

Та не щодня шумує в Муромі торжище, а раз на місяць, кожного разу — по три дні.

Ілля лишив батьків унизу — привезли збіжжя, горох, мед, трохи воску і десятеро поросят на викорм — і подався вгору до майстрів, де все його чарувало: там пропонували невідомий на селі крам. Легко було йому роздивлятися, адже скільки б людей не купчилося, усе через голови бачив. Як ішов, мати всіх на торгу звеселила, коли лячно йому наказала:

— Дивись, Ілейку, не загубися!..

Аж хтось їй жартома докинув:

— Що ти, матусю, хіба ж дозорна вежа загубиться? Її ж від обрію видко!

І справді, ростом Ілля був не обділений. Йшов — аж плечима виринав поверх голів у хустках та шапках. Звідусіль було видно його гарне рум’янощоке обличчя, що на все позирало цікавими, допитливими очима. Та Ілля знав, чого мати турбується. Із самого малку, "сиднем" сидів Ілля у хаті, бо ноги його не носили. Велике то горе було для батьків. І хтозна, може, й досі сидів би, якби не дивний випадок. Одного буденного дня, років вісім тому, коли батько й мати були у полі, завітали до їхньої домівки троє перехожих, попрохали поди напитися. "Беріть і пийте, люди добрі", — дозволив Ілля, а сам і не ворухнувся. Здивувалися прийшлі люди з такого нечеми і сказали, що коли йому ліньки чашу піднести, то вони нап’ються з колодязя. Тоді розповів їм Ілля про свою біду, щоб не мали на серці образи. І сталося…

Один із них підійшов до сидня мало не впритул, втупився в його очі своїми пронизливо несамовитими, гарячими, мов вуголь, чорними очима і почав повільно і моторошно проказувати якісь слова, присипляв його, наче малого.

— Син, отроче, засни!.. Тобі страшенно хочеться спати!.. — повторював незнайомець, повільно водячи перед парубковими очима розчепіреною долонею. — Спи… спи… спи…

Бентежно дивився йому в очі Ілля, нічого не бачив, крім несамовитих, незгасних зіниць, що ширилися чорно і заступали всенький білий світ. Вони були, як вогненні кола, що пронизували усе його єство і тьмарили думки. І сидень заплющив обважніли повіки…

Коли прокинувся, з подивом спостеріг, що стоїть посеред хатини на своїх неслухняних ногах. Що було? Сон? Марення? Як він підвівся? Озирнувся, у хаті — нікого. Наснилося? Але був чомусь певен, що може ходити… Може?!.. Він обережно підняв праву ногу і ступнув… Потім ще, сміливіше… Ноги слухалися його!.. Хитаючись, повільно і непевно, він пішов надвір, переступив поріг і впав на руки батька непритомний…

Хто були ті люди?

Мати казала:

— Добрі чаклуни. Не інакше — волхви заходили… Хай їм буде щастя та всякого достатку!..

Давно вже міцно стояв на ногах Ілля. А допоміг йому коваль Любота, якого теж у Карачарові мали за чаклуна. Завжди чорний, похмурий, весь у кіптяві, він у своїй темній з червоними відблисками кузні виглядав на злого духа. Але майстрував добре.

Колись Любота був таким же орачем, як усі, та раптом покинув сільську працю, узяв тлумачок і, нічого не кажучи, геть зник. Років десять його не було. А тоді, коли вже ніхто його і не чекав, раптом з’явився і почав ковалювати. Неспокійний і незбагненний був чоловік. Чаклун, видно, заприязнив у мандрах із духами…

Раніше його інакше називали, Любота — то прізвисько нове. Коли його запитували, чому він покинув оранку, а взявся за ковалювання, відповідав коротко, всім однаково:

— Люба робота…

Отак його і почали називати — "Люба робота". А потім, якось непомітно, два слова злилися в одне — "Любота".

Того вікопомного дня, надвечір, несподівано назирнув коваль до їхньої хати, глипнув спідлоба на Іллю і понуро буркнув:

— Тепер більше ходи… По гриби, по ягоди…

Сказав оце й пішов.

Послухався Ілля. Ходив по гриби та ягоди, і від того ходіння з приємною млостю нили м’язи на ногах, наливаючись силою. А коли цей здоровий біль минувся, знову прийшов Любота, щоб з порога буркнути:

— Бігай і стрибай…

З того й повелося. Наступна порада була: щоранку класти на плечі важкеньку, але по силі ніг, колоду і присідати. А потім іти до нього, до Люботи, в кузню і місити ногами глину для формочок. Отакий був коваль Любота! Хоч і потоваришував із духами, але, видно, з добрими…

А мати є мати, досі за Ілейкою потерпала, хоч Ілейка вже не одне літо, як побрався з дочкою старого бортника Тихомира Вулика, і мали вони прегарного сина — Божедара. Власне, тому й подався Ілля на горішній торг, щоб знайти дарунки для дружини Любаші і укоханого дідом та бабою онука. Світле щастя завітало і оселилося в їхнім дворі. Мати мало не щодня вдячно згадувала невідомих прийшлих чаклунів:

— Хай буде добрим волхвам здоров’я та всякого достатку! Хай обходить їх лихо і кривда!.. Ох, не бачила я їх, добродіїв… Не вклонилася, не дякувала… Ох!..

Усякого ловкого краму на торзі було, з візерунками і написами. Навіть на дерев’яних тарелях бігла мистецьки вирізьблена дичина, а що вже й казати про оздоблені черленим сріблом турячі роги для питва, жіночі колти, різьблені по кості-рукояті ножі, глеки і корчаги. А ось товар із Волзьких Булгар — красне шитво, намисто, серги, ножі й сокири, широкі шкіряні пояси з мідними бляхами, вигнуті серпом булгарські мечі, міцні і гострі, та незручні для русичів, що звикли до прямих і загострених з обох боків. Як ніхто, зналися булгарські майстри на залізі, та щось не боронило воно їх на раті… Ілля узяв великий і важкенький замок, такий, що хоч городську браму зачиняй, на зворотному боці помітив дрібний напис руською мовою: "Зробив почитатель майстрів, кормилець удів і сиріт, син Муси, залізного діла умілець Шагід-Улла". Ілля розумівся на грамоті — навчив його той же Любота. Так само, як навчив ковалювати. Та що найбільше Іллю вразило і до пам’яті вкарбувалося — це різьблений напис на труні, — був на торзі і такий крам: "Людино! Смерть — чаша: всі люди піють з неї; труна — двері: всі люди входять в них. Стережись!" Наступного дня гірко промовляв Ілля ці слова, що пригадалися йому як зле віщування, і картав себе за те, що негайно ж до Карачарова не повернувся, не випряг із воза коня, не побіг туди щодуху… Але звідки міг знати?!

А зараз він спокійно ходив і придивлявся, що купити на дарунок, коли батьки вторгують і стане грошей. Примітив намисто з білих і червоних камінців гірського кришталю, а ще хлоп’ячі шкіряні чобітки з дірочками вгорі у дрібних мідних кільцях і тиснені по халяві плетеним ремінцем. Божедар про такі і не мріяв. Що ж, дужче радітиме!

От що не подобалося Іллі — то це городський Перун, що височів на вічовому майдані, поблизу дозорної вежі, де зависали біля сторожки воїнів бронзові, щоб гучніше гули на сполох, била. Стояв Перун такий чорний, такий закіптявлений, ніби рік не вилазив із кузні. А все чому? Бо муромляни виклали на землі кам’яну квітку на вісім пелюсток, усередині ж вкопали стояк Перуна. У кожній пелюстці, мов у чаші, незгасно палахкотіла смола. І от, звідки б не повівав вітер, чорний смоляний дим обкурював світлого бога неба і блискавок.

До вечора з усім упорались: і своє продали, і чуже купили. Ночувати повкладалися на возі, тут-таки — на сільському торзі. Ілля до зірок оповідав батькам про чорного, як вуглина, Перуна. А може, то не Перун? Може, то Сімаргл або Дажбог? Хтозна, не добереш, бо геть увесь закіптявлений…

Повставали з першими півнями, а з другими були вже біля міської брами. Терпляче, як і всі, хто зранку в дорогу налагодився, чекали. Знали: чатові одкриють, як заголосять треті півні.

Після полудня замаячив перед ними знайомий пагорбок, з якого відкривалося село Карачарове. Виїхали і не впізнали рідну місцину. Вражені зупинили коня й мовчки дивилися: долі перед очима темніло попелище, що досі курилося сивуватими димками. Стояла цвинтарна тиша, яку порушувало тільки виття осиротілих псів. Жах пойняв подорожніх. Ілля вдарив коня батогом, і візок хутко покотився вниз, на згарище, яке ще вчора називалося селом Карачаровим.

Не знати чому, Ілля зупинив коня біля колишньої Люботиної кузні і зайшов на ковалеве обійстя. Чи не тому, що сподівався побачити Люботу живим і дізнатися про дружину та сина? Безлюдно було і тихо, але Ілля чомусь був певен, що побачить Люботу. І він побачив його. Коваль, розкинувши руки, непорушно лежав обличчям униз серед двору. В десниці досі стискував довгого меча, на якому запеклася чиясь кров і налипло чорне волосся. Десниця була витягнута вперед, ніби й мертвим Любота намагався дістати мечем ворога. На попелищі, що лишилося від кузні і вже ледь курилося, обережно, щоб не обпектися, ступав здоровезний рудий кіт і дико нявчав. Ілля перевернув Люботу горілиць. Із грудей коваля стирчало чотири поламані стріли — зламав їх, падаючи на землю. Ілля розчепив його міцно стиснуті пальці і взяв меча, вирвав віхоть трави і витер лезо. З одного боку на мечі було вибито: "Любота", з другого: "коваль".

Чи лишився хто живий? Чи врятувався? Ілля розумів — ніхто не врятувався. Інакше прибіг би до Мурома і вдарив у била на сполох. І нараз йому спало на думку, що врятувався він, Ілля, і що це він мусить підняти тривогу. Миттю випряг Сивушку, скочив верхи без сідла, гукнув батькам: "Я — до Мурома!" — і вдарив п’ятами коня у боки…

Годин за п’ять через згарище щодуху промчала збройна боярська залога. Іллі серед них не було; видно, його заморений кінь не встигав за свіжими кіньми воїнів. Дружина не зупинилася, не розпитувала — сліди нападників були виразно видні, і воїни кинулися навздогін по тих слідах. Ілля повернувся надвечір, та не з боку Мурома, а виїхав із лісу. Когось тримав на руках. Це була забита Любаша…

Ніч сидів Ілля над нею, вклав їй у мертву руку дарунок — намисто із білих і червоних кришталиків. Тихо було. Змовкли пси. А десь під ранок, коли небо ледь посвітлішало, а з лісу виповз прозорий туманець, почав Іллі ввижатися дитячий плач. Тихий, журливий дитячий плач… Думав Ілля — божеволіє. І хотів збожеволіти, дослухаючись того розпачливого плачу, що бринів невгавно у вухах. Здавалося, квилила сама земля. Тінню підійшла до нього мати і сказала:

— Чуєш? Ніби діти плачуть…

І тоді зрозумів Ілля, що йому не ввижається, що це справді десь плачуть діти. Рвучко піднявся, прислухався у чутливій передранковій тиші і пішов на голоси. Плач линув із сусіднього двору Омеляна Орача, спаленого і відкритого усім вітрам, як і інші. Нікого не було видно. Але голоси чулися виразніше, хоч і глухо, ніби йшли з-під землі. Озирнувся Ілля на всі боки, шукаючи — звідки? Побачив забитого коня, що лежав на боці, витягнувши довгу шию із сплутаною гривою. Біля коня валявся перетятий аркан. Ясно стало Іллі, що тут відбулося. Мабуть, скочив Орач на коня, впав на нього аркан, та Омелян перерубав його. Але, певно, другий знайшовся, а кінь у сутичці загинув.

Саме на тому місці, де лежав кінь, викопав колись Омелян льох. Під конем була ляда, що вела до того льоху. Ілля відтяг коня і підняв ляду. У льоху біліли плямами два личка. Орачеві діти — син та дочка.

— Вилазьте, — мовив до них Ілля. — Не бійтеся…

— Це ви, дядьку Ілля? — запитав хлопчик.

— Я, — відповів. — Вилазьте…

— А де тато і мама?

Нічого не відповів Ілля. Де тато і мама? Якби ж то знати. Знав тільки, що встиг Омелян зіпхнути дітей в льох, накрив лядою, а кінь довершив справу — тілом своїм урятував їх од хижого ока.

Удень з батьком ховали забитих в одній глибокій могилі. Тільки Любашу Ілля поховав окремо. Пригадалося йому: "Смерть — чаша: всі люди піють з неї; труна — двері: всі люди входять в них. Стережись!" Та нехай віднині стережуться степові круки! Наливатиме Ілля їм смертну чашу, не шкодуючи зусиль своїх! Відчинятиме двері, з яких нема вороття, скільки снаги стане!

П’ятеро карачарівців понуро стояли над свіжими могилами — Ілля, його батько і мати та Орачеві діти. І сказав Ілля:

— Спи, Любашо! Хай земля буде тобі пером… А за тебе, Омеляне… І за тебе, дід Вулику… І за тебе, Любото, мститимусь твоїм мечем… За всіх, хто поліг! За Русь, яку топчуть чужинці! Щоб коли нога їхня ступала на руські землі, то ступала по свою смерть!.. Оце я кажу і в цьому перед богами нашими присягаюся!

Ілля нахилився, узяв із могил по грудочці, поклав у мішечок на мотузці і повісив собі на шию, щоб ця жалобна земля щомиті нагадувала йому, для чого він живе на світі, і не давала втоми, доки ходитимуть на Русь чужинці!

Третього дня поверталися муромлянські вершники. Знову не зупинялися на згарищі, їхали похнюплені, ховали від осиротілих карачарівців очі. А ті й не розпитували. І так було видно: не наздогнали…

Тоді зібрав Ілля в Люботиній кузні і по всьому селу серпи, коси, рала, які печеніги лишили, бо не ратаї, поклав на воза і поїхав із батьками і дітьми до Мурома. Там викопав на подолі, під Дитинцем, землянку, обшив її дошками і сказав:

— Отут будете жити. Продайте серни, коси та рала — на прожиток буде. Я ж поїду проситися на службу до князя. Чує серце — не загинув Божедар… Шукатиму… Дайте на це батьківське благословіння…

Проводжали його у далеку путь усі — двоє старих, двоє малих…

Розділ З

ДАЛЕКИЙ ШЛЯХ ДО МОРЯ

Після стрімкого і дуже вдалого наскоку на сонне Карачарове загін степовиків поділився на дві частини. Більша частина на чолі з самим каганом Шурханом швидко посунула на південь берегом річки. І вершники на конях, і впіймана худоба, і завантажені здобиччю міцні руські вози, і півтори сотні бранців йшли прибережними мілинами, ступаючи просто по воді, аби їхня чисельна валка не лишала по собі слідів. Якщо хтось із бранців, а було серед них багато зранених, помирав або непритомнів від безсилля і виснаження, валка не зупинялася. А щоб не лишити бранця на видноті, каган виділив двоє батирів, що мусили за цим пильнувати. Вони спритно прив’язували такому на шию камінь і кидали у стрімнину, щоб не виплив. Відомо: нема слідів — нема погоні.

Менша частина загону з усіма захопленими і вільними від вершників кіньми гайнула просто в степ, навпростець, не криючи слідів, навпаки, старанно витоптуючи свій шлях, ніби запрошуючи — ловіть. Але теж не боялися погоні, бо тікали порожнем і летіли як вітер. Хіба ж доженуть важкі та ще й у залізі руські воїни худорлявих печенігів на легких степових конях? А далеко не підуть, бо не зберуть на погоню великої раті. Іти в степ з нечисельною боярського дружиною, навмання і без готувань небезпечно. Замість когось порятувати сам зробишся бранцем. На це в степу доволі арканів!

Обидва печенізькі загони з’єдналися аж за рікою Пслом, коли прослизнули останні прикордонні сіверські землі. Далі простягався неозорий і рідний степ. Швидко сунули все на південь та на південь, поспішали, щоб до холодних вітрів, коли море береться високими хвилями із сивими баранцями, збути захоплене корсунським гостям.

Усю дорогу дбав Курсак про хлопця, як про рідну дитину. А як же було не дбати, коли вся надія на нього, хто мав забезпечити зимовим достатком Курсакову родину, що, певно, з нетерпінням і надією виглядала його день і ніч.

Спочатку віз хлопця перед себе, на власному коні, щоб не виснажився і не побив ноги, а коли з’єдналися залоги, пересадив на вільного коня. Ділив порівну з ним воду і м’ясо, кутав вогкими ночами у теплу вовчу шкуру і укладав ближче до багаття. Адже це русяве, блакитнооке, з чистим рум’яним личком хлоп’я було його єдиним скарбом.

У інших батирів було й добре вироблено хутро з різної лісової звірини, і біле льняне полотно, що так цінується по той бік моря, і липовий мед і бджолиний віск, з якого греки роблять світильники. А ще жіночі прикраси — із срібла, оріхалка і теплого прозоро-жовтого "морського" каменя, який привозять на Русь гості із варяг. А ще бранці, придатні до усякої роботи… А в Курсака тільки це маля з нашийним камінцем на шнурку. Талісман! Хай він збереже хлоп’я!

Не заздрив Курсак іншим батирям, знав — за отаких хлопчаків платили чомусь більше, ніж за дужого раба.

І ще поталанило Курсакові: не довелося мандрувати аж до Корсуні і товктися на галасливому базарі, шукаючи грошовитого покупця, та ще такого, щоб не обдурив темного на торгівлі степовика. О-хо, як щастить, то щастить — покупець сам знайшовся. Коли увійшли до Криму і на півдорозі до Корсуні стали табором під могутніми мурами ромейського міста-колонії Фули (за браму кочовиків не впустили), вийшов із Фул до печенізького стану багатий перський купець Ахмед-ібн-Арслан, якого супроводжували страшні чорношкірі раби-охоронці. Був знаний серед степовиків, бо неоднораз вів з ними торгівлю. Купував мало, але завжди давав добру ціну, через що перед ним не крили і не ховали ніякого товару. Все вивертали перед ним. Аби купив!

Поважно походжав Ахмед-ібн-Арслан поміж багаттями, кибитками і возами — у зеленому шовковому тюрбані з діамантом посередині, у блакитному халаті, розшитому срібними драконами, у червоних в золоту нитку виступцях з високо закрученими носаками, щоб не зачепитися і не спіткнутися. Поважно ходив, цупко придивлявся до всього, пестив фарбовану хною бороду, заплетену в довгі тонюсінькі кіски. Він і дав гарну ціну за хлопця.

Курсак аж розчулився. Погладив шорсткою рукою малого бранця по забрудненій у довгому поході голівці і сунув йому в руку шмат висушеного м’яса — хай востаннє поласує з Курсакових рук. Не злий був старий кочовик і до хлопця звик, що й сказати. Та життя лихе: щоб собі зробити добро, треба іншого скривдити. Так завжди було, тому по всіх краях і мечі кувалися, і коні для батирів випасалися. Не привіз би Курсак цього малого, довелося б йому продати до Шурханового гарему власну красуню-онуку, щоб інших прогодувати, а то й самому податися в кабалу. Лихо панує у світі і керує всіма вчинками людськими!

Але зараз навіть радів Курсак із долі хлоп’яти, бо трапив той до багатого і знаного хазяїна, у якого ще ніколи не псувався двоногий товар, адже виснажений або хворий раб — то збиток…

Так зробився Божедар, сни Іллі Муромця, живим двоногим майном перського работорговця Ахмеда-ібн-Арслана.

Завели Божедара до великої кам’яної будівлі і увіпхали до глибокого мурованого підвалу, де високо під стелею було одне-єдине заґратоване віконце, крізь яке йшло свіже повітря і крізь яке вдень можна було тільки зрідка на мить побачити чиїсь ноги. Був у тому підвалі не сам-один, а почував себе покинутим і самотнім. Тут перебувало ще десятків зо два хлопчиків такого ж віку, як і він, і кілька дівчаток, які понуро тулилися на брудній і посіченій соломі. Усі вони розмовляли по-різному і незрозуміло для Божедара. А хто кого розумів, той до того тулився і про щось невесело оповідав. А Божедара ніхто не розумів, і він із їхньої мови не міг збагнути нічого. Тому ніби й потрапив у товариство, а опинився самотнім, що гнітило його ще дужче.

Дні минали за днями, одноманітні і сірі, як холодні стіни в’язниці. Дітлахів ніхто не чіпав. Двічі на день приносили їм харч — по половині тонкого коржа і чашці кислої колотухи. Добре, що в кутку стояли дві діжки з водою і можна було напитися. Та ось прийшов день, коли раптово грюкнули вхідні двері і до підвалу зійшов кам’яними сходами сам хазяїн рабів Ахмед-ібн-Арслан, а з ним двоє дивно одягнених чоловіків з вусами у тоненьку стрічку і куценькими борідками клинцем. На голові мали пласкі капелюхи млинцями, з яких стирчали вгору яскраві барвні пера, м’які, вузькі куртки із срібними ланцюгами на грудях. У кожного за широким шкіряним поясом, оздобленим металевими бляшками, стирчало по кинджалу, а при боці теліпалося по короткому мечу.

Джеркотіли до Ахмеда-ібн-Арслана на повний голос нечуваною мовою, якої у підвалі, певно, жоден із дітей не розумів, бо всі заклякли і притихли, а рабовласник відповідав їм такими ж незбагненними словами.

Потім заморські мужі неквапом походжали серед насторожених дітлахів. Дівчаток чужинці проминали, а біля кожного хлопчика зупинялися, уважно розглядали, про щось без упину джеркотіли між собою і деяким із них, у тому числі й Божедарові, прямо на лобі малювали крихким білим камінцем по хрестику. А потім зібрали до гурту тих, у кого на лобах біліли хрести, порахували і повели усіх нагору.

У дворі чекала готова в путь валка з кількох возів. В очі одразу впадав один довжелезний віз, з напнутими з боків і згори телячими шкурами, на великих колесах, та ще до чотирьох звиклих коліс було у ньому два посередині. До воза, що теж Божедаром уперше бачено, було впряжено одразу троє коней — в риску один за одним. На передньому коні верхи сидів одягнений у плетену з товстого мотуззя тилягу вояк із батогом у руці. Інші вози, невідомо чим вантажені, бо теж були дбайливо запнуті, мали по чотири колеса і одному коню в голоблях. А на чолі валки стояв невеличкий, ніби іграшковий, теремок на колесах із віконцями і дверцятами з обох боків.

Чужинці кинули Ахмедові-ібн-Арсланові тугий мішечок, що важко дзенькнув у його руках, і посідали до будиночка на колесах. А хлопчаків двоє похмурих довгобородих воїв загнали до великого воза, що виявився порожнім, і самі поверталися біля входу. Балка рушила…

Мандри були виснажливі. На небі — ані хмаринки, тільки несамовито пекуче сонце. До розіпрілого намету на колесах вдиралося змішане з сухою пилюкою гаряче повітря. Стояла така задуха, що аж мліло в очах. Хлопчики потерпали від спраги, раз у раз втирали солоний піт, що струмочками стікав із чола на очі. Не примітили, як і постирали з лобів схрещені білі смуги. Але вояки не звертали на них жодної уваги. Вони поскидали свої кольчуги, склали їх докупи й лишилися у потертих залізяччям шкіряних куртках. А тоді посідали один напроти одного і почали кидати перед собою по два костяних кубики з чорними цятками. Іноді сварилися, передавали з руки у руку дрібні монети.

Божедар здогадувався, куди їх везуть, — до моря. Старий Курсак так-сяк розумівся на руській мові і розповідав хлопцеві, що їх мандри закінчаться біля моря, неозорої солоної води, яку не можна пити. Однак не міг собі уявити того моря. Тільки й відав про нього з веселої небилиці-небувалиці, яку серед інших колись розповідала йому на ніч мати. Наспівувала, заколисуючи:

Як гуляв Гуляйко сорок літ на печі,

Та й вигуляв Гуляйко до пічного стовпа.

Як забачив Гуляйко у цеберку воду:

"А чи не то, братики, синьо море?"

Тому, коли Божедар вперше побачив море, воно його вразило до краю. Воно наче здіймалося до неба і було таке ж синє і безмежне, мов небо, і здавалося незрозумілим, як воно не затопить усю землю. Здалеку море здавалося спокійним і чистим. Божедар бачив, як по ньому пливе, наче чорний жук-пливунець, човен з білими крильцями-вітрильцями, все вгору і вгору, ніби збирається виповзти по морю на саме небо. А коли валка докотилася до берега, хлопець побачив, що море не таке вже й спокійне. Воно котилося розлогими хвилями, зблизька — не синіми, а зеленими, билося у прозорих бризках і піні поміж просмолених бортів крутобоких кораблів, що погойдувалися і рипіли, з шорохом набігало на берег, здираючи з нього і несучи за собою різноколірні блискучі камінці.

Все це приголомшувало, не вкладалося у звичні уявлення. Все було нове і небачене, кожна річ ховала в собі таємницю.

Хлопчиків одразу ж повели хиткими східцями на великий корабель із окутим позеленілого міддю гострим тараном на носі й ніби з високою хатою з віконцями у рядок — на кормі. А там, посеред палуби, біля щогли темнів прямокутний отвір, куди й пустили по одному всіх малих бранців.

Було темно в трюмі, пахло сіллю і рибою. Не встигли хлопчики роздивитися, як моряки почали зносити сюди ж оперезані ремінням паки, натоптані мішки, важкі закупорені діжі, дбайливо укладати все це, лишаючи бранцям все менше і менше місця. А коли місця зовсім уже не ставало, моряки вкрили впритул укладений товар широкими плотами, що утворили раптом підлогу поверх завантаженого добра, і пересадили туди малюків. Одразу присунулася до них стеля, що трималася на товстих вигнутих колодах. На отвір грюкнула ляда, і зробилося темно, хоч в око стрель. Над головами взад-вперед тупотіли ноги, хтось суворо погукував, потім зарипіло, залопотіло і загриміло, зчинився галас, і корабель раптом почав хитатися з боку на бік. Хлопчики з незвички попадали, хапалися за непевну, зрадливу підлогу, що вислизала з-під ніг, а потім здогадалися — поповзли до бортів, щоб там сидіти, вхопившись за вигнуті колоди.

Корабель підняв велике біло вітрило з шитими по ньому трьома жовтими левами і, гойдаючись на хвилях, рушив у відкрите море до чужих берегів.

Розділ 4

ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ ТА СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК

Шепіт трави і ледь чутний тремтливий шерех опалого листя роблять лісову тишу ще дзвінкішою. Кінь ступав м’яко, затоплюючи широкі копита у вогкий мох, вкритий прілим листям. Ілля їхав у сірому передсвітанковому тумані.

Дерева росли густо, їхні віти мало не спліталися над головою, і це було добре, бо такий ліс обіцяє тінь і прохолоду, коли підніметься сонце. Але зараз за буйно порослими вітами слід було пильнувати, і тому Ілля тримав напоготові свого довгого списа, яким відхиляв гілки, що заступали їм путь.

Невидиме павутиння нечутно лягало йому на обличчя, та вершник на це не зважав.

Ранок у лісі триває довго. Сонце вже геть викотиться над обрієм, вже золотом заллє маківки найвищих дерев, а хаща цупко тримає загуслі сутінки. Сонечку доводиться піднятися аж на частокіл верхівок дерев, щоб усе в лісі заграло, заіскрило, заструменіло в широких, тепло паруючих променях. Одразу ж терпко запахне грибами і дубовою корою.

Аж ось крізь плетиво гілок линуло променями сонце, і ліс враз змінив свій темний колір, став казково-барвистий. Виступили із сутінків не чорні, а пурпурові, як з густої кіноварі, клени. Тулилися до них зблідлі тендітні берізки. Жовтим сяючим вогнем горіли тополі. Ярилися червоно грона горобини. І все це на темно-зеленому тлі велетенських, як богатирський палісад, гостроверхих ялин. На щастя і на добру путь, бабине літо було ласкаве до мандрівника. Щодня росяними ранками можна було бачити, як милується сонечко у тисячах люстерок, що золотим мереживом дрібно іскрилися на павутинках. І щодня, коли сонце по-літньому ярилося високо в безхмарному небі, в лісі було тепло і лагідно, але вогкі ночі вже втрачали під ранок накопичене лісом за день тепло. Все рясніло на путі осінніми лісовими дарами — стояли стиглі, налиті, мало не порснуть соком, ожина, чорниця й калина. Траплялися густі кущі лісових горіхів, яблуньки з маленькими червоненькими і тугенькими плодами, а ще — дрібні грушки. Айстри і дурман ще виглядали серед віял папороття в пишному, повному квіті. Шкода, що більшість птахів, які гніздилися тут улітку, вже відлетіли. Раз у раз чув Ілля вгорі курликання журавлів і гелгіт диких гусей, що довгими ключами тяглися за обрій, до південного тепла.

Несподівано, коли виїхав на одну з численних галявин, трапив на здорованя-ведмедя. Хазяїн пущі був гладкий, а тому був розімлілий і добрий. Він стояв на задніх лапах під сосною і, кумедно вигинаючись з боку на бік, чухався об зашкарублу кору. Ось він ковзнув спиною по сосні, присів навпочіпки і роззявив ікласту пащу з червоним язиком, усмак позіхаючи.

Від несподіванки кінь почав стригти вухами, хропти, упиратися, не бажаючи йти. А ведмідь ніби навмисне взяв свою морду в обидві лапи, геть затуливши маленькі круглі оченята — мовляв, йдіть собі спокійно, бо я вас не бачу і не чую! Та й мені дайте спокій!

— Ах ти ж, вовча сить, трав’яний мішок! — незлобиво вимовляв Ілля коневі. — Ведмедя не бачив, чи що?

Його ця коротка зустріч не злякала, тільки потішила. А втім — дивна річ — після неї в ньому ширилося і набирало відчутної сили якесь неясне почуття бентежної тривоги, і воно тим більшало, чим далі Ілля віддалявся від поляни.

Мимоволі пригадався Чернігів, останній град, який вій недавно проминув, і застереження, почуті від тамтешніх бувальців. Не радили вони їхати Бринськими лісами, бо чимало вже хоробрих молодців туди в’їхало, та назад не виїхало: у темному борі стліли їхні білі кісточки. Ліпше податися в об’їзд, оминути ті кляті усім людом ліси кружними, хоч і далекими, але безпечними шляхами. Дивувався, розпитував Ілля, син Іванович:

— А що в тому лісі? Змій-Горинич поселився? Чи Баба-Яга весілля справляє?

Не випадало йому під самі паморозки рушати в далекий об’їзд, коли від Чернігова до стольного Києва прямим шляхом — як то кажуть — шапкою докинути.

— А ти не смійся! — радили йому. — Змій не змій, а таки справжнє звірило, хоч і в людській подобі.

— Хто ж такий?

— Голова лісового роду Соловей, людолов і людогубець.

— Чому ж — Соловей?

— А свист такий має. Переливчастий…

— Звідки ж знаєте, коли з лісу вороття нема?

— А ми іноді людей з його племені ловимо. Всі вони — на одну личину. А той розбишака до краю знавіснів — нікого в свої ліси не пускає…

— Що ж, — задумано сказав Ілля. — Не на гульбище до князя їду, а в дружину проситися. Чи ж лякатися мені якогось розбійника?

— Не губи себе, добрий молодче! Ми й камінь придорожній там поставили, з написом: "Прямо поїдеш — смерть знайдеш". А Соловей той камінь знайшов і людський череп на нього поклав.

Прямо поїхав Ілля і камінь той лиховісний бачив…

Він виїхав на галявину, впоперек якої перепинала йому путь величезна блакитна ялина. Була видерта із землі разом з могутнім плетивом жилавих корневищ, які досі тримали ще не спорошілий на вітру здоровезний кавал землі. Лише буря — та ще й неабияка! — спромоглася б звалити таку деревину. Або ж — сокира… Тільки-но майнула про це думка, як Ілля зауважив, що задерті віялом вгору корені справді підрубані по усьому півколу, а зруби замазані масною землею і заліплені мохом. Значить — це пастка. Але не на звіра…

А далі все сталося в якусь невловиму мить: Ілля побачив свого ворога, його люті очі, почув, як дзенькнула тятива, заспівала стріла, націлена Іллі в груди, глухо вдарилась в щит. А на нього вже мчав на коні довготелесий здоровань, — очі горять, кудлате волосся звисає на плечі, зуби вишкірені. Ось зараз списом він прошиє Іллю! Куди ж тому подітися, зненацька заскоченому? Ні назад коня не повернути, ані вперед розігнати — для більшого удару.

Не рушив Ілля з місця, а коли нападник наблизився — спритно повернув коня так, щоб ворог проскочив не з правого боку, а проскочив з лівого. Тоді списом колоти ніяк, бо стане спис вершникові перед грудьми впоперек. Лишається його метнути. Ілля чекав. Коли свиснув ворожий спис, Ілля наставив на його льоту свій, древко ковзнуло по древку і шугнуло кудись поза спиною. Соловей похапцем вихопив меча, та не поспішав Ілля: кінь його стояв міцно, і вершник сидів на ньому незворушно. А коли ворог був уже поряд, Ілля раптом різко хитнувся в лівий бік, йому назустріч, і з усього маху вдарив його важким щитом по голові…

Розділ 5

ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ У ВОЛОДИМИРА-КНЯЗЯ

Гарний стіл у князя Володимира Святославича. Їж аж не хочу, пий — аж не можу: на все є князівського достатку.

— Їжте смачно і пийте солодко, бояри з дружиною!

Стіл у князя — не на хмільні голови, не на обпивал та об’їдал. Княжий стіл — на бояр-радників, на заморських гостей і з новинами, на хоробрих богатирів і дружинників. Сюди кожен може прийти з вістю чи новиною. Бо княжий стіл — радний стіл, де кожен на слово право має, аби про діло казав. Тому й усі новини лягають на стіл, а не тільки пиво-мед та хлібосольні наїдки.

От і зараз завели отроки до гридниці чоловіка-велетня, такого височезного, що аж у дверях, боком проходячи, зігнувся. Всі поглянули на нього з подивом, бо досі не чуваної і не баченої статури був чоловік. Як піднявся і встав би з ним поряд сам Добриня, був би йому по рамена, а княжі отроки, що привели його, виглядали зовсім підлітками, хоч хлопці вже зналися на зброї і бували в січах. Був той гість широкий у плечах, руки мав дужі, на ногах стояв міцно. У великих засмаглих долонях ніяково м’яв ведмежу шапку. Подивитись на такого — очі потішити.

Новоприбулий позирав на всіх спокійно, але в його очах затаїлася туга, і всі відчули: товаришувало з цією богатирською людиною неабияке лихо. Він стояв і мовчав — із русою скуйовдженою чуприною, сірими засумованими очима, з м’якими вусами, що збігали на ледь рудувату борідку. Стояв у простенькому селянському кожусі, полотняних сорочці та штанях, у саморобних шкіряних постолах. Але через плече був перекинутий лук, а при боці звисав довжелезний меч, іншому — на цілий зріст. Чоловік, хоч і просто одягнений, був, з усього видно, воїн. Але він стояв і мовчав, очікуючи, коли до нього озвуться. Був чемний — скромно чекав на звернення старших.

— Гей, єси добрий молодець! — нарешті порушив тишу князь Володимир, одверто милуючись мужнім велетом. Отакого б та у військо! — Ти скажи нам, добрий молодцю, як тебе звати, як величати?

— Ти єси стольний князь Володимир, — густим басом прогудів велет. — Я ж селянський син Ілля.

— А якого ти, Ілля, роду-племені? — ласкаво запитав князь. — Та проходь ближче, сідай, підкріпися з дороги.

— Муромлянин я, із села Карачарова, — відповів Ілля і сів на довгу лаву під стіною світлиці.

— Славно, Ілля! Нарікаю тебе — Ілля Карачаровець.

— Негодяще нарік, князю: нема нині села Карачарова, дикою пущею заростає його місце.

— А куди ж воно, молодче, поділося?

— Спалили село печеніги — вороги землі Руської. Нікого не лишили. Кого не забили, в полон повели.

Спохмурнів Володимир-князь. Очі його гнівом зблиснули.

— Печеніги… Наше горе і злощастя… Що ж, тоді нарікаю тебе Муромцем! Чи стоїть ще Муром, чи не спалений?

— Муром стоїть. Одне село спалили. Чорно горіло село, — із спокоєм, від якого, проте, хололо серце, промовляв він, — так чорно, що якби йшов сніг, він одразу лягав би чорним. Та печеніги взимку не набігають… Хочу я зустріти їх наступного літа і кожного літа їх з мечем зустрічати. Тому й прийшов до тебе, князю, до твоєї дружини проситися і вірою-правдою служити тобі.

— Що ж, далекий і нелегкий путь від Мурома до Києва, — сказав Володимир-князь. — І яку ж дорогу обрав ти, Муромцю, пряму чи кружну? Хочу знати, які шляхи обирають добрі молодці, ідучи до мене на службу, — мовив і підморгнув застольникам: мовляв, зараз побачимо, який він — на тіло великий, а чи не кривий на слово?

Ілля відповів статечно і коротко:

— Не знаю, як інші, а я із града Мурома і до Києва всенький путь пройшов прямо.

— І Бринські ліси не минув?

— І Бринські проїхав.

— Чи не плутаєш ти, не забувся?

— Слово моє до тебе пряме, як і дорога до тебе, — Ілля спохмурнів, бо відчув раптову зміну настрою у присутніх. А чому, не знав.

— Слово твоє, Ілейко, криве! — раптом мовив Володимир.

Очі у Іллі повужчали:

— Це чому, князю?

— А ось чому: у Бринських лісах прямий шлях заколоджено, деревами загіллячено, травою він поріс, бо сидить там Соловей-розбійник із усім своїм родом. Нікому не дає по своїх лісах ні пройти, ні проїхати — ні купецькій валці, ні збройній ватазі дружинників. Як же ти один пройшов? Чи, може, на чорного ворона або сірого вовка обернувся?

За столом дехто одверто усміхався, не ховав глузливого погляду: якщо володіння Солов’я проїхав, то чи не стоїть і досі село Карачарове, що під Муромом? А князь брехунів не милує…

Спалахнув Ілля, як маків цвіт, підвівся за столом на всенький зріст, звернувся до Володимира повним титлом, з докором:

— Ай же, князю Володимире стольно-Київський, адже Соловей-розбійник на твоєму дворі!

— Як це на моєму дворі? — перепитав князь.

— А так. Привіз я тобі розбійника живого…

— Привіз?! — аж зараз збагнув Володимир-князь і вразився.

— Привіз, — сказав Ілля. — На твоєму він дворі — на моєму коні, на сідлі у мішку перекинутий…

Аж ось внесли отроки здоровезний шкіряний, весь просмолений мішок, перетяли ремінні пута гострими ножами, і мішок розчахнувся. Випручався з нього дебелий чоловік, дикий і страшний на вигляд, а ще страшніший од того, що вся ліва частина обличчя була в кров розбита, пішла чорними синцями і струпами — сліди від страхітливої сили удару щитом…

Володимир схопився на ноги, ще не вірячи.

— Ти? Соловей?!

— Я, — відповів той, криво всміхаючись, єдиним оком дивився люто, спідлоба, нескорено.

Володимир сів задоволений.

— Ісполать тобі, Соловушко-розбійничок! Розкажи нам, не криючись, як же тебе вполював Ілля Муромець, як узяв тебе, злого лиходія?

Соловей скривився, процідив недбало:

— Перехитрив мене Ілля. Перехитрив… А з тобою, князю, не хочу я розмовляти, не бажаю тебе бачити.

— Заберіть його! — наказав Володимир.

І коли гридні із сокирами поволокли знаного з жахливих переказів людолова на плаху, князь ласкаво і весело мовив до богатиря:

— Гей, єси Ілля, син Іванович! Жалую тебе трьома красними місцями за моїм столом, як найстаршого віднині серед усіх богатирів. Перше місце — біля мене сідай! Друге місце — сідай напроти! Трете місце — де забажаєш, там і сідай! А ще жалую тебе добрим богатирським конем, лицарським панциром, усім збройним спорядженням і м’яким, під панцир, одягом!

Уклонився Ілля аж рукою до підлоги і подякував. Не за дарунки, для селюка нечувані, а за честь служити в князівській дружині.

Не сподобалося це ярлам і заморським боярам, не сподобалось. Хай би князь краще їх жалував! Не селюки ж, не орачі вони, а одної крові з морськими конунгами непереможних вікінгів! Але тамували невдоволення, бо знали: не зважає князь-отрок на старий звичай — не за довгий родовід, а за похвальне діло людину виділяє і тоді, як першого, величає, нічого не шкодуючи. Та й воєвода Добриня за ним в усьому руку тримає. Ось і зараз він мовив:

— Один Ілля у нас, а два діла привіз. Перше діло: слід фортечки-застави спорудити по всіх кордонних ріках — і по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. Щоб перетяти шляхи печенігам на землі наші. Друге діло: слід послати дружини шляхами прямими, щоб мечами обчухрали їх, від лиходіїв пообчистили.

Загули дружинники схвально:

— Правду Добриня каже, саму правду!

— Добро! — сказав і Володимир-князь.

Розділ 6

ПО ТОЙ БІК МОРЯ — ЦАРІВГРАД

Корабель, підставивши вітрила попутному вітерцеві, линув до чужих берегів, перевальцем долаючи розлогі хвилі. Вій то громадився на гребені, то м’яко западав униз, щоб знову піднятися і знову ковзнути.

Грюкнула ляда. В прямокутний отвір линуло сонячно світло. В отвір згори зазирали бородаті обличчя. Малі бранці, долаючи страх і непевність, один по одному полізли крутою драбиною з трюму на палубу.

Видовище, яке відкрилося перед ними, приголомшувало. Скрізь, куди не кинь оком, була вода і вода. Тільки море і небо, а більше нічого. Ніде не видно було й клаптя землі, ніби усю землю поглинула водна пустеля.

Хлопчики купчилися навколо товстої щогли, тулилися один до одного й озиралися, мов упіймані звірята. А їх оточили засмаглі аж до чорноти моряки, сміялися, тицяючи на них пальцями, і весело перемовлялися. Для моряків хлоп’ячий переляк був розвагою.

— Іди-но, хлопче, сюди, — раптом почув Божедар рідну мову і весь радісно стрепенувся. Ще б пак! Давно не чув руського слова і нараз почув його тут, серед безкрайого моря, на чужинському кораблі!

Він рвучко обернувся на голос і одразу похнюпився. Це був не русич. Це знову був чужинець. Високий, дужий, певний себе, ніби був на кораблі верховодою. Він стояв біля борту, спираючись ліктем на бильце. Всміхався до Божедара. Вітер куйовдив його довге і м’яке чорне волосся на непокритій голові. Мав чорні вуса і чорну борідку. І брови зрослися у нього над гачкуватим носом чорними луками. Але очі були несподівано сині, і ці очі позирали на Божедара доброзичливо й приязно.

— Нумо, йди до мене, — знову покликав.

Божедар піднявся і попростував до нього по хиткій палубі, змахуючи руками, щоб не впасти.

— Тримайся за линви, тоді не впадеш, — порадив чорнявий чоловік із синіми очима. А коли Божедар підійшов і міцно вхопися за мотузяну драбину з дерев’яними колодками впоперек, що вела від борту аж нагору, до бочки під самою верхівкою щогли, чужинець, усміхаючись, запитав: — Не бачив раніше моря?

— Не бачив, — чомусь пошепки відповів Божедар.

— То дивись, — ніби запрошуючи, повів чоловік рукою. Божедар глянув за борт, у зеленкувату безодню. Вода швидко линула вздовж корабля, кидаючи в обличчя солонкуваті бризки. Вона була світла і густішала на глибині. На поверхні гойдалися прозорі купольця, ніжно забарвлені, як квіти.

— Медузи, — пояснив чорнявий чоловік.

Аж раптом, неподалеку від борту, вистрибнула з води сіра, лискуча звірина. Вона була тупорила, із дзьобом як у качки, тільки великим. Від несподіванки Божедар сахнувся. Звірина стрімко пролетіла над водою і шубовснула на хвилю. Тільки бризки знялися.

— А це — дельфін, — сказав чоловік.

— Який страшний! — вихопилося у Божедара.

— Помиляєшся, хлопче, — щиро засміявся чорнявий. — Дельфіни — друзі моряків. Вони вказують кораблям безпечний шлях до берегів, а іноді навіть рятують потопаючих.

Він посерйознішав і вів далі:

— Ти замилувався медузами і злякався дельфінів. А тим часом медузи — отруйні. Якщо узяти красиву медузу в руку, вона так обпече шкіру, що кілька днів болітиме. Все на світі оманливе, і людина часом не знає, де добро і де зло, ворога бере за друга, а друг ввижається ворогом…

— А ти, дядько, хто? — наважився запитати Божедар. — Ти з наших, ти русич?

— Ні, я не русич. Я — ромей.

— Ромей? Хто це?

— Так у нас, у Візантії, називають підданих візантійського царя.

— Звідки ж ви знаєте по-руськи? — здивувався Божедар.

— Вивчив. І ще багато різних мов я знаю. А ти звідки родом?

— Із села Карачарова, — відповів Божедар.

— А де воно — оте Карачарове?

Нічого не міг сказати на це Божедар і кинув коротко:

— У лісі.

— Хто ж твій батько?

— Він дужий і могутній! — зблиснув очима хлопець. — Якби він знав, де я, він би соколом прилетів і всіх круків побив! Сильнішого від батька у селі нікого нема!

— Це добре, — мовив той. — Якщо твій батько сокіл, я зватиму тебе Соколиком. Згода?

Божедар аж порожевів. Нове назвисько йому сподобалося.

Після вечері кожному хлопчикові дали по ковдрі, щоб вночі куталися, і знову зачинили. Але темний трюм уже не лякав. Божедар закутався у ковдру і не міг заснути, бо весь час у пам’яті спливало бентежне запитання: "А де воно — оте Карачарове?" — "У лісі", — відповів хлопець.

А що міг відповісти? Не відав, де Карачарове. Не знав шляхів-доріг до цього. Плуталися в голові численні річки і озера, ліси, галявини, нескінченні степи, що віддаляли його від рідної домівки. А тепер ще — безкрає море. І здавалося Карачарове маленьким-премаленьким сільцем, що загубилося десь далеко-далеченько, аж скраєчку великої-превеликої землі. Згадалося, як наспівувала мама:

На дубі корова білку лаяла,

По синю по морю жорна пливуть.

По синю по морю дитяче горе пливе, важке, як жорна…

А на ранок знову була чисто вимита палуба з сонцем і бадьорим морським вітром, що пустотливо кидав в обличчя солоні бризки. І був на палубі чорнявий, зичливий до хлопчиків чоловік, до якого моряки шанобливо зверталися "аколіта"[1]. Він марнував свій час серед хлопчиків, встигав побалакати з кожним, і хлопці, відірвані від рідних домівок, від родинної ласки, тяглися до нього і позирали ревниво на того щасливчика, якому він приділяв свою увагу. Божедар не знав, про що цей чоловік веде мову з іншими, але розмови, які виникали між ними, його бентежили. Особливо, якщо аколіта починав із запитання: "А це правда, що у вас на Русі?.." Скажімо, покличе до себе або сам підійде і раптово запитає:

— А це правда, що у вас на Русі вклоняються дерев’янкам?

Божедар аж німіє, не знаючи, що відповісти.

— Яким дерев’янкам? — нарешті соромливо запитує сам.

— Чув я, нібито у вас водиться таке: зрубають звичайне дерево, обтешуть його, вирізьблять страхітливу пику і вклоняються цій потворній колоді. Це правда?

— Так то ж не дерев’янки! — силкується пояснити Божедар. — То боги наші! Перун, Ярило, Сімаргл, Мокош, Мстибог…

— Які ж вони боги, коли роблені з дерева? Колода є колода.

— Вони могутні!

— У вас, в Карачарові, був такий бог?

— Був. Перун…

— Чому ж цей могутній бог не захистив нікого з поселян?

Божедар тільки розгублено кліпав очима.

А чорнявий провадив своєї:

— Отож-бо й воно. Марно дерев’янці вклонятися: чи ідолу, чи однодеревці, або просто діжці. Бог на небі один — Всевишній і Всемилостивий. Без його волі і волосина з голови не впаде. Він усе знає, все чує, все бачить. От ти вважаєш, що з тобою сталося лихо, а насправді сталося добро… Скоро сам переконаєшся!

Плуталося в голові у Божедара від тих розмов, не хотів думати про могутніх богів, як про дерев’яні колоди, а мимоволі думав.

Та настав ранок, коли бородатий моряк, що чатував у бочці на щоглі, нараз несамовито загорлав, вказуючи рукою вдалину:

— Терра!

І всі інші моряки почали збуджено і радісно кричати, вдивляючись в обрій: "Терра! Терра!". Невдовзі і хлопчики, що скупчилися на носі корабля, роздивилися, що там, куди вказували моряки, щось темніло ледь помітного смужкою.

Земля!

Весь день той неясний разок ширшав і більшав, а надвечір уже виразно громадився крутими скелястими берегами, вздовж яких линув на захід сонця корабель. Береги були незнайомі й тому цікаві, на них би дивитися й дивитися, але, як і завжди, хлопчиків на ніч зачинили в трюмі.

А наступного ранку ляда не відчинилася.

Як і першого дня морських мандрів, над головою взад-вперед швидко тупотіли ноги, щось бряжчало, гупало і лопотіло, чулися метушня й короткі вигуки. Потім щось загуркотіло вздовж бортів і шубовснуло у воду. Тоді на палубі стихло.

А ляду все не відчиняли, ніби на палубі геть забули про зголоднілих бранців. Минали години, і, хоч як весь час очікували на це хлопчики, ляда відкинулася зненацька.

— Швидше! Швидше! — заквапили їх згори.

Вони один за одним, вже призвичаєно спритно, вибиралися на палубу і завмирали перед ще ніколи не баченим видовищем.

Що впадало в око — це величезні золоті куполи з золотими хрестами на маківках, що ніби пливли у прозоро-блакитному небі і сліпучо виблискували на сонці. Золоті бані трималися на білих вежах, що теж аж сяяли чистою білизною. А нижче, серед зелених садів, біліли стіни велетенських палаців, напівзатулених сірими зубчастими мурами з безліччю важких чотирикутних веж.

— Хутко! Хутко! — квапили моряки і грубо штовхали хлопчиків у спини до трапа, що косо збігав до величенького човна, вкритого згори парусиною так само, як шестиколісний віз телячою запоною. І все ж, збігаючи на човен, хлопчики встигали побачити ще безліч кораблів, які своїми щоглами утворювали цілий ліс. Скрізь снували човни і лодії. Їх було стільки, ніби їхній корабель потрапив на морський ярмарок.

— Швидше! Швидше!

Хлопчиків одного за одним заганяли під парусину, і казкове місто зникало з очей. Але вже знали вони, що допливли до Царівграда ромеїв.

Під парусиною було так само задушно, як і під телячою запоною на возі. На кормі човна містилося ще дванадцятеро оголених до пояса веслярів — по двоє за кожним веслом — і кремезний чоловік, що стояв на весь зріст, затиснувши під пахвою довгий держак керма. Кермовий щось різко гукнув, і весла занурилися в воду. Човен рушив. Чоловік за кермом раз у раз погукував, і вилискуючі від поту м’язисті тіла веслярів пружно відкидалися на спини.

Пливли довго і, коли причалили до непоказного дерев’яного помосту, побачили, що тут немає ані кораблів, ані людської юрби на березі. Біля причалу погойдувався тільки ще один човен. А на дошках причалу бив копитами гарячий огир, якого стримували на місці за вуздечку, оздоблену золотом, двоє воїнів. Кінь був укритий тонким килимом під високим сідлом. На килимі були вишиті чудернацькі звірі з лев’ячими тулубами, лебединими крилами і дзьобатими пташиними головами. Від сідла звисали срібні стремена.

Поблизу, окремо від усіх, стояв аколіта. Хлопчики спочатку навіть не впізнали його. Був їхній добродій у срібному шоломі з розкішними барвистими перами. Срібна стрілка зависала з шолома униз, закриваючи його гачкуватий ніс. На плечі був недбало накинутий чорний плащ. З-під плаща виглядала срібна луската кольчуга, перехоплена поясом з коротким прямим мечем. Був аколіта незворушний і неприступний, як фортеця. Очі його дивилися холодно і владно. Він щось коротко наказав своїм воякам, скочив на коня і, навіть не поглянувши у бік хлопчиків, помчав уздовж берега.

Воїни зібрали хлопчиків докупи, розмотали довгу линву, примусили шикуватися вздовж неї з обох боків драбинкою, а потім узятися правою чи лівою рукою — хто як стояв — за линву. А тоді й самі взялися за неї — спереду і ззаду, і уся ця жива вервечка рушила вперед.

В місто увійшли крізь низеньку браму з товстими ворітьми, кутими навхрест грубезними смугами заліза. І знову місто вразило хлопчиків, бо виявилося зовсім не таким, яким вони побачили його з корабля. Вулички, котрими вони поспішали, були плутані, брудні, вузькі й смердючі. Зникли золоті бані, сади і палаци. Навіть небо було ледь видно, бо хатини купчилися поверхами, що виступами зависали один над одним і вгорі ледь не притулялися дахами.

Воїни ступали широко, і хлоп’ята мусили мало не бігти. Куди? Про те вони нічого не відали. Хоч доля кожного з них була вже вирішена…

Розділ 7

ПЕРШІ ДНІ

Малих бранців не лишили в Константинополі. Вузенькими плутаними вуличками околиць, що кривуляли попід довжелезною — від затоки Золотий Ріг і аж до Мармурового моря — мурованою стіною імператора Феодосія, їх вивели за місто. Там вже чекали їх смирні, витривалі віслюки. І знову вервечкою, але вже без линви, невеличкий загін бранців посунув у вкриті лісом гори протоптаною кам’янистою стежиною, що в’юнилася й щулилася поміж скелястого громаддя, а ще іноді моторошно зависала над глибокими і вузькими урвищами.

Подорож закінчилася надвечір, коли спустилися з кам’яних круч у маленьку вузьку улоговину, де стояла самітня садиба з великим двором. Зовні вона виглядала покинутою. Виноградники були занедбані — лозини в’юнилися в густій траві і, прагнучи сонця, хапалися зелено-прозорими вусиками за пагінці кущів. Оливкові дерева теж давно бідували без хазяйського ока. Земля навколо них була некопана і неполивана. Сама будівля мала вигляд не вельми втішний. Мармурові плити, що вели від хвіртки до вхідних колон, химерно потріскалися, ніби витолочені були кінськими копитами, а діло довершила трава, яка підняла на своїх пружних зелених чубах уламки.

Хтозна, які були в цієї будівлі стіни, бо вже сутеніло і не можна було роздивитися, до того ж їх рясно закривав дикий виноград. Однак, як виявилося, всередині було чисто й охайно.

Хлопців завели до великої зали, уся підлога якої була вистелена м’яким запашним сіном, дали по кухлю молока і кусню хліба із білим солоним сиром — бринзою та й лишили спати. А на ранок почалося…

На ранок забрали все сіно і геть-чисто вимели мармурову підлогу. Лишився лише голий камінь — підлога і стіни, — хоч і гарний на вид, але камінь. Тоді дали їсти, але на двох бранців порцій не вистачило. Двоє голодних поскаржилися на це дужому наглядачеві, але той тільки всміхався і рухами показував, що їжу слід у когось забрати силоміць. Але того ранку обійшлося без бійки. Двоє голодних мовчки спостерігали, як інші наминають рибу, боби, капусту, приправлену оливковим маслом. Ніхто з ними не поділився.

Бійка зчинилася у полудень, коли принесли обід — гарячу юшку з баранячим м’ясом — і знову не на всіх. За юшку билися, мали її як нагороду за синці і гулі, але в бійці кілька мисок перекинулися, і вже семеро лишилося із самими гулями та синцями. Наглядач поблажливо всміхався.

По обіді хлопці, котрі порозумілися між собою, про щось перешіптувалися, позираючи спідлоба на всіх інших.

Надвечір принесли хліб, сир і воду, що спровокувало нову бійку. Але цього разу билися товариствами, отими, що вдень змовлялися. Знову бракувало двох порцій, але голодним лишився один Божедар. У товариствах їли всі, навіть той другий, на кого теж не вистачало вечері.

Наглядач поблажливо всміхався. Він дружньо поклав руку Божедарові на голову і приязно мовив:

— Війна усіх проти всіх. — А потім ще підморгнув і додав: — Закон суровий, але це закон.

З усього мовленого Божедар второпав, що він повівся, як дурень, бо не відвоював свого харчу, а вдруге не принесуть.

Але того дня сталася ще одна бійка. На ніч принесли солом’яні мати, яких бракувало вже на трьох; отже, троє мали спати на твердому холодному камені. На жовті мати пролилася кров з носів і роз’юшених губ. Синців і гуль побільшало. В один день оселилися між хлопцями підозра, злоба і лють, жорстокість і байдужість до чужої біди. Ваги набрали не слова, а безжальні стусани.

Без матраців лишилося троє, спав на мармурі один Божедар.

Наглядач поблажливо усміхався. А коли йшов, лишаючи хлопчиків на ніч самих, озирнувся од дверей, знизав плечима: мовляв, нічого тут не вдієш, і, ніби виправдовуючись, проджеркотів:

— Кожен мусить подбати про себе. Людина людині — вовк!..

Вранці, як і минулого дня, знову були хліб, риба, боби, капуста. У Божедара від мармурового ложа ломило тіло. Був вій украй голодний і тільки й чекав тієї миті, коли наглядач вкотить до зали візок з паруючими мідними мисками. І коли той увійшов, штовхаючи поперед себе візок, хлопець стрілою кинувся до нього і ще на порозі вхопив з візка верхню миску, радіючи своїй удачі.

Він спокійно поставив їжу у кутку на підлогу, збираючись там зручніше вмоститися, коли двоє чорноволосих, темношкірих хлопців несподівано схопили його за руки, вивертаючи їх за спину, а третій спритно схопив Божедарів харч.

Божедар сіпнувся, закричав, але тримали його міцно. 1 тільки коли миска опинилася у чужому гурті, руки відпустили. Божедар одразу ж ляснув одного з грабіжників по пиці, але другий вдарив його ногою в живіт, від болю хлопець аж зігнувся…

А біля візка гриміла бійка. Юне воїнство тягало одне одного за чуби, дряпалося й кусалося, молотило по головах порожніми мисками. Наглядач з непідробною цікавістю слідкував за перебігом битви біля харчового візка і поблажливо всміхався. Його спокійне обличчя ніби приязно промовляло:

— Ой добре, хлопці! Ой добре! Ану дай ще! Ану вліпи! Не жалій, бо тебе не жаліють! Оце добрячий стусан! Молодця!..

Божедар сидів у своєму кутку, розкуйовджений, з роз’юшеним носом, з синцем під оком, в роздертій сорочці. А його очі, сухі і дикі, слідкували за мандрами поцупленої миски. Ватаг товариства, до якого примандрував Божедарів сніданок, помітивши злий хлопців погляд, почав, хизуючись, їсти, прицмокуючи, облизуючись, голосно сьорбаючи.

"Ще й знущається!" — майнуло блискавкою в Божедаровій голові. Він і незчувся, як опинився біля ватага, як вибив ногою миску просто йому в обличчя, потім — у другого, третього… А потім — задзвеніло в голові від нещадного стусана, його повалили й почали душити, в очах пішли червоні кола…

Наглядач уже не усміхався.

Він хутко зняв з себе широкий пояс і почав нещадно шмагати хлопців. Пояс свистів, як батіг, лунко ляскав на плечах і спинах, аж репалися благенькі сорочки, а на тілі вмить виступали червоні смуги. Карав обдумано, діловито, і рятунку від нього не було. Тільки Божедара його пояс жодного разу не зачепив. І тоді всі зрозуміли, що битися можна, але… й не забувати, хто вони. А вони — раби, двоногий товар, а псувати товар скрізь забороняють…

В обід Божедара ніхто не зачепив, і він нарешті висьорбав свою юшку. Здобуття їжі почало відігравати в його житті найголовнішу роль, перетворюючи маленьку людину в здичавіле звірятко. Широкий світ відкривався перед Божедаром. Та здавався той світ йому велетенським невільничим ринком: у степу, на морі, в горах — скрізь хлопець був рабом, невільником, товаром, який могли продати, обміняти, подарувати…

Цієї ночі Божедар спав уже не на голому мармурі…

Наступного дня хлопців поділили на групи, по десять чоловік у кожній, і кожну таку групу очолив декарх-десятник, що днював і почував зі своєю десяткою, навчаючи її грецької та латинської мови, бо Візантійська імперія була держава двомовна.

Аби привчити учнів до ретельності й кмітливості, кожен декарх мав канчука, який не лишався без діла. За такою системою навчання справа посувалася хутко, за три місяці хлопці вже розумілися з ромеями та між собою, і мовники-декархи покинули садибу, передавши хлопчаків гімнастам, фехтувальникам і кіннотникам.

Розділ 8

ШКОЛА ДЛЯ БРАНЦІВ

— Меч — моя рука, мій брат і мій батько, — хрипко сказав навчатель ратної справи, найманець з далекої Британіки Норман Квіклій, схрестивши перед грудьми два дерев’яних тренувальних мечі. — Ви слухайте мене, хлопці, уважно слухайте і запам’ятовуйте усе, що казатиму і що показуватиму. Слухайте, хлопці, старого вояка, якщо хочете носити на плечах своїх качани стільки ж років, скільки носить свій качан Норман Квіклій!

Довге волосся його розкуйовджене. Тіло пошрамоване. Навскоси через лоб, закриваючи ліве вибите око, засмагле обличчя перетинає чорна стрічка. У правому вусі — золота сережка-сонечко. Сам Норман Квіклій оголений до пояса, статурний, жилавий і м’язистий, з опуклими міцними грудьми і животом, ніби запанцерованим під шкірою широкими пласкими камінцями. Груди його поросли плутаним рудуватим волоссям кілечками. Оголився Норман Квіклій, щоб показати учням найвразливіші на людському тілі для меча і для ножа місця.

— Слухайте і запам’ятовуйте: ніколи не полишайте меча! — хрипів він і свердлив учнів своїм єдиним сірим оком. — Кинь їжу, а меча збережи! Та що там казати: штани загуби, а меча збережи!

Божедар слухав і запам’ятовував, бо всім своїм єством відчував, що грубий вояк щиро клопочеться про їхню невідому майбутню долю і вже зараз кожного учня намагається вберегти від підступних ударів.

— Хто знає, якої миті тобі знадобиться меч? Мені ось довелося ним махати за найнесподіваніших обставин…

Норман Квіклій встромив у пісок манежу обидва мечі і обіперся на них, як на костури.

— Ми рубалися мечами, коли цезар Іоан Цимісхій водив нас під Доростол на русів, — продовжував він по хвилі мовчання. — Страшне було діло — тисячі сміливців полягли, їхніх і наших. Тільки меч був людині янголом-захисником від неминучої погибелі. Адже яка доля чекає хороброго — перемога або смерть у першому ряду! Нудно і нікчемно живе той, хто не зранений у битвах. Людина мусить володіти мечем, вміти нападати, вміти захищатися. І так живуть люди на всіх землях…

Він висмикнув один меч і, спритно перекидаючи його з руки в руку, зробив кілька класичних вправ.

— Ми рубалися в пустелі з арабами. Там я бачив вмираючих людей на піщаній рівнині серед рідких сухих кущів. Там не буває роси і не спадають дощі. Тільки на мечах виступала кривава роса і дощ падав із смертельних стріл.

Найманець-брит дикувато зиркав одним оком, ніздрі у нього тремтіли, як у вовка, що почув кров.

— Отак, хлопці! Слухайте і запам’ятовуйте! Мене слухайте — Нормана Квіклія: гарно володійте мечем, але й стережіться його! Ніколи не лінуйтеся гострити: тоді рани, заподіяні ним, не принесуть прибутку лікарям. Ви ж іще хто? Не вовки — вовченята! А надійде час, коли станете справжніми хоробрими воїнами…

Вечорами Божедар думав про своє життя. Що з ним буде, яке його майбутнє? І що то за час, про який говорив учитель? І що воно, власне, становить — оте мірило теперішнього, минулого чи майбутнього — час? Для кого він плине? Для людини? Чи для землі? Але земля сама веде лік дощовими осінями, білими зимами, квітучими веснами і плодоносними літами. Осінь, зима, весна, літо — ніколи не міняється їхній віковічний перебіг. А що становить час для людини? Одні кажуть: "Рік — як день". Інші: "День — як рік". Звідки ж ця протилежна відмінність, як між крижаною водою і пекучим вогнем?

Коли дні не схожі один на одного, коли кожен з них несе щось нове, відмінне, якусь несподіванку, якусь пам’ятливу подію, тоді вони тримають тебе в постійній напрузі, вимагають блискавичних рішень і швидких вчинків. Тоді дні спалахують, як іскри під кресалом, миготять один за одним і вмить згасають, аж здається, що не встигаєш нічого зробити, що необхідна справа тобі не під силу. Та коли ти сильний — зціпиш зуби і збереш в кулак всю свою енергію і наснагу, хоч вони й замішані часом тугою і гамованим розпачем. А коли на мить озирнешся — час раптом видовжиться в подіях, аж людині самій не віриться, що все це сталося лише за один рік, а не за ціле життя. Окремі значимі дні тоді ділять той довгий рік на короткі дні-роки, і людина мудрішає на стільки, скільки встигне зробити, а її шалені дні-роки сяють у споминах, як вогні на фарватері…

Його, Божедарів, останній рік був також насичений до краю, і незвичайні дні, як роки, один по одному карбувалися в пам’яті. Хлопців навчали володіти мечем і списом, прицільно, навіть у темряві, кидати ножа, навчали боротьби і верхової їзди. Коли випав сніг, почали вчити рахувати, читати і писати. І мимоволі виникало лихе у своїй невідомості запитання, яке, ясна річ, ніхто не наважувався промовити: для чого?

Зрідка приїздив аколіта, якого насправді називали Никифор Тавр. Кожен його приїзд був лихом для вчителів і святом для учнів: Никифор Тавр був завжди невдоволений успіхами учнів, але звинувачував за те учителів. Все, що казав Никифор Тавр, запам’ятовувалось хлопцям, як жорстокий жарт. Усі учні учили біблію, і коли один із богословів поскаржився аколіті, що деякі учні не вірять в християнського бога, Никифор Тавр прорік: "Не вірують в бога? Ну, то й що? Бог із ними!" А коли один з вихованців випадково потрапив під копита коня й загинув, аколіта тільки жорстко всміхнувся: "Потрапив під коня? Та це ж добре: є гарантія, що вже не буде під колісницею".

Однак поводився справедливо, по-жорстокому справедливо, хоч це серед загальної жорстокості не помічалося. Був у тій гірській школі кухар Феофіл, добрий кухар, але недобрий чоловік. Вій зневажав учнів і кожен кусень, що вони з’їдали, ладен був видерти у них з рота.

— Ромеї їдять раз на день, — сичав він. — Сухий корж з рибою і бобами — ото й увесь харч! А ці варвари-покидьки обжираються тричі на день! А щоб ви юшкою захлинулися! А щоб ви кісткою подавилися! Щоб наш хліб став у вас впоперек горлянки!..

Хлопці поспішно ковтали їжу під ці прокльони і від поспіху справді мало не давилися. Та ось Феофіл знайшов нову формулу для виявлення своєї зловтіхи, яка дуже припала йому до душі.

— Їжте, їжте, ненажери, — сказав він, а губи його кривила глузлива посмішка. — Свиней теж годують на убій…

В один із своїх приїздів Никифор Тавр дізнався про це і покликав кухаря до себе, коли сам стояв у гурті учнів.

— Феофіле, — сказав він при всіх, — прочув я, що ти багато балакаєш. Ти маєш рацію: свиней годують на убій. А ти — людина. Отже, я обіцяю, що тебе не спіткає свиняча доля: житимеш довго, як людина…

І він звільнив Феофіла від його обов’язків. Це було найстрашніше покарання. Коли в ромейській імперії людина позбувалася роботи, вона позбувалася і свого казенного житла, і платні, і усіх засобів до існування: хіба ж візьме хтось на роботу людину, яка не впоралась на державній службі?

Власне, назвавши Феофіла людиною, Никифор Тавр прирік його разом із сім’єю на жалюгідне тваринне життя: старцювати, харчуватися недоїдками та гнилизною, якщо його не влаштовує голодна смерть…

Наступник Феофіла, глухонімий кухар, годував смачно і вдосталь.

А хлопці добре засвоїли ще один урок: тримай язик за зубами, не розпатякуй без діла.

Іноді Никифор Тавр ніби скидав свій пишний одяг і робився колишнім аколітою, яким його знали на кораблі. У такі дні він забирав із собою учнів, вів на гору, звідки відкривалася далина аж до Мармурового моря, Золотого Рогу і Босфору, де величезним громаддям темнів Царівград. Аколіта сідав на камінь, учні купчилися навколо нього, і він розповідав про місто василевса, імператора, царя-автократора.

— Колись, ще у сиву давнину, аж тоді, коли Афінська морська держава воювала з аристократами Спарти, грецькі моряки з міста Мегари заснували тут, подалі од війни, місто. Їхнього ватага називали Візантом, от за його ім’ям і місто дістало назву Візантій. Тут оселилися купці і рибалки, ремісники і винороби. Та ось шістсот з лишком років тому імператор Константин оголосив Візантій столицею і нарік її Новим Римом, а люди — Константинополем, усю ж державу назвали Візантією. Нині це найбільше місто в усьому світі. Тут найбільший у світі божий храм святої Софії, найбільший іподром, що вміщує усіх дорослих городян, найбільші водосховища на випадок облоги. Під велетенським склепінням одного з них можна плавати на невеличкому гребному судні. Навколо міста височать наймогутніші у світі муровані стіни, які стережуть чотири сотні кам’яних веж. А ще у Царівграді — найбільший у світі царський палац, котрий так і зветься — Великий…

Далі розповідь Никифора Тавра бриніла, як казка:

— В головному залі палацу, коли приїздять посланці заморських володарів, розкладають коштовності царської скарбниці, які так сяють, що не можна на них дивитися, бо очі сліпнуть і течуть з них сльози. А в глибині зали височить золотий трон імператора, перед сходинками якого лежать два леви, теж роблені із золота. А за тропом — золоте дерево із срібними листочками. На вітах сидять барвисті птахи із золота та емалі. Ви, хлопці, в житті не бачили і, певно, ніколи не побачите стільки золота! Коли ж заморські гості входять до зали, птахи на золотому дереві змахують крильцями і співають срібними, як дзвіночки, голосами, золоті леви піднімаються, зблискують смарагдовими очима і грізно рикають, а трон з імператором піднімається в повітря. Коли ж опускається і стає на місце, імператор сидить на ньому вже в іншому золотому вбранні, ще багатшому, розкішнішому і коштовнішому, ніж був на ньому до цього. Заморські гості падають ниць і бояться звести голови…

Закінчував аколіта завжди однаково:

— Порівняно з державою ромеїв, усі інші країни — збіговисько темних неуків. Порятунок для них один — покора Візантії, бо вона найбагатша, найбільша і наймогутніша держава. Вона усьому світові несе благо освіти і порядку. Кожен, хто вірою і правдою слугує імператорові, щасливий, бо має від щедрот божественного василевса золото, коня і зброю, гарний дім з дужими рабами і коштовний одяг. І простий ромейський люд схиляється перед слугою самодержця…

А днями учні знову побачили Царівград зблизька, не весь, а тільки куточок біля Андріанопольських воріт. Тут, одразу ж за стіною, містився багатий монастир воєводи небесного воїнства, грізних меченосних янголів, святого Михаїла. Дітей провели сюди непомітно, у вечірніх сутінках. Це нікого не здивувало. Підлітки вже звикли до того, що їх ховають від сторонніх очей. Посеред монастиря височіла найдавніша серед константинопольських храмів церква Хора. Вона стояла тут ще тоді, коли місто звалося Візантієм.

Вранці учнів у білих сорочках до п’ят і з тонкими свічечками в руках привели до церкви на обряд хрещення. Врочисто співав незримий хор, промені свічок купалися в ладані, що курився з кадильниць. Співав хор тонкими дитячими голосами, який час од часу глушив густим басом кремезний чоловік у золотому довгополому одязі.

Того дня до церкви Хора зайшов хлопець з варварським ім’ям — Божедар, а вийшов з християнським — Феодор. На білій сорочці його теліпався маленький мідний хрестик, а під сорочицею — непоказний камінець, який колись одягла йому на шию мати і який хлопець ніколи не знімав.

Мати… Він силкувався її згадати, уявити і в той же час боявся, бо обличчя мамине чомусь уже не годен був уявити… Чому це так?.. Чому у пам’яті лишилося тільки її мертве, зарубане тіло?..

…Імперський вояк-найманець хрипко втовкмачував:

— Зникнуть списи, булави й сокири, а меч не переведеться, хлопці, ні! Колись ви ще згадаєте мене, старого брита Нормана Квіклія, і все, що мною мовлено!

Різній премудрості навчають хлопчаків у школі в горах, далеко від очей людських, таємно і приховано.

Але для чого?

В добробуті живуть хлопці, не як бранці, набираються сили, міцніють розумом, мужніють серцем, не торкані без провини, як діти вельмож.

Але чому?

Розділ 9

ЗМОВА

Київ літа 981 року.

Суворі середньовічні декорації: піч, зорі, стіна Старокиївської гори. Ліворуч — Дитинка. Праворуч — Хоревиця. А між ними — вдалині — Щекавиця світиться нічними вогнями. Там, лишивши малу залогу в князівському огороді, отаборилися варяги. Біля гарячого багаття точаться розмови, теж гарячі і небезпечні, як вогонь.

— Скажу я вам, воїни, обдурив нас конунг Вольдемар. Де це бачено, щоб за зроблене нами — і така невдячність? Хіба так раніше бувало? Хто скаже? Ходимо за ним, як бідні слуги, за харч та мізерну платню… Тьху!..

— Так, так! Це правда! Мусив нам князь дати села і міста на володарювання, як по всьому світу ведеться…

— Ми люди вільні, світу бачили і знаємо, як нас інші королі цінують і шанують. Чи всі чули про вікінга Роллу, сина ярла Ронгвальда?

— Кажи, кажи нам! Кажи, о ти, котрий знає про славного і непереможного Роллу, сина Ронгвальда!

— Добре, розповім, а ви слухайте і, слухаючи, думайте про несправедливого конунга Вольдемара. Трапилося: засварився Ролла з конунгом Харальдом Гарфагером і змушений був покинути рідні місця. Повів Ролла свій флот і своїх вікінгів на здобуття нових земель, де б вони самі собі були панами. Нікого не боялися хоробрі воїни, не злякалися й могутнього короля франків Шарля і вдерлися в його державу. Пливли вздовж ріки Сени, все піддаючи вогню і мечу, окрім золота і коштовностей, яких набрали так багато, що несила було з собою везти. Тоді склали все здобуте у місті Руані і попливли далі, лише з мечами і списами. Та ось зустріло їх військо франків. І був серед франків колишній вікінг, морський конунг Гастінг, який; пішов на службу до короля і став за це графом Шартрським. Чуєте, що мав за службу? Багате і родюче графство!

— Чуємо, чуємо! Кажи далі, ти добре кажеш.

— Отож доручили франки Гастінгові повести переговори з Роллою, щоб і його взяти на службу до короля. Під’їхав граф Шартрський до табору норманнів-вікінгів і загукав: "Гей, хоробрі воїни! Як звуть вашого сеньйора?" — "У нас нема сеньйора", — відповіли люди Півночі. "Тоді скажіть, чому ви прийшли в цю країну і чого бажаєте?" — "Хочемо повоювати собі землю і людей. А ти хто, ти, що так добре промовляєш по-нашому?" — "Чи ви чули про славного морського конунга Гастінга, який об’їздив на своїх кораблях усі моря і теж воював у цьому королівстві?" — "Звичайно, чули. Гастінг почав добре, а закінчив погано. Спочатку переміг, а потім пішов слугувати до переможеного". — "А чи не хочете й ви піддатися королеві Шарлю: за вашу службу і відданість він нагородить всіх королівським достатком, лицарським званням і васальними володіннями?" — "Анітрохи, анітрохи! Ми не хочемо коритися нікому! А що повоюємо, все буде наше. Йди геть! Можеш переказати це королю".

— Слухайте далі. Старий морський конунг франкський граф Шартрський згадав закони предків і, коли переказав усе сказане королю Шарлю, покинув військо і своє графство, пішов і зник невідомо де. А Ролла з норманнами розгромив королівське військо, а тоді почав брати міста, фортеці і лицарські замки — аж до Парижа. І змушений був король Шарль віддати у володіння норманнів все узбережжя, що вони повоювали, і дістала та країна назву Нормандія, а Ролла — ім’я Ру і титул герцога Нормандського. А уклали цю угоду, братці, в містечку Сен-Клері, на ріці Епті, і сталася там весела і смішна пригода. В призначений час підійшов Ролла до короля, поклав обидві свої руки в його руки і, стоячи рівно, мовив звичайні слова: "Віднині я ваша людина і клянуся вірно охороняти ваше життя, ваше тіло і вашу королівську честь". — "Пристойно людині, що отримує такі багаті володіння, — сказали франкські барони, — схилитися перед їхньою королівською величністю на коліна і поцілувати чобіт короля". — "Ніколи! — гордо відповів Ролла. — Ніколи і ні перед ким не схилю коліна і нікому не цілуватиму чобіт!" Отак було, братці, але слухайте, що далі сталося.

— Слухаємо, слухаємо! Ніхто не спить, всі слухають.

— Барони наполягали на виконанні того стародавнього франкського звичаю, Ролла затявся, а король чекав. Тоді Ролла вирішив провчити франків та їхнього короля. "Ваша величність, — сказав він, — ваш чобіт ми поцілуємо всі, скільки нас тут норманнів є, від простого вікінга і до мене. Гей, Олафе, — гукнув він одному з вікінгів, — поцілуй чобіт короля". Олаф підійшов, нахилився, не згинаючи колін, узяв за носок королівський чобіт і розігнувся, щоб поцілувати його стоячи. Ха-ха-ха! Він підняв його так високо, що чобіт лишився у нього в руці!..

— Ха-ха-ха! Славно придумав Ролла, син Ронгвальда!

— Отак, братці… А ми тут сидимо на горі, зачинені, як барани в кошарі. Чи не поробитися нам вовками?

— Ночі темні, на Старокиївській горі наші люди… Хай буде тут друга Нормандія!

— Ми прийдемо і скажемо Вольдемарові: "Чому ти робиш нам зло? Чому не бачимо від тебе ні подяки, ні справедливості? Ти досяг всього, чого хотів, а ми не маємо нічого, за чим йшли. Щоденно ми в тяжких ратних трудах, а нічого не маємо за труди свої. Чому робиш так з нами? Отож повалимо тебе — ми такі ж лицарі, як і ти, у нас таке ж тіло, такий же ріст і в кожного така ж голова для корони, як і в тебе. Поділи між нами міста і села, щоб була у нас домівка, дичина і риба, ліси, луки і води були в нашій руці". Отак скажемо йому, а тоді послухаємо, що він відповість.

— Але ж у нього теж військо…

— Х-ха, військо…

І вже піднімається над багаттям разом з легкими іскрами голос скальда, що проказує сагу про славну загибель хороброго конунга Еріка, сина Гаральда, щоб запалити і надихнути воїнів, щоб їх не лякала смерть на раті, бо це — честь. Біля нічних вогнів точаться розмови, гарячі і небезпечні, як вогонь.

А вранці вірні люди ті розмови переказують князю Володимиру. І коли норманські варяги прийшли на княжий двір, він зустрів їх спокійно, бо знав, з чим вони прийшли.

Воїни товпилися на князівському дворищі у бойовому спорядженні, тримали перед грудьми щити і били по них мечами так, що погрозливий залізний брязкіт чули аж на Подолі.

Вони кричали, вимагали, грозилися, готові стати пліч-о-пліч до брані.

Вийшов перед ними на красне крильце князь Володимир, і вщух залізний брязкіт. А князь запитав:

— З чим прийшли? Чого хочете?

Тоді виштовхався наперед увесь закутий в панцер воїн, а хто саме, не знати, бо одягнув він шолом, подібний на перекинутий глек, що вкривав усе обличчя до підборіддя. Тільки крізь дві вузькі щілини пекли князя люті очі. І князь впізнав ці безжальні, з холодним блиском очі ярла Інгоульфа.

— Конунг Вольдемар! — мовив цей вояк-панцерник. — Чи відомі тобі закони війни?

— Відомі, — відповів молодий князь, а все у ньому дрібно-дрібно тремтіло — від безсилля, від розпачу, від залежності од цих північних волоцюг. Стояв перед ними сам-один, без варти, без теремних отроків, бо так порадив Добриня. "Більше людей — більше будуть дратуватися, — сказав він. — Іди один і… обіцяй".

— Якщо вони тобі відомі, то скажи нам, а ми послухаємо: де наші землі? Де люди на тих землях, які били б нам дичину і ловили рибу? Живі воїни приходять з війни багатіями. Ми живі, і ми бідні. Назви, Вольдемаре, хоча б одне місто, яке б ти віддав нам на три дні і три ночі за правом війни! Ти невдячний і жадібний, Вольдемаре! Ми повоювали тобі ціле царство, а ти нам не дав нічого. Чому, князю?

— Я знаю закони війни, — відповів князь, — але я прийшов не до ворожої країни, а до своєї вітчизни. Не на чужий, а на батьків стіл сів. Чиї ж землі ділити? Чиїх людей на них примучувати? Чиї ж міста віддавали вони на грабунок і нищення? Адже ви маєте все, що вам обіцяно.

Забрязкотіли знову мечі, але запанцерований воїн підняв руку. Голос його набрав стільки ж заліза, скільки було напаковано на ньому:

— Подивися, князю, ось твій стольний град. Город наш. Ми взяли його, і ми тут. То ми хочемо брати окуп на всьому народі — по дві гривни з кожної людини, і з малої, і старої.

— Але де взяти гривни?

— Ми знаємо, де і як взяти. Ми візьмемо по дві гривни з кожної голови, інакше плечі позбудуться цієї прикраси. Ми так вирішили, і ми так зробимо: мечі наші не заіржавіли і добре нагострені.

— А якщо я сам зроблю окуп за всіх?

— Це нас не обходить: аби окуп.

— Щоб зібрати гроші, мені потрібен час.

— Скільки просиш?

— Два місяці.

— Досить одного, інакше ми зберемо їх за день.

— Добре, хай буде місяць…

Варяги пішли з дворища, а князь стояв білий як полотно. Він дивився розширеними очима на Київ і бачив його у вирі вогню. Вогонь гуде на вузьких вуличках, а Старокиївська гора, мов голова спричиненого, в буйних, розкуйовджених вогняних пасмах, які опадуть на схили-скроні попелястою сивиною. Реве худоба, падають в розжарений вир обпалені птахи, люди тікають з міста, несучи найдорожче, найцінніше. А їх переймають чужі, безжальні вої, хапають закутими в залізо руками все, що трапиться на око, видирають з рук городян їхній останній скарб. А князь, котрий мусив би їх боронити, як милостиню, просить місяць строку, вимолює право самому пограбувати свій люд, щоб, принаймні, обійшлося без убивств і пожежі…

Немов з туману долинув голос дядька Добрині:

— Не гривни, військо збирай!..

І коли за місяць знову прийшли по окуп варяги зі свого стану на Щекавиці, їх чекала зачинена брама, а на стінах — збройні кияни на чолі з князем. А за палісадами Ольжиного терема на горі Хоревій стояв з князівською дружиною воєвода Добриня. А за грубезною, непобивною кладкою на горі Дитинці — Ілля Муромець з прийшлими звідусіль, як і він сам, на службу князеві богатирями землі Руської. Опинилися варяги проміж трьох вогнів, затиснуті в ярах, оточені сильним воїнством русів. І невтямки найманцям було, звідки могло за місяць узятися оте воїнство, невтямки було, щоб отак — без платні і користі — піднявся весь люд.

Однак роздивилися варяги, вояки досвідчені, і збагнули, що прийшли по вірну смерть, на власну погибель, і бунтівний їх запал згас.

Почали тоді з-під брами князеві дорікати:

— Соромся, Вольдемаре! Зламав ти слово своє!

А князь відповідав впевнено і сміливо, бо за ним стояв збройний люд, перед яким прийшлі чужинці — жменька:

— Ви перші зламали угоду і грозилися Київ на дим пустити!

— Обдурив ти нас, конунг, а то б самі тоді гривни взяли!

— Візьмете й тепер, тільки не золотом, а залізом!

— Зваж: віднині ми не слуги твої!

— Вольному воля… Ніхто вас не триматиме!

— То відпусти нас на службу до греків!

— Ідіть!

— А пропускну грамоту даси на харч і на корм коням?

— Грамоту — дам!

— А проводиря, що знає путь до греків, даси?

— І проводиря дам!

— Тоді домовились!

— Не зовсім!

— А чого ще?

— Складіть зброю у лодії, підете до греків — повернемо!

— Не складемо, Вольдемаре! І не думай!

— Тоді сконаєте тут, без харчів і корму!

Послухалися. На щастя, обійшлося без січі, без крові. Не побільшало на Русі вдів і сиріт. Знову показав свій розум дядько Добриня. Пішли варяги з миром проситися на службу до греків. А проводир поніс до царя греків зашитого у шапку приязного листа від князя Володимира. Знав князь по собі, якого лиха можуть накоїти збройні чужинці, і тому щиро одписав цареві: "Йдуть до тебе варяги. Не тримай їх у городі, бо накоять вони тобі лиха, як і мені. Розпороши їх в усі усюди, а до мене не відпускай жодного".

Не відав князь, що посміявся з його листа імператор ромеїв на раді своїх сановників.

— Варвар лишається варваром! — сказав він. — Не вміє і не навчиться ніколи урядувати! Де це бачено, щоб володар добровільно відпускав воїнів, котрі смерть зробили своїм єдиним ремеслом? Що ж, зробимо йому таку ласку, зробимо послугу, як він просить. Жодного норманна не пустимо від себе: золоті ланцюги міцно тримають! Норманни — гарні воїни. Це не наші селюки, що й у поході про свої убогі домівки, як про найбільший скарб, думають.

Посміявся імператор, бо не знав, що настане час, коли він у князя Володимира на рятунок свій військо проситиме, а потім породичається…

Розділ 10

НЕВІЛЬНИК ВЛАДИ

Минув рік, і знову прийшла тривога.

Шал охопив киян, ніби всіх водночас уразила якась люта пошесть. Шумливо і неспокійно стало на вуличках Києва, які то ховалися разом з будівлями в зелених ярах, то горбилися по кручах. Люди покидали свої ремесла, позачиняли нехитрі майстерні-крамниці і збиралися галасливими купками, щоб гуртом іти на Старокиївську гору, на князівське дворище. І щодня йшли — тьма-тьмуща непроханих зброярів, кожум’яків, гончарів, різьбярів, будівничих та й усяких інших. Ніби тут був не княжий двір, а торжище. Однак ніхто не пропонував князеві красного краму, а всі вимагали…

Вимагали жертовної крові, ніби поступ часу змінився і хвилина за хвилиною, рік за роком позадкували та ще з такою шаленою швидкістю, що за місяць добігли до сивої давнини, до прадавніх дикунських звичаїв, коли біля підніжжя грубезних, суворих і мовчазних ідолищ забивали жертовних юнаків і дівчат з полонених, щоб вмилостивити жаских і таємничих опікунів роду. З-під кривих ножів родових відунів бризкала молода гаряча кров на вугілля — жарини кострищ кумирень — і шипіла, здіймаючись чорною парою. Завжди не бракувало нещасних і приречених бранців для цього кривавого дійства, бо рід йшов на рід, плем’я на плем’я. А тепер бранців не стало…

Коли почали ходити в гості до варягів і греків, коли ходили військом до Царівграда з Олегом та Ігорем, коли побачили інші народи, воюючи із Святославом, то зрозуміли: живуть негарно. А відтоді, як узяв князь Володимир усі роди і племена земель руських до руки своєї, як рівних серед інших, бранці зовсім перевелися.

Так і цього разу сталося: прийшов князь з дружиною із примучених на данину ятвягів, а нікого не привів за собою.

А в поході цьому визріла у нього давня думка. От у руці своїй він тримає одну державу, велику, одномовну, але різноплеменну. Стискує князівську долоню, а затиснуте з-поміж пальців, як сухий і колючий пісок, тече. І доводиться ходити з військом то до одних земель, то до інших, аби знову зібрати докупи те, що відпало.

"Чому це так? — неоднораз питав себе молодий князь, дивлячись у вогонь похідних багать. — Чому Русь репає по всіх швах, як перепрілий у вогкій скрині кожух? Якої ж дратви потрібно, щоб навіки міцно її прошити?"

Запитував отак і не знаходив відповіді, бо й думні бояри її не знали. Радили одне: збільшити військо, поставити по всіх усюдах дружини, щоб пильнували спокій і збирали данину. Так, мовляв, з дідів повелося. Є військо — є й князь, нема воїнства — нема й князя. Ніби й мали рацію. Адже коли ходив з військом Святослав, міцно трималися кордони, не стало князя — її рубежі повужчали. Та не хотілося князеві весь свій вік у власному князівстві воювати. Тому до всього придивлявся. І коли дружина вдиралася у міста і весі, що відпадали з-під його руки, щоразу бачив лише одну відмінність — не триб життя, не ремесла, не людей, а бачив щоразу інших кумирів, шанованих тут опікунів і охоронців племені.

Багато на Русі було ідолів. Що не плем’я, то іншого мали, по них і відрізнялися, хоч подекуди поміж божествами великої відмінності не було, бо переважно вони різнилися тільки назвою.

Усі вклонялися щедрому, життєдайному Сонцю, але величали його різноголосо. У одних це був Ярило, у других — Дажбог, у третіх — Ладо, а ще Хорс, і Тур, і Лель, і Сур, і ще полум’яний і рум’яний син Сварожич, бог незгасного вогню… А ще у когось найголовнішим був Велес, бог скотарства, у інших — Стрибог, володар вітрів, там — Симаргл, що сидить у підземній темряві зі сліпими кротами і годує коріння усіх рослин. А ще був лютий і нещадний Сварог, що запалює колоскові ниви і ліси блискавками, і добра жінка — богиня Мокош, що дбає про жон та їхню нелегку долю, і ще було багато інших дивних кумирів… У київських же полян головним був непереможний бог Перун, чий грізний голос гримів з-понад чорних хмар із швидкими, як стріли, блискавками…

І ось, коли князь Володимир повертався з ятвягів, спала йому думка, від якої серце зраділо і зігрілося:

"Різні на Русі племена сущі, і живуть вони в одній державі. Різні у них боги, і володарюють боги окремо, кожен своїм племенем. Хай володарюють спільно, усіма племенами водночас! Об’єднані боги триматимуть землі міцніше, аніж військо. Хай усі бачать, що рівні між собою племінні боги, як і люди, що їм вклоняються. Так буде: всі боги постануть у Києві над усіма руськими племенами!"

А коли прийшов до стольного града, воздвиг на Старокиївській горі одразу двох сонячних богів — Хорса і Дажбога, обох з круглими зичливими лицями, із соняшниковими пелюстками-променями по колу, фарбованими червоно. І волелюбного Стрибога поставив. Для нього викопали старезного дуба разом з корінням. Жодного корінця не пошкодили, бо почекали, поки висохне земля, а тоді обережно обтрусили її, а коріння обмили чистою водою, аби мав володар вітрів, як і належить йому, буйну, розчухрану чуприну. І похмурого кремезного Симаргла поставив, що ніби вгруз між іншими у землю. І богиню Мокош із натрудженими у нескінченній хатній праці руками, втомлено складеними під пишними материнськими грудьми. А серед них — срібноголового, із золотими вусами воя — Перуна, грізного і стрімкого. І запалив перед кожним незгасні кострища, щоб жив серед них і зігрівав їх завше юний, гарячий і запальний бог-вогонь Сварожич.

Однак одразу ж поміж людей різного роду і племені, що однедавна замешкали в Києві, пішли невдоволені поголоси. Мовляв, мало зробив Володимир, поставивши в один рядок племенних кумирів. Мовляв, поряд можуть стояти і нещирі, замирені на час вороги. Мовляв, тільки спільно пролита кров робить людей побратимами, а богів — жертовна. І вимагали окропити кумирів жертовною кров’ю, щоб в ім’я Русі збратати їх навіки-віків.

Кричали під вікнами князівських хоромів стоголосо і злагоджено, аж візантійське скло у шибах деренчало:

— Жертву! Боги хочуть жертву!

Виходив до люду князь, і галас вщухав, аби кожен його слово почув і до інших доніс так, як було сказано, словечко в словечко. Із ганку промовляв до них князь:

— Чого вимагаєте, нерозумні? Не можна на таке зголоситися. Кого в жертву дамо? А подумаймо! Юнака-полянина дамо? Чи, може, отрока-деревлянина? Радимича, кривича, словена або сіверянина? Кого? Дамо полянина, і родичі його скажуть: "От на богів усіх племен дали нашого хлопця-красеня. А чому не з іншого племені? Адже Перун стоїть на нашій землі". Дамо радимича, а родичі його скажуть: "Дали у жертву нашого хлопця. А чому не з іншого племені? Адже з інших земель теж стоять кумири". І всі інші якось так скажуть. То що, перед кожним кумиром різати свого? Тоді навіщо було їх спільно ставити? Ні, люди! Жертва не об’єднає племена, а роз’єднає на нові чвари та усобиці. Навіщо самим сіяти поміж усім руським людом ворожнечу, яка зійде для всіх гірким горем-кручиною? Слухайте, кияни, та іншим скажіть: всі для мене рівні, всі для мене любі, нікого не можу дати в жертву!

Та люди були ніби злим чаклуном зачаровані, були ніби причинні і нічого не хотіли втямити. Падали слова в натовп, але падали, як зерно в неродючий глинчак, бо натовп знову вибухав стоголосо:

— Жертву! Боги вимагають жертву!

Тоді замість князя виходили воїни і напирали щільно зімкнутими щитами, витісняючи розбурхану горбу за ворота, яка потім вирувала і галасувала по всьому граду Кия.

Затялися кияни. Ніби хтось їх навмисне підбурював і розпалював проти князя.

А від кумирень богів, як безупинне нагадування, валував чорний смоляний дим, ніби на Старокиївській горі день і ніч буяла незгасна пожежа…

Владо, владо! Що робиш ти з людини? Хто збагне твої примхи? Як підлащитися до тебе, щоб і собі, і усім було добре?

Минулого року теж приходили на княжий двір кияни, але кричали вони тоді інше:

— Зброю! Дай нам зброю на варягів!

Сидів замислений сам-один у світлиці, нікого до себе не кликав і мимоволі, бо воно чомусь в’язалося в уяві з теперішнім, пригадував тогорічний бунт заморських вояків, коли вони прийшли з погрозами і вимагали понад обумовлену платню по дві гривни з кожної голови — і старої, і малої. Пригадував, як стояв він самотній перед запанцерованим, готовим до раті ворожим воїнством і бачив жахне видіння: у вогні Київ, пограбований, знищений, сплюндрований…

Послухався тоді дядька Добриню, котрий раду дав: "Не гривни, військо збирай!" Пішли варяги. Однак лишився у Києві ярл Інгоульф із сином Яріслейфом. Його не лякав князів гнів, та й Володимир його не гнав, бо знав ярл забагато, щоб пустити його з ока… І справді: Володимир-князь зла йому не чинив, хоч і не вельми милував. Та варяги скрізь уміли подбати про свій достаток…

Зачинився князь у світлиці і чекав наступного дня: чи назавтра не вгамуються?

І ось одного ранку не прийшла юрба на князівське дворище, а прийшли думні бояри і поважні міські старійшини, сивобороді і мудрі. А від них відокремився найстаріший, темний обличчям, що здавалося іще темнішим від срібного волосся, що лягало на плечі, срібних брів, вусів і довгастої бороди. Був високий, широкий у раменах, але вже всохлий від старості, руки поклав на довгий костур, сплівши на ньому кістляві пальці. Ім’я мав промовисте — Велемудр. Знав його розум Володимир і тому терпляче чекав, що скаже. І проголосив Велемудр:

— Від усіх кажу — від думних бояр і старійшин града: потрібна жертва, добрий князю.

Відповів на те Володимир-князь:

— Але я своє слово казав! Чи не чули?

— Чули, князю. Але ти не чуєш, що кажуть у Києві.

— А що кажуть?

— Лихі слова ходять між людей.

— Які слова?

— Навіщо повторювати? Дурні слова. Хай їх вітер носить. Але можуть вони для всіх нас обернутися лихом. Затявся люд, князю. Не супереч йому.

— Але хіба не правду сказав я?

— Правда на твоєму боці, князю…

— Тоді — що ж?

— Не переч люду.

— А правда?

— Що таке правда? І що таке кривда? Твоя державна правда кривдить дідівську віру. Дідівська віра кривдить твою державну правду. Маємо дві правди і дві кривди.

— Чому ж так?

— Тому, що ти ламаєш віру.

— Хіба ж вона не роз’єднує Русь?

— Знову правду кажеш і знову кривдиш.

— Чим?

— А тим, що нічого не даєш взамін. Легко зруйнувати дім, а де жити? Збудуй спочатку новий, кращий, лише тоді старий ламай. І люди тоді будуть з тобою у добрій згоді.

— Теж правда…

— Отож!

Замовк Володимир-князь. Зіперся обіруч на різьблене бильце, в тяжкій задумі опустив голову. Тихо стало у дворі. Мовчки купчилися бояри. Мовчки уклякли старійшини.

Нарешті князь мовив:

— Підемо на раду.

І знову від усіх слово забрав сивий Велемудр:

— А ми вже раду правили.

— І що ж нарадили?

— А от що: кинемо усі жеребок на дітей своїх. На кого жереб упаде, того віддамо богам у жертву.

Глипнув князь спідлоба:

— Страшне діло нарадили!

— Страшне, — погодився Велемудр. І додав: — Люд наш раду ухвалив!..

Князь грізно підвів голову — як? Без нього раду правили? Люд кликали? Самі ухвалили? Очі у нього зробилися вузенькі й злі. Але відповідь вгамувала його гнів:

— Чекаємо на твоє слово, князю. Всі його чекають. Як у такому ділі без твого дозволу діяти? Ти — голова усякого нашого діла! Твоє княже слово — останнє! Як і на кожній раді…

Тоді подивився Володимир у бік двора ярла Інгоульфа, який замочив свій меч у крові його брата Ярополка. Разом із сином Яріслейфом…

І всі подивилися туди…

Тихо сказав князь, зовсім тихо, ледь чутно:

— Вирішуйте без мене — даю на те згоду…

Владо, владо! Чому робиш людину лялькою примх своїх?

І знав князь, як воно станеться. І справді сталося так, як він знав.

Потім розповідали йому: кидали жереб біля кумирні при всьому народі. На кожен двір кидали по черзі, і нікому той зловісний жереб не випадав. Раз у раз більшало люду, котрих проминуло лихо. Аж ось кинули на двір Інгоульфа, хоч він на жеребкування не прийшов. І впав жереб на сина його Яріслейфа. Вміли в Києві жереб кидати, як і ніж у ціль… Радісно заревіла юрба і охоче посунула до варяга. Усім він був чужий і нелюбий. А ще в юрбі казали, що справедливі боги вимагають крові його сина за князя Ярополка.

Варяг із челяддю зачинився за міцними ворітьми. Ті ворота висадили дубовою колодою. Ярл Інгоульф був певен, що його й пальцем ніхто не посміє торкнути, і вийшов до люду без меча.

"Чого хочете? — запитав він. — Моїх воріт? Беріть ворота". — "Хочемо твого сина", — відповіли йому. "Для чого?" — питав, ніби не знав. "Боги хочуть жертву". — "До чого ж тут мій син Яріслейф?" — "Жереб упав на нього. Боги хочуть узяти його до себе".

І тоді ярл Інгоульф узявся в боки, примружився і почав кпити: "Боги хочуть, боги бажають… Ах-ах-ах!.. У вас не боги, а дерево! Нині вони є, а завтра згниють. Боги хочуть… Ти диви! А чому ж вони хочуть, коли не їдять, не п’ють, не говорять?.. Та й взагалі не було б на світі ваших богів, якби ви самі не витесали їх з дерева, як і все стругаєте!" — "Гей ти, чужинцю! Менше розпатякуй! Давай сина!" Та ярл не вгавав: "Боги хочуть… Казали б уже: "бовванці"… А бог існує Один, котрий сотворив небо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину, якій дав жити на землі. А ваші боги що зробили? Самі вами ж роблені! Не дам сина дерев’яним бовванцям!" — "Ні, даси, вража личино! Ми прийшли і без твого сина не підемо!" — "Ну, добре, давайте порозуміємось. Якщо вони справді боги, то хай пошлють до мене якогось одного бога з-поміж себе по цю жертву. Йому я віддам сина. А ви чого клопочетесь?" Насунула на нього юрба: "Кажи, де ховаєш, бо самі знайдемо!" Закричав ярл: "Геть з двору! Піду до князя чолом бити на вас, лиходіїв! За нас він вас усіх посіче!" — "Самі лиходії! Ви убили Ярополка! Душогуби! Вовкулаки заморські! Упирі!"

Аж тоді розчахнулися двері до хоромів, сипонула з них челядь з батогами, а Яріслейф з двома мечами — один кинув батькові, і той зброю спритно впіймав на льоту. Підняли мечі і пішли на юрбу, щоб за хвилю обом полягти заюшеними…

І знову не стало жертви богам, та ніхто вже не бажав її шукати. Ніхто не жалів забитих варягів, останніх, що лишилися в Києві. Однак після їх смерті утихомирились люди. Кожне убивство нуртує і не дає спокійного сну. Якби варягів судили і покарали за їхній злочин, у всіх було б чисте сумління. А так сталося діло темне, нещире, підле, і кожен це подумки розумів, хоч і не промовляв уголос. А може, справді боги їхніми руками отак помстилися за смерть Ярополка? Може, тому їхні руки закривавилися, що князь убивць не покарав? Хто скаже, чому він їх не покарав? Хто відповість?

Мовчали темні, прокурені ідоли. На Старокиївській горі чорними стовпами здіймалися в небо смоляні дими. Стояли ідоли поряд, але не збратані, і це вкарбувалося до кожної голови…

Розділ 11

ЛЮДИ БЕЗ ТІНІ

День зійшов разом із сонцем — світлий, безхмарний, але не гарячий. З гір повівала приємна прохолода, що бадьорила тіло. Никифор Тавр прибув до школи ще вчора, добре відпочив і піднявся разом з усіма, дотримуючись усталеного шкільного розпорядку. Зараз походжав серед вихованців, склавши руки на грудях і замислено тримаючись правицею за підборіддя. Робив це про людське око, аби ніхто не заважав йому, насправді ж уважно прислухався до розмов, що точилися навколо.

Невпізнанно змінилися колишні залякані хлопчаки, маленькі бранці, за роки, проведені у таємній школі. Хоч мали ще отроцькі ламкі голоси, але щоденні фізичні вправи і тренування витягли їх вгору вище за ровесників, розширили плечі, налили опуклі м’язи динамічною силою. Никифор Тавр із втіхою прислухався, як вони із знанням справи гомоніли поміж собою про далекі купецькі шляхи до Європи, Індії і Китаю, про вени та артерії людського тіла, про пульс і лихоманку, про валютний курс міняйл і процентні заклади лихварів, про дію різних отрут і прийоми стрільби з лука, сидячи верхи на коні, на повному чвалі, або як удати себе мертвим, зависнути з сідла униз головою і прицільно пустити у ворога стрілу з-під черева коня.

Як завжди, у гурті вихованців, вимахуючи руками, розповідав брит Норман Квіклій свої нескінченні бувалиці про військові звитяги. Цей брутальний вояк нічого іншого не знав, окрім солдатської справи, але цю знав досконало. Вирячивши своє єдине око, він хрипко і захоплюючись сам оповідав про якусь давню баталію.

Останнім часом Норман Квіклій дужо змінився — посивів і змарнів, сили його підупали. Однак Никифор Тавр і надалі тримав його у школі саме за безкінечні вояцькі оповідки, які тепер важили більше, аніж його вміння володіти зброєю. Вони пробуджували у вихованців бажання військових звитяг і ратної слави.

У гурті, що купчився навколо Нормана Квіклія, був і Феодор. Хлопець одразу впадав в око, бо вже був вищий від усіх на голову. Мав сміливе, відкрите обличчя і добре розвинуту статуру, гідну уваги античного ваятеля. У ньому одразу вчувалися спокійна певність і сила. Слухав учителя ратної справи уважно, але без надмірного запалу, що світився в очах інших, а опановано, і це подумки відзначив Никифор Тавр.

Ударив мідний гонг, кличучи учнів до класу. Починався навчальний день.

Никифор Тавр пішов разом з усіма, почекав біля дверей, поки не увійшов останній з учнів. Після того увійшов сам і зачинив за собою двері. Коли ж піднявся на лекторську кафедру, учні завмерли в здивованому мовчанні і всі очі втупилися в нього в напруженому чеканні. Никифор Тавр бачив цей подив і знав, що цей день вони запам’ятають на все життя. Розумів, чому дивуються учні: за ці роки вони звикли до нього, але ще ніколи не бачили за лекторською кафедрою, отже, й не чекали цього.

— Так, — сказав він і приязно всміхнувся до всіх, — сьогодні лекцію читатиму я. Заперечень нема?

Зрозуміло, заперечень Никифор Тавр і не чекав. Це було просто риторичне запитання.

— За роки, проведені в стінах цієї таємної школи — так, таємної! — знов усміхнувся він, — ви дечого вже навчилися. Вивчили різні мови і багато ремесел. Напевно, неоднораз у вас виникло запитання: ким же ви будете? Для чого вас готують? Навіщо вам знання купців, лікарів, солдатів, митників, міняйл і лихварів? Хто скаже?

І знову це було запитання, що не потребувало відповіді. Навпаки, учні, тамуючи хвилювання, чекали відповіді від нього самого: сьогодні — нарешті! — вони дізнаються про власну долю.

Никифор Тавр зігнав з обличчя усмішку і суворо вирік:

— Ось відповідь: ця школа належить до управління, що відає відносинами з іноземними державами і веде всі заморські справи імперії. А точніше: ця школа належить до одного з найважливіших відомств — секрети по охороні державної безпеки, яку нині очолюю я!

Клас збентежено принишк. Никифор Тавр помовчав хвилину, даючи учням змогу усвідомити новину і отямитись від несподіванки, а тоді повів далі:

— Ким же ви будете? Насамперед, космополітами. Візантійська імперія тримає під своєю владою півсвіту і впливає на події в усіх країнах. Космополіт — громадянин всесвіту, він дитя усіх народів. Для нього не існує кордонів і окремих народів, бо всі люди є дітьми Адама і Єви. Накази і завдання поведуть вас по всьому світу. Ви будете людьми ночі, тобто людьми без тіні. Навіть удень ви мусите не лишати по собі слідів. На того, хто лишає по собі сліди, рано чи пізно на самого впаде тінь. Тінь підозри! А це завжди небезпечно…

Никифор Тавр знову замовк і споважнів.

— Запам’ятайте терміни, якими ваші наставники будуть користуватися в наступних лекціях. Службовці моєї секрети поділяються на три категорії. Агент — особа, що штовхає інших людей на вчинки, вигідні для нас. Агенти завжди виконують довготривалі завдання. Контрактант — особа, що виконує нетривалі завдання по протидії ворожим агентам і внутрішнім заколотникам або змовникам. Деліктвент — особа, що виконує делікт, тобто приховану дію, за яку може й накласти головою. Але тільки в тому випадку, якщо деліктвент діятиме необачно і передчасно розкриє себе: моїх людей вороги наші не милують… Розкритий деліктвент в наших очах одразу ж стає приватом, тобто людиною, що діяла на свій страх і ризик. Одразу запам’ятайте: приватів моя секрета не рятує… Отже, вчіться бути невидимками навіть удень, а навчатимуть вас цього мистецтва люди, які самі були майстрами у цій справі, внаслідок чого й лишилися живі.

Тепер Никифор Тавр повернув на уста легку посмішку, яка не заважала йому, бо грала тільки в очах і кутиках рота.

— Це не так страшно, як спочатку здається, — заспокійливо мовив він. — Всі ви будете чудово підготовлені до виконання секретних акцій. Ви оволодієте усім набутим вашими попередниками досвідом і вивчите припущені невдахами помилки. Уже завтра ви почнете студіювати ексцерти — витяги з багатьох джерел, об’єднаних однією темою. Особливу ж увагу приділите ексцертам "Про посольства" і "Про змови проти імператора". А ще вивчите "Василіки" — зведення правових норм, трактати "Про феми", "Про управління імперією" і ще багато іншого. Фах ваш небезпечний, але почесний, василевс не шкодує для вас нагород…

Основою усієї діяльності нашої секрети, — він далі Никифор Тавр, — є правило: задля святої справи — усі засоби гарні. Сфера нашої основної діяльності — землі варварів, тобто всіх народів, що перебувають за межами імперії. Першим і найпростішим засобом потрібного нам впливу на володарів варварів є підкуп. Вкарбуйте собі одразу: серед варварів не існує людини, яку не спокушає блиск золота і коштовностей, справа лише в ціні. Не скупіться, купуючи бажані нам дії володаря, бо це найцінніший у світі крам. Другим делікатним засобом є титулування, тобто надання варварам звань вищої придворної знаті. Це примушує їх щиро повірити, буцім вони робляться носіями нашої культури та цивілізації, і спонукає їх добровільно оголошувати себе нашими прибічниками і помічниками. При цьому особлива увага звертається на вагу та вартість золотої печатки імператора, що привішується до грамоти про надання придворного титулу. Метою титулування нерідко є також намір роз’єднати країни, що мають спільні кордони, викликати в їхніх володарів заздрість один до одного. Цим ми досягаємо нейтралізації, а іноді навіть знищення одної держави іншою, не вдаючись до нашого збройного втручання.

Учні слухали його затамувавши подих: перед ними вперше, хоч і в загальних рисах, розкривався механізм міжнародної політики імперії з її потаємними пружинами.

— Третім засобом є запрошення варвара разом з його дружинами і дітьми до Константинополя на палацові церемонії. Метою запрошення є не тільки бажання підкреслити приголомшуючу відстань між убогим достатком варвара і пишністю імператорських ритуалів та незліченними багатствами його скарбниць, не тільки підкуп його сановників і дружин коштовними подарунками, а й намагання залишити при дворі спадкоємця варвара, щоб виховати його в дусі сліпої відданості Візантії. Такий спадкоємець завжди може стати претендентом на батьків престол, якщо законний володар поведе себе надто незалежно. Палацовий переворот на користь претендента — це завжди делікт.

Никифор Тавр враз підвищив голос:

— Найголовнішим же засобом є духовний вплив, тобто поширення в країні варварів ідей і догматів нашої державної християнської релігії, аби варвари дивилися на світ нашими очима і висповідували наш спосіб життя. Запам’ятайте: коли повойовані голови, вже не треба воювати тіла… Як правило, релігійна пропаганда і широке її запровадження здійснюються в три етапи. Спершу до варварської держави йдуть агенти — купці, котрі засновують у столиці торгову колонію і будують церкву для власних релігійних відправ. У такий спосіб вони ненав’язливо знайомлять володаря країни та його сановників з новим культом, з таємничою, пишною і привабливою літургією, знайомлять варварів з новим колом ідей, почуттів, звичаїв та політико-релігійних обов’язків. Другий етап — прибуття до двору володаря імператорських послів, які ретельно вивчають внутрішнє становище держави, ставлення до нової релігії з боку володаря та його сановників і намагаються деяких з них обернути в християнство, створюючи таким чином певне коло наших духовних спільників, впливових при дворі володаря. Якщо умови до хрещення складаються сприятливо, настає третій етап — вирушають місіонери. Вони обертають в християнство варварського володаря та його сановників, а слідом за ними і весь народ; стають довіреними особами та радниками володаря й запроваджують єпископства, ієрархічно залежні від Константинополя. Скажу вам, що з часів імператора Юстініана візантійські місіонери здійснили ці складні акції — від берегів Таврики до верхів’я Нілу, від Кавказьких гір до оаз Сахари. Вони несли християнство готам і арабам, у державу хім’яритів і в країну ефіопів, болгарам і берберам, сербам, хорватам і моравам. Це — головне завдання нашої секрети. За словами одного з моїх попередників Косьми, "завдання її — не припускати скорочення християнського світу, але нескінченно його поширювати".

Уважно слухав Феодор. Що лишилося в його душі від колишнього зацькованого звірятка Божедара з його карачарївськими спогадами і дитячими уявленнями? Майже нічого. Світ розширився до безмежних обсягів, де Карачарове загубилося, як піщинка на березі моря. Лише один спогад жив у його пам’яті яскраво. Це була казка, яку оповідала йому мати, чарівна казка про летючого вогнедишного змія о трьох главах, лапах з пазурами, перетинчастими крильми і довжелезним хвостом, всіяним отруйними гостряками. Прилітав той змій, людей топтав, палив вогнем їхні оселі. Але знайшовся богатир, котрий приборкав змія, поставив його в запряжку з велетенським ралом і орав на тому змієві потоптані ним землі.

Але що важила якась там дитяча казка перед його майбутньою долею, яку яскраво малював начальник секрети і яка вже чекала його? Не було Божедара серед вихованців таємної ніколи візантійської секрети. Сидів серед них один із її кращих учнів Феодор. Він слухав Никифора Тавра і подумки пишався тим, що невдовзі стане причетним до ідей і державних дій самого василевса…

— …Історію нашої секрети, — казав Никифор Тавр, — ви будете вивчати разом із "Книгою церемоній". Щоб бути по-справжньому сучасним, слід глибоко вивчити минуле.

Сказав так, а про себе подумав, та не промовив цього вголос: "Сучасність без минувшини — що людина без роду і племені".

Щороку у секретній школі логофетії дрому на кожного з її вихованців складали гороскоп, що, як це набагато пізніше збагнув Феодор, було одним із засобів психічного гартування. Ці гороскопи тримали у таємниці, майбутню ж долю, ніби вичитану по зірках і планетах, відкривали тільки її носієві. І з року в рік Феодорові перекладали нечутну, загадкову "мову неба".

Йому втовкмачували, що він від народження має неприємні, але сталі риси. Байдужий до людей. Байдужий до побутових вигод. Байдужий навіть до самого себе, до власної долі. І нічого не допоможе йому, таким він буде до скону.

"Змирися, сину мій, із спокоєм, смиренно неси важкий хрест твій, бо сам господь бог вдмухнув у твою тілесну оболонку таку холодну і невразливу душу. Підкорися цьому, сину, сліпо скорися, бо шляхи господні незвідані…"

Але завдяки саме цій холодній, але й гарній, як виблискуюча на сонці кришталева крига, душі він має перед іншими, надто холеричними, отже, й вразливими, людьми певні переваги. Він твердий і незламний у рішеннях, такий твердий, що його ніколи не зупинять ніякі нові обставини, якщо вони несподівано для нього виникнуть. Він не скориться обставинам, бо завжди з успіхом подолає їх. Так, мовляв, промовляють одвічні зірки, а вони не обманюють.

"Ти щасливий, сину мій, бо тобі на роду записано підкоряти інших людей, а це завжди краще, аніж коритися іншим людям. Ти щасливий, сину, що в своєму бурхливому житті нічого не потребуватимеш, окрім приязні і поваги твоїх зверхників. А це тобі також у великих щедротах обіцяють несхибні у пророцтвах своїх зірки, якщо ти слугуватимеш слухняно і ретельно. Ти також матимеш багато-багато золота, але воно тобі буде що пісок, бо все життя ти цінуватимеш одне — хитру гру майстерно ускладненої таємницями думки. І тому все твоє майбутнє життя, мій сину, огорне, мов тепла і затишна ковдра, що грітиме твою душу, таємниця… таємниця… таємниця…"

І не розумів тоді Феодор, що жити в таємниці — все одно, що й позбутися життя. Однак виріс і жив за "намовою зірок", бо інші шляхи були йому зачинені.

Розділ 12

МІСІЯ ДО ВАРВАРІВ

— Що поробляє наш аж занадто велеречивий достойник?

Никифор Тавр, як на осінній жовтневий ранок у граді Кия, був одягнений легко — у шовковий хітон, перехоплений мотузяним поясом і розшитий по низу жовто-червоним узором, у вузенькі штани, заправлені в легенькі чобітки з тонкої замші, фарбовані охрою. Тільки грубий, як у анатолійського вівчаря, вовняний плащ-гіматій, скріплений на правому плечі золотим пташиним дзьобом, був теплий. На голові начальник секрети по охороні імперської безпеки не мав нічого. Його колись чорне, як блискотливий камінь, що горить, волосся було тонко посічене срібною сивиною, яка однак дуже пасувала до його рухливого, чітко окресленого енергійного обличчя.

Сонце вже випило сизуватий туманець, що вистиг за ніч у глибочезних ярах, та ще не встигло нагріти повітря, і з Дніпра повівало холодною вогкістю. Никифор Тавр щулився під лоскотливо гладеньким, охололим шовком, мерзлякувато кутався у вовняний гіматій, котрий теж цього ранку його чомусь мало грів, але з фортечної стіни не йшов і вперто стовбичив на вітрі, що вільно гуляв Старокиївською горою (тут і погожого дня тягли між хоромами протяги, роздмухуючи курильні племінних ідолів): конче необхідно було з ока на око побалакати з Феодором, що вперше секретарював у візантійській дипломатичній місії.

Юнак стояв поруч і з удаваною смиренністю перебирав білі кісточки чоток. Вельми відрізнявся від барвистого з голови до п’ят зверхника, бо одягнений був у довгий, мало не до землі, чорний і, головне, теплий одяг скромного інока. Він не впадав у око, хоч був набагато вищий за Никифора Тавра, ширший в кості і плечах. Але плечі були опущені, голова похилена з такою покорою, що начальник секрети в своєму строкатому одязі виглядав і вищим, і ширшим, і дужчим.

— То що поробляє наш засушений мудрагель? Уже подзьобав, мов пташка небесна, скоринку хліба, запив її джерельною водичкою? — кпив Никифор Тавр, з одвертою відразою закопилюючи губи.

— Преподобний синклітик, — незворушно відповів Феодор, — ще не подбав про живлення гріховної плоті, бо поринув думками своїми в глибини чергової теологічної таємниці.

Ледь помітна, іронічна посмішка тінню майнула по його вустах і заховалася в куточках. А втім, уважному спостерігачеві вона промовисто виказала б швидку, скептичну, гарно вишколену у цього статурного юнака манеру мислення.

— Роздуми надзвичайної ваги, — додав.

— А саме? — одразу пожвавішав Никифор Тавр, ніби сподівався почути веселий світський анекдот. Мав кепський настрій, в очах ховав неспокій, аби не виказати його перед своїм вихованцем. Завжди — і будь-що! — бути певним себе. Тоді певні й спокійні твої слуги…

— Їхня святість, — відповів Феодор, — зволять з’ясовувати, що таке трійця і яке співвідношення її іпостасей.

— І які ж наслідки цих напрочуд похвальних роздумів?

Феодор скрушно зітхнув:

— Невтішні, пане. Синклітик дійшов непохитного висновку, що таємницю святої трійці та співвідношення її втілень розв’язати так само неможливо, як знайти формулу квадратури кола.

— Благостні вправи для святенника! — Никифор Тавр з мімікою базарного лицедія звів очі до неба і побожно склав перед грудьми долоні. — Але скажи мені, Феодоре, чому ти, говорячи про цю достойну усякої уваги розумову вправу, казав про неї непоштиво, як про рядову, а точніше — скористаюся твоїм висловом — як про "чергову"?

— Бо вчора його хвилювало інше.

— Цікаво. Що ж?

— Учора він міркував над психофізичними засадами молитви, із суттю яких зволив познайомити мене першого.

— Ще б пак — ти чудовий слухач! Гадаю, що в усьому світі не знайти базіки, котрий спромігся б тебе втомити.

— Перебільшуєте, мій ласкавий пане.

— Анітрохи! Які ж то засади?

— Власне, вони нескладні, бо полягають у тому, щоб підкорити внутрішній емоційний стан зовнішнім, чисто формальним діям.

— Чудово — нововведення в ритуалі! І що ж слід робити?

— Виявляється, для цього багато не треба. Просто під час молитви слід стояти струнко, як солдатові у шерезі, а не човгати, мов кінь, ногами або прихилятися до стін чи колон храму. А головне тут ось що: справжній подвижник мусить володіти високим умінням мовчати.

— Мій боже! То він сам грішник серед найзапекліших грішників!

— І друга умова: слід ще мати зело похвальне, природне, сльозоточиве обдаровання.

— А от у цьому ділі наш синклітик — істинний святенник! Коли я не помиляюся, якщо він в своєму житті і вмивався, то лише власними сльозами.

— Сього дня, — ніби мимохідь докинув Феодор, — аби не заважати преподобному отцю ігумену в його благочинних вправах, князь Володимир милостиво дозволив йому не з’являтися до трапезної на спільні учти.

Никифор Тавр мало не клацнув від задоволення пальцями. Рука вже мимовільно було сіпнулася, але він стримався. А за прихованим рухом було втаємничене й одверте слово. Як і перед цим, начальник секрети відбувся іронічними кпинами.

— Ще б пак! — зловтішно усміхнувся він. — Хіба ж йому місце за трапезним столом? Адже від нашого велемудрого, але немитого синклітика тхне суцільного багаторічною святістю, як від тхора!

Це вголос, а подумки відзначив: "Пам’ятати: князь Володимир, виявляється, муж із тонким дипломатичним розумом. Хто навчив його? Ти бач — милістю своєю усунув від першорядних державних переговорів самого імператорського посланця! Надалі слід бути вкрай обережним…"

Мова у них велася про старезного ігумена монастиря святого Мами, синклітика Сімеона Пафлагонського. Це була людина вельми похилого віку, висока, як жердина, обтесана нескінченним постом. Довга ряса звисала з нього, немовби з цвяха або, точніше, з палиці-вішака. Подейкували, що столичні маляри полюбляли ходити на страшенно нудні відправи в монастирі Мами лише тому, що в особі Сімеона Пафлагонського мали наочний зразок живих мощей і прекрасну натуру для іконного письма.

Усім також була відома чудернацька пристрасть отця ігумена до збирання нетлінних християнських реліквій. Через цю його блаж святомамський монастир був навіки забезпечений нечуваними ритуальними скарбами: мав дюжину десниць великомученика Прокопія; великий вибір — на всі розміри — різного взуття зі стоп самого Нестора, хоч злі язики плели, ніби святий всеньке життя ходив босоніж; понад дюжину щелеп святого Феодора і навіть півдесятка гарно збережених черепів воїтеля за православну віру нещадного Георгія. З цього приводу палацові сановники нишком кепкували, що святі і праведники були не інакше як сторукими і п’ятдесятиголовими…

Однак сам отець ігумен мав на це власну думку. Коли йому переказували злостиві плітки — іноді з підлабузництва, іноді для того, аби ще й у такий спосіб поглумитися, він ні на кого не гнівався, а всім пояснював однаково: мовляв, він для того скуповує усі руки і ноги, що з-під поли пропонують на торжищах, аби серед фальшивих купити й справжню. Певна логіка тут була. Справді-бо, хіба щелепи небіжчиків одну від одної відрізниш? Де той знавець, котрий непомильно вказав би на фальшивки? А відтак скарбниця монастиря святого Мами навіки уславиться найбільшою колекцією нетлінних реліквій. Тоді, коли всі фальшивки струхлявіють і лишаться справжні — нічим не ушкоджені…

Ось таким, не позбавленим своєрідної логіки диваком, був Сімеон Пафлагонський. І саме цього всохлого, як соснова дошка, безумця призначили головою надто відповідальної місії до північних варварів! Сам патріарх наполіг на його особі, як на стійкому і відданому ревнителеві християнської віри. Никифора Тавра цей вибір насторожив. А чи не снує павутиння якихось власних задумів патріарх, друга особа в імперії опісля цезаря? Може, має якісь приховані причини прагнути, щоб місія не мала успіху? А імператор, затиснутий ворогами в столиці, не наважився заперечити йому? Чому? Щоб не мати ще одного могутнього ворога? А коли він вже є і діє підступно?..

Та все це — химерний світ підозр і припущень. А поки що, в наявності, синклітик Сімеон Пафлагонський, як офіційний голова імператорської дипломатичної місії, завдавав її фактичному керівникові, Нпкифорові Тавру, великих турбот і клопотів.

Почалося з того, що коли отець ігумен, випещений на монастирських скоринках аж до кістяка, побачив розкішний князівський стіл у світлій, як свято, позолоченій сонячними променями розписній гридні — з горами теплих рум’янобоких хлібів, казанами жарко паруючої дичини, видовженими дерев’яними тарелями зі смаженою рибою, великою — аж на людський зріст, запечених з яблуками і сливами веприків, птахів на срібних підносах з гарячо-червоними журавлинами в дзьобах, діжечки білої квашеної капусти з маленькими лісовими яблучками і ягодами горобини, бочкуваті дзбани вина, столітніх медів і пива на усякий смак, коли він побачив, як дебелі міднощокі богатирі і дружинники, анітрохи не соромлячись присутності князя, витягують з казанів цілісінькі оленячі стегна, зі смаком впинаються міцними зубами в ніжне, піддатливе м’ясо, а здоровезні кістки з маслаками і шматурами м’яса кидають не озираючись через плече дикуватим псам, аж надто схожим на своїх лісових родичів, і як ті пси тут же таки — у гридні — розгризають їх, висмоктуючи з кісток мозок, тоді Сімеон Пафлагонський вкрай жахнувся цієї варварської вакханалії, цієї неприхованої, моторошної для нього оргії на догоду неситій гріховній плоті. Страшно й огидно стало йому. Він безтямно вирячив на це диявольське бенкетування свої вицвілі перед лампадками очиці, а тоді, мов готовий на пекельні тортури мученик, зупинився перед столом і почав намовляти застольних гостей на катування гріховної плоті.

— О нерозумні! — осатаніло волав він, не тямлячи, що тільки потішає і звеселяє слухачів. — Не сподобіться ненажері, котрий після багатої трапези ще не лінувався перепливти річку, аби пожерти горох і зелені боби на вбогій ниві свого бідного сусіди, і котрий — о грішники! — захлинувся і пішов на дно на годівлю рибам і ракам! Ось як! Бо що потрібно людині, високій духом і думками? Суху скоринку і ковшик джерельної водички — ото й усе.

Він на мить передихнув і продовжував:

— Грішники, істинно глаголю: схаменіться! Не розбещуйте свою схильну до гріхів і безсоромного пожирання усякої тварі пишнопотворну плоть! Підносьте до неба свій високий дух, а не падайте у пекельну безодню слідом за своєю неситою утробою!

— Святий отче! — намагався жартом зупинити осатанілого у святості своїй синклітика Никифор Тавр. — Але ж у писанії прямо сказано: не хлібом єдиним живий чоловік…

Та де там! Хіба ж затулиш рота готовому на нелюдські муки подвижнику? Хіба ж зупиниш словом безтямного? Цілком пристойний, як на цю недоречну ситуацію, жарт Никифора Тавра тільки ще більше розпалив і розбурхав отця ігумена.

— А що таке писання? — нараз, немов з церковного амвона, загримів він. — Святе письмо — Євангеліє — це сонцесяйна колісниця незреченної мудрості, яку прудко несе четвірка білих коней — апостолів Луки, Матфея, Іоанна та Марка — наввипередки з чорною квадригою диявольської єресі. Один з коней господа нашого, святий апостол Марк рече…

— А може, ірже? — здавалося б, невинно озвався воєвода Добриня, єхидний у словесах своїх чолов’яга. Дивився на візантійського посланця з безжурною увагою, ніби й не з його слів зчинився за столами дружній регіт, що аж зброя на стінах гридні задзвеніла. Князь теж засяяв посмішкою, радіючи вдалому дотепу. Боже, якби ж то пощастило тоді все звести на жарти! Але Сімеон Пафлагонський у жартах не тямив…

— Рече! — аж зойкнув отець ігумен. — Слухайте, о грішники!.. — І він розповів відому біблійську притчу про те, як Ісус п’ятьма хлібинами й двома рибинами нагодував п’ять тисяч чоловік, ще й залишилося.

— Гей, хлопці-молодці! — весело гукнув тут до отроків, що за столом слугували, воєвода Добриня. — Нумо, дайте імператорському посланцеві п’ять найбільших хлібин і дві найбільші рибини та дванадцять кошиків для них дайте! Хай святий отець розподілить їх по кошиках так, щоб князівського достатку побільшало. — Він засміявся білозубо і приязно до всіх: — Хочете чуда?

— Хочемо! Хочемо! — радо відгукнулись звідусіль.

— Ну то потішмося.

І знову все могло на гаразд скінчитися: люди, що сміються, зла на серці ще не тримають. Тільки не до сміху стало, коли затятий монастирський святенник почав навчати уму-розуму самого руського князя.

— Княже! — заволав Сімеон Пафлагонський, скеровуючи в груди Володимира довгий і зжовтілий перст. — Ти дивишся на свій багатий від щедрот твоїх стіл, на твоїх застольних об’їдал та обпивал і гадаєш в суєті своїй: "То вірні і любі серцю моєму друзі".

Спохмурнів Володимир-князь, зникла з уст його посмішка. Та Сімеон на це не зважив.

— А дружби між людьми, князю, нема. Не існує! Є потяг до купного бекання і мекання, сиріч — базікання, а ще спільного пожирання їжі. Люди — як звірі, а звірі — не люди! Тому друзів слід стерегтись більше, аніж ворогів. Адже ворогові ти не викажеш своєї слабини, а другові пожалієшся. Од ворога ти з мечем боронитимеш свій дім, а друга ти за ручку ведеш у двері і відчиняєш йому всі палати. А твій невірний у гріховному єстві своєму друг заздрить тобі і твоєму розуму, заздрить твоїй силі і достатку, заздрить твоїй небоязкій упевненій щирості, а тому їсть твоє і п’є твоє, скільки його несите черево вмістить, а тоді ще гудить заведені тобою порядки і звичаї твої!

Мертво стало у білій гридні, холодно і незатишно. В очах ображених воїв блиснули сині вогні… Тільки пси гарчали над кістками, стрибали по палаті і стукотіли міцними пазурами по дерев’яній восково-жовтій підлозі.

Ворухнув Володимпр-князь крутого бровою — нахилився до нього юний отрок, свіжій і чистий, весь у сніжно-білому льняному полотні. Про щось нечутно прошепотів йому руський володар, і отрок легко метнувся з палати.

А незабаром розчахнулися звідусіль двері до гридні, і ринули в них, стрибаючи, мов цапи, один через одного, розфарбовані і розмальовані мужики у вивернутих хутром наверх кожушинах, баранячих шапках, у берестяних личаках. А деякі з них — жах який! — замість облич мали свинячі рила і вовчі личини. І все це дуділо, свистіло, у тарелі било, вимахувало надутими бичачими міхурами, в яких сухо дріботіли горох та дрібні лісові горішки. І все це вищало, ревло, шаленіючи навколо отця ігумена, немов страхітливе бісівське плем’я, що раптом виринуло зі смороду пекельних закапелків.

— Свят, свят!.. Згинь, сатано! — відхрещувався від цих моторошних потвор Сімеон Пафлагонський, його нажахані очі зупинилися, ніби уздрів він самого князя пітьми Вельзевула. Позеленів він і поточився на волохаті руки рогатих, хвостатих, пританцьовуючих скоморохів-лицедіїв…

Ледве очуняв старий під колодязною водою, яку лили йому на лисий череп із цебра…

А не вчи князя!

Та, найголовніше, синклітик нерозумно повівся у найістотнішій справі, задля якої й прибули на Русь, до града Кия, посланці василевса ромеїв Василія Другого.

Розділ 13

ЦІНА РАТІ ВОЛОДИМИРА

Лихо та горе-злощастя, мов спаровані, мандрували по горах і долах безмежної Візантії. Не було кутка в імперії, де не бряжчали б мечі, де не ламалися б списи, де не впиналися б в груди стріли, де не полювали б ромеї та ромеїв і де не лилися б сльози невтішних вдів та убогих сиріт. А найбільша провина у тому молодого цезаря, що володарював велетенською країною, не маючи досвіду державного керування.

Ріс він серед безкінечних палацових заколотів, серед змовників, лиходіїв, інтриганів, убивць та узурпаторів, чиї жадібні руки, поки їх не одрубували, вперто тяглися до золотого вінця, чиї очі, поки їх не випікали, мозолили трон василевсів, чиї ноги, поки їх не перебивали, намагалися влізти в пурпурові імператорські черевички, які в державі ромеїв мав право носити лише цезар, автократор. Золото і пурпур — метал і колір василевса. І хтозна, чи не отруїли б законного спадкоємця, нащадка Василія Македонянина, чи не знайшли б його заюшеного в ліжку з ножем в грудях, чи не кинули б засліпленого в підвали лабіринту під палацом-в’язницею Буколеон, чи не замурували б навіки в кам’яному мішку на якомусь з Принцевих островів, котрі й назви такої здобули лише тому, що тут конали ті, хто виявився зайвим біля візантійського трону, якби Василій Другий не ховав своє палке бажання самому урядувати і за власними рішеннями діяти, якби вій не прикривав свої гострі і розумні очі довгими, густими віями?

Минулого літа імператор повів своє величезне військо на Болгарське царство. У майбутньому він ще заслужить в історії прізвисько, що більше пасувало б катові або ж придорожному убивці, — ім’я Василія II Болгаровбивці. Але поки що він зазнавав від болгар страшних ударів: мало не все його військо полягло під мечами об’єднаних південних слов’ян, всіяло кістками далекі гірські ущелини. Чверть віку не знали ромеї такої жахної поразки. Чорне горе для всієї Візантії — оце й був перший військовий трофей молодого імператора.

Чутка про невдалий похід надихнула на заколот воєводу Варду Фоку. Забаглося йому надіти на голову золотий вінець, на ноги — пурпурові капці.

Заколот швидко набирав сили. Під родові знамена Фоки, що бачили безліч гучних перемог, стали найвищі військові сановники, що підняли загони багатьох фем, на його боці повстала феодальна аристократія, що прагнула автономної незалежності від центральної влади. Велетенське об’єднане військо заполонило всю Малу Азію, вийшло на береги Мармурового моря, обложило Авідос і грізно стало на Босфорі під Хрисополем, де за вузькою протокою чорно нависав неприступними мурами Царівград, в якому з жалюгідною горсткою вояків, залогами варягів, яких колись випровадили з Русі, кількома сотнями моряків і озброєними городянами зачинився геть зацькований цезар Василій.

Певний перемоги, самозваний імператор Варда Фока не квапився дертися на височезні, нездоланні стіни града Константина. Не обов’язково лізти на яблуню по яблуко: коли воно дозріє, само впаде. А цих могутніх циклопічних мурів ще ніхто не подолав, хоч під стінами міста розкладали багаття греки й латиняни, перси й скіфи, авари й вірмени, араби й серби, болгари й дружини київських князів… Аж надто високі і товсті стіни! Варда Фока мав примітивний, але найнадійніший план: він поклав задушити столицю без крові — задушити Царівград в залізних обіймах облоги з допомогою безжального царя Голода.

Та до здійснення цих планів було ще далеко, бо заколотники не мали флоту, щоб зачинити місто з моря. І поки в полісах Пафлагонії — Амастриді, Гераклеї, Синопі — та в малоазійських портах Смирні, Ефесі і Мілеті гарячково будували важкі, громіздкі і неповороткі, але надійні, як фортеці, кораблі-дромони, озброєні грецьким вогнем, балістами і кутим бронзою гострим тараном, поки закладали легкі швидкохідні тахідроми, гарні для нічного чатування, і переобладнували транспортні галери під абордажні брандери — з широкими помостами, де б розмістилися цілі турми стратіотів, і майданчиками на щоглах для лучників, поки все це робилося, флот цезаря безкарно панував на Мармуровому та Руському морях і час від часу робив зухвалі наскоки на портові міста, палив верфі з недобудованими суднами.

Що лишалося ватагові заколотників?

Обіцяти усього від своїх щедрот.

І під Хрисополем та Авідосом воякам читали нові пречудові імператорські накази-новели. Читці-декламатори гучними, тренованими голосами розкотисто і врочисто провіщали з трибун, щільно оточених вояцтвом:

— Імператор воліє, аби його солдати йшли на битву з веселою душею, гарячим і вдоволеним серцем, не шкодуючи свого життя за священну справу. Імператор воліє зробити все, щоб запалити солдатську сміливість і пробудити в них хоробрість. А відтак, не буде шкодувати для вірних воїнів ані подарунків, ані привілеїв. Візьмемо Царівград, і так буде!

— І так буде! — радісно зітхав багатоголосий натовп.

А декламатор із списком новели в руці підвищує голос:

— Імператор ночами не спить — думає про добробут простого воїна, про щастя і достаток в його сім’ї. Він неусипно дбає, аби воїни користувалися усілякою повагою, цілком ними заслуженою. Їх, що віддають життя за святого імператора, він захищатиме в мирний час од зневаги чи поганого поводження з боку збирачів податків, що не приносять імперії жодної користі. Візьмемо Константинополь, і так буде!

Натовп аж реве:

— Хай буде так!

— Імператор вважає і наказує: за будь-яку провину солдат може бути засудженим і покараним тільки своїм прямим начальником, а більше ніким… Візьмемо Новий Рим, і для всіх солдатів буде шана!

— Хай буде так!

— Імператор вважає і наказує: необхідно підтримувати у солдатів бадьорий настрій, вдоволення, наснагу, а це зробить їх ще хоробрішими і стійкішими. А з допомогою таких відважних і одчайдушних героїв імператор не тільки захистить Візантію від купки підлих змовників, які на погибель усім посадили на троп нерозумного і пихатого хлопчака, що вже занапастив славне військо ромеїв, а й підкорить всі землі своїх ворогів і ворогів християн, які розумно і справедливо розподілить між своїми вірними солдатами, що ті землі повоюють. Візьмемо град святого Константина, і так буде!

— Хай буде так!

— Хай живе імператор!

— Хай веде нас на стіни!

— На штурм! На штурм!

— Смерть змовникам і зрадникам!

— Слава імператорові Варді Першому! Слава!..

У такі дні солдати вдосталь пили вино, вдосталь їли бараняче м’ясо, а їхні начальники роздавали гроші, кому сріблом, а кому й золотом, але всім — понад обумовлену раніше платню. А коли є гарна платня, ліпше віриться в обіцянки…

А в святому граді було непевно й тривожно. То в одному кутку, то в іншому невідомо звідки з’являються похмурі чаклуни й чародії, які дешево — за сухого коржа або кухоль вина — віщували долю по чорній, таємній і забороненій синклітом чаклунській "Книзі царя Соломона", викликаючи за свідків демонів з усіх чотирьох стихій.

Розповідали, що один з тих чаклунів посварився у лазні з простим людом за звичайний лежак, страшенно розлютився і в гніві своєму страхітливими і моторошними закляттями, що й не запам’ятати, викликав просто з гарячого водогону якихось дивних, понурих і несамовитих, чорних, немов у пекельній смолі скупаних, людців. А ті, хоч і малі на зріст, нещадними стусанами повиганяли на вулицю у чому мати народила всіх, хто мився тоді в лазні. А чаклун зник — забрав одяг вигнаних і заліз разом з чорними людцями у водогін з киплячою водою. Двох чаклунів після того побили на вулиці камінням, коли ж роздивилися — то зовсім були не чаклуни, а майстри по мідному ділу, батько й син. Ох-ох-ох…

Саме тоді одна невеличка швидкохідна галера вирушила у далеку путь — аж на Русь, на уклін та по ласку князя Володимира, такого ж молодого володаря, як і василевс ромеїв. Але Володимир-князь був сильний у державі своїй. Це ж він нещодавно віддав василевсові варягів, які досі стовбичать на стінах Константинополя. Слугували вони василевсові вірно, бо платню мали добру.

Але не по нових варягів їхали ромеї, а по воїнів-русів, діди і прадіди яких зухвало чіпляли свої щити на головній брамі Царівграда, а батьки рубали під стінами дунайської фортечки Доростола ромейське військо під проводом василевса Іоанна Цимісхія.

І хоч які коштовні дари з цезаревої скарбниці привезли імператорські посланці в трюмі галери-корабля, та лише вчора Володимир-князь нарешті сказав ромеям, що вочевидь нетерпеливилися:

— Добре. Даю вам рать.

Помовчав і запитав:

— А що ви даєте мені?

І таки ж вчора всохлий, мабуть, аж до свого старечого мозку синклітик Сімеон Пафлагонський остаточно зіпсував усю трапезу…

Отож запитав Володимир-князь:

— А що ви даєте мені?

Полегшало на серці у Никифора Тавра, звеселився він, бо мав широкі повноваження. Князь нарешті почав торг, а вторгуватися можна хоч би й зараз.

— А чого ж ти хочеш, князю? — запитав ромей, хитро мружачись: вмів торгуватись.

— А що ти пропонуєш?

— Усе, чого забажаєш. Тільки скажи. Землі? Золото? Коштовності? Найкращу у світі зброю? Торговельні пільги? Що?

На це князь Володимир тільки задумано мовив:

— Кажеш, усе, чого забажаю?

— Так, усе, чого забажаєш! — сказав ромей, а сам чомусь стривожився.

— Але я не хочу ні срібла, ні золота, ні коштовностей, ані земель, ні зброї, ані пільг…

— А чого ж ти хочеш? Кажи! Ми все маємо.

І тоді стольний князь града Кия відказав незворушно і недбало, ніби мова зайшла про якусь дрібну дещицю:

— Я хочу в жони царівну Анну, дочку царя і цареву сестру.

Ці тихі, спокійні слова заскочили навіть Никифора Тавра, котрого вже було насторожила неясна, інтуїтивна тривога. А що казати про Сімеона Пафлагонського? У нього геть відібрало мову, як у підступного біблійного змія. І справді, цього обміну "дружина на дружину" візантійці не передбачили, бо навіть подумки ніхто не припускав такого зухвальства, що межувало в їхніх очах із блюзнірством. Порфірородну царівну, ніжну, як квітка, віддати варвару? І взагалі, хто він такий — цей князь темних лісовиків, прославлених тільки на полі брані? А ще: хіба донедавна хтось багато знав про таке князівство — Київська Русь, коли Візантія уже кілька століть відома в усіх усюдах? Тільки й чуток було, що далеко на схід і північ серед лісів і снігів живуть дивні племена ідолопоклонників-русів. Візантія успадкувала культуру і велич Еллади та Римської імперії, а що взяла у спадок Київська Русь? Буйний норов антів і склавинів? І от — маєш…

Але Никифор Тавр вмить осягнув, куди хилить не вельми балакучий князь русів, одразу збагнув його задум — хоче князь підняти град Кия аж до ока всесвіту — святого града Константина, хоче стати врівень і породичатися з самим божественним василевсом, хоче привернути до Русі очі всього світу і утвердити свою корону серед європейських королів. Далеко виміряв списами своїх ратників руський володар. Було над чим мізкувати і сушити голову. Без мудрої поради логофета дрому, без думки на те василевса…

Погодитись?..

Відмовити?..

А як поведеться руський князь? А якщо справді відмовити?..

Але ж це означатиме не що інше, як відмовити цезареві у такому жаданому рятунку. І царівні Анні — теж. Живими трупами згниють вони в кам’яних колодязях острова-в’язниці Прота…

Обіцяти? А потім забути обіцянку, як неоднораз робили?..

Але у Константинополі добре відають, що руси ніколи не жалують своїх боржників і погрозливо бряжчать мечами, вимагаючи платні по всьому рахунку…

Не знав Никифор Тавр, що й сказати і на що наважитись, а от Сімеон Пафлагонський знав, що сказати, і сказав. Краще б у нього навіки відібрало мову!

Князь терпляче очікував, аж тут обличчя Сімеона, темне, як закіптявлена ікона, раптом пішло плямами, а він сам від невгамованого обурення дрібно-дрібно затрусився, що здавалося, ось-ось заторохтять його кістки під напнутою, мов на виснаженому одрі, шкірою. Та у праведного отця ігумена ще стало сил, аби прикласти ковшиком долоню до вуха і перепитати:

— Що?!

Володимир-князь не ухилився од відповіді і твердо повторив:

— Хочу в жони царівну Анну, дочку царя і цареву сестру.

Тоді Сімеон за вже усталеного традицією підвівся за трапезним столом:

— Нерозумна твоя вимога, князю! Не бувати порфірородній християнці за ідолопоклонником, як не зійти Сонцю із заходу!

Як на лихо, князь не сперечався.

— Що ж, — спокійно погодився на це він, — як не бувати, то й не бувати. Але й вам тоді не бачити мого війська, як мені царівни.

Сімеон заволав:

— Схаменися, князю: твоя вимога нездійсненна! Подумай сам: хіба почне хтось будувати чужий дім, руйнуючи свій?

І знову уник суперечки Володимир.

— Що ж, — сказав він, — тоді руйнуйте свій дім, не будуючи чужого.

— Але ж віддати царівну за тебе, — з непідробним жахом зойкнув синклітик, — значить приректи порфірородну душу на довічні муки в геєні вогненній! В пекельному царстві сатани!

Але це князя, видно, найменше турбувало.

— Щось притомився я за трапезою, — позіхнув він, прикриваючи долонею рота, — піду відпочину. — І він у супроводі отроків покинув гридню, навіть не поглянувши в бік грізно набурмосеного отця ігумена.

Це сталося вчора, опівдні. І що ж? Синклітик, ніби нічого прикрого й не трапилося, ніби він під рукою мав до послуг небесне воїнство з вогненними мечами архангела Михаїла, увечері розробляв собі казармений спосіб моління, а сьогодні вранці благостно поринув у невинні роздуми про трійцю, співвідношення іпостасей і квадратуру кола…

Никифор Тавр мерзлякувато пересмикнув плечима.

Що ж буде тепер?

Пропозицію зроблено — пропозицію відхилено.

Ромей дивився з київської стіни вдалину, аж туди, де в сизуватій імлі блідли дніпровські заплави. Земля за Дніпром беззахисна, рівна, як стіл, — дивись і все побачиш мов на долоні. А тут, на правобережжі, раптом круто здіймаються височенні горби, глибоко проорані ярами. Не має Київ кам’яних мурів, а тільки дерев’яні вежі, поєднані між собою нахиленими на ворога дубовими палісадами, а в йти його на меч і на дим пустити важко. Смішне слово: палісади. Але Никифор Тавр надто добре розумівся на ратному ділі, аби побачити, що нападникові тут не до сміху. Ось, ліворуч, близько — стріла долетить, височить гора Дитинка, на ній — фортечка з воями, а ліворуч — гора Хоревиця, на якій громадиться укріплений теремний двір княгині Ольги. А між ними, якщо дивитися прямо, вздовж Гончарного яру, видно зубчастий частокіл, що увінчує гору Щека. І все це відокремлене одне від одного стрімкими урвищами, кільцевими ярами, річками Глибочицею і в’юнкою Киянкою. Незатишно тут нападникові. Хто ж піде в це місто-пастку, де удару слід чекати звідусіль — в груди, в боки, в спину? Могутні мури і вежі у града Константина, та найміцніша стіна — це збройний народ. Як тут…

І все ж (подумки Никифор із втіхою відзначив це) київські дозорці день і ніч тривожилися пильними очима на степ, вдивлялися з-під руки на тремтливий у літні дні обрій: чи не здіймають чорною хмарою пилюку копита печенізьких коней? Ось хто тримає за руку і стереже з арканом Русь! Ось до кого ромеям слід споряджати посланців з імператорськими дарами! Щоб одна сила знесилювала іншу…

Никифор Тавр нахилився, підняв камінець і кинув зі стіни в урвище. Камінь застрибав униз, роблячи все довші і розгонистіші стрибки. Із кущів вихопився розімлілий на сонці, що вже добре пражило, наляканий кіт з розпущеним хвостом…

А все-таки руський князь хитрий і тямущий не по літах. Видно, добрих радників має. Бач, милостиво дозволив Сімеонові не з’являтися до гридні на трапезу…

Розділ 14

УГОДА

Опівдні, як і завжди, візантійці були покликані на трапезу.

Гридниця дещо дивувала їх своїм своєрідним призначенням і відповідною до цього будовою. Розташована була за князівськими хоромами, одним кінцем впиралася в палісад, протинала, мов палець, половину фортечного плацу, а другим кінцем впиралася у високу квадратну вежу. Вона мала підвали, служби і невеличкі чисті кліті-відпочивальні, як на гостинному дворі. Вежа була з’єднана дерев’яним переходом з покоями князя.

Своєю застольною рівністю гридниця нагадувала монастирську трапезну. Але тільки цим і більше нічим. У величезній залі, що, власне, й становила гридницю і яка, коли б прибрати шереги столів, цілком скидалася б на манеж для кіннотних ристалищ, збиралося іноді по кількасот чоловік. Дубові столи тяглися вздовж стін, а в кінці зали їх з’єднував поперечний князівський стіл на високому червоному помості, щоб князя всі бачили і він бачив усіх.

Будували її, мабуть, так само, як і все на Русі будували. Певно, покликав князь будівничих-майстрових з їхнім немудрим реманентом і сказав:

— Зводьте висотою і довжиною, як міра і краса вам каже. А як видасться високо — зменшіть висоту, а буде низько, то надайте вгору…

І вдячні були за ці настанови майстрові, бо отакі вказівки — аби було гарно — лишали їм широке поле для творчості, для казкової фантазії та кмітливої вигадки — на подив і похвалу людей.

Гридниця вражала не лише своїми витонченими просторовими пропорціями, а й несподіваними веселчастими малюнками. Клали її з кругляків і, щоб мати площу для розпису, стіни обшили сосновими та смерековими дошками, бо малюнки на хвойних дошках виходять барвистіші і зберігаються довше, аніж на дубових або грабових. Радісно і святково ставало людині, коли вона потрапляла до гридниці у світлий безхмарний день, коли крізь майже суцільні вікна вгорі, під самою стелею, лилися сонячні промені і спалахували чарівним світом на барвах стін.

А там були вимальовані Сонце-Ярило і світ-Місяць з почтом зірок, море-океан з човниками, царівна Лебідь і півники з хвостами жар-птиці, грифони з личинами небачених звірів і красуні з риб’ячими хвостами і хмільними келихами в руках, а ще квіти і трави, що сплелися у примхливі пишні узори, з яких нараз утворювалися фігурки різних лісових і степових тварин, і ще багато усякої всячини, фарбованої яскраво, гарячими кольорами. А втім, від того несамовитого буйства фарб у гридниці і без сонця світлішало. Особливо ж радісно у ній, коли сідали за столи богатирі і дружинники, бояри і гості заморські, коли до настінних барв приєднувалися розмаїті барви шовкового та оксамитового одягу, срібла і золота, м’якого лискучого хутра. А над усім тим за червоний стіл сідав князь — Красне Сонечко.

Феодор уже звикло вмостився за свою невеличку, чисту, восково-жовту соснову кафедру для письма, що стояла у кутку, трохи навскоси від князівського стола, праворуч від розписних, золочених і сріблених низьких дверцят, в які входив до гридниці князь. Феодор вважався при імператорській місії секретарем, отже, якщо перекласти це слово з ромейської, був особою "відокремленою": нічого не вирішував, не брав участі ні в розмовах, ані в гульбищах. Мовчки сидів собі і нотував усе, що чув і що бачив. У шухляді кафедри він щодня знаходив повий чистий зшиток для записів, каламарик і добре застругані лебедині пера, хоч і брав усе необхідне письмове приладдя з собою.

Феодор ще ледве вийшов з юнацького віку, хоч мав статуру і м’язи бувалого дядька — тренування у секретній школі не минулися марно.

Він знав, що родом походить звідкілясь з тутешніх країв, але це викликало лише сумний спомин, вже прохололий, як згарище під сивим попелом. Усе, що він бачив, видавалося йому спрощеним, примітивним, убогим і бідним, а люди, хоч і жили в казково багатих землях, не вміли тут багатіти. Якось не вкладалося в голові візантійського вихованця, що навіть князь і його сановники живуть у дерев’яних теремах і подібні на одягнених для потіхи у пишні шати холопів. Князь не викликав поштивості і шани, особливо коли пригадувалося, що столичні ромеї лише один раз на рік бачили свого божественного василевса, непорушного у своїх золотих бармах, сяючого і ніби неживого. Здавалося, що незворушний, мов статуя, василевс — живий бог, аж ноги самі згиналися в колінах. Сміявся подумки з усього, що бачив тут, і лише одне його бентежило.

Невідомо чому, його якось підсвідомо непокоїв, а тому й дратував чоловік могутньої статури, що сідав по ліву руку од князя, тобто близько від Феодора, і, хоч сидів до нього спиною, час від часу озирався і зиркав синіми, аж темними, очима, і в тому погляді були так густо і так несподівано замішані самотність і туга, тамований сум і раптова надія, відкритий, як рана, розпач і нараз тверда, як криця, погроза, що Феодорові мліло, і він мимоволі опускав очі долу, на білий зшиток з чорними буквицями, писаними його рукою.

Неоднораз чув ім’я цього мовчазного, наймогутнішого руського богатиря, завжди мовлене з любов’ю і повагою, — Ілля Муромець, богатиря, у ратній справі уславленого більше, аніж сам воєвода Добриня. Найбільше збивало з пантелику і тому вельми докучало вже зовсім незбагненне: обличчя богатиря чомусь видавалося знайомим і рідним, хоч Феодор, а він певен цього, раніше ніколи не бачив його. Воно чомусь хвилювало хлопця, тривожило й печалило, як попіл на дворищах призабутого Карачарова, а це викликало у вихованця секрети злість на самого себе…

Феодор зітхнув з полегшенням, коли увійшов до гридниці із своїм почтом князь Володимир: сього дня Іллі Муромця з ним не було. А як прийшов Володимир-князь, почалося звикле бенкетування. Почалося з незначних розмов, із застольних здоровиць князеві, з незлобивих кепкувань і дотепів, ніби для того лише й зійшлися сюди, щоб їсти і пити і білозубо скалитися. Та ось нарешті і князь Володимир слово мовив, наївне, як на просту людину, хитре, як на державного мужа:

— От скажи нам, думний гість, просвіти нас, темних лісовиків, заморською премудрістю.

Феодор вмить слово в слово все занотував і на відповідь вже начеркнув простий знак — скорочене, умовне титло Никифора Тавра.

Колишній аколіта, а тепер начальник таємної секрети озвався одразу:

— Що бажаєш почути, добрий і люб’язний володарю?

Відповів Володимир-князь:

— Було: приходили до нас з Волги булгарські магометани, із угрів німецькі католики, а з Хазарського моря іудеї. Кожен довго і дуже свою віру хвалив, щоб і ми таку прийняли, аж ми розгубилися. І всі наших богів нарікали не інакше, як дерев’янками. Але прикро нам ставало.

Никифор Тавр слухав уважно, різка і глибока зморшка пролягла на його високому лобі.

Сміх лунав у гридниці, чаші з пивом-медом пінилися. Володимир-князь усміхався.

— Гей, богатирі та дружинники! — звернувся до всіх. — То хіба справді взяти мені в жони царівну Анну?

— Візьми, князю! А чого ж!

Спохмурнів Никифор Тавр: жарти жартами, а цей жарт не обійти, не проминути, бо не дозволяє цього честь і гідність імператорського посланця.

— Християнське одруження, — сказав твердо, — лежить тільки через церкву. Без винятків. Отже, не для тебе царівна.

— Дивись — налякав! — ущипливо відповів князь Володимир. — А чим лякаєш? Може, царівна, мов тріска, суха? Чи, може, крива, чи горбата? Чи очі її дивляться в різні боки? Чи голівка спричинена?

Він питав, а Никифор Тавр тільки заперечливо хитав головою.

— Усе ні та ні! Виходить: таки гарна. Тоді у чім річ? Задля гарної царівни можна аж на край світу піти, а в церкву і поготів. Правду кажу, друзі мої, чи ні?

— Правду кажеш! Іди і в церкву!..

— Гаразд. Коли так, піду до церкви і хрест прийму. Ти задоволений, ромею? Віддасть цар за мене свою сестру?

Князь глянув на Никифора Тавра. В очах його таїлися веселі іскорки. А ромеєві було непереливки, не годен був второпати, що сказано всерйоз, а що жартома. Загадкову, незрозумілу душу і примхливу вдачу мали руси. І про найголовніше нічого не мовилося — про військо князь не зронив ані словечка.

А Володимир сказав йому ласкаво:

— Йди-но сюди, премудрий ромею.

Сам піднявся назустріч, взяв за руку і повів за собою в золочені й сріблені дверцята. Там, у темній вежі, гвинтом піднімалися круті сходи, свічки по стінах були погашені — згори линуло світло. Вони мовчки піднімалися рипучими сходами, аж поки не вийшли на відкриту терасу, звідки лягав перед очі широкий і чудовий краєвид. Никифор Тавр аж прикипів очима. Але не краєвид цікавив його.

А князь Володимир ніби читав його думки, як у книзі.

— Дивись, — сказав коротко і поблажливо.

Градом Кия йшло воїнство. Все воно — одна залога за іншою — проходило по князівському дворищу, вступаючи в західні врата і виходячи у східні. Рівно гойдалися гострі списи. Горіли довгасті червоні щити. Виблискували на сонці шоломи і кольчуги. Військо йшло залізними шерегами і через Боричів узвіз нескінченною вервечкою сунуло на київський Поділ, на причали Почайни, що аж почорніла від незліченних морських лодій. Смоляні борти деяких з них вже були завішані щитами, і над ними піднімали щогли з вітрилами. Це було красиве поєднання контрастних кольорів: чорні борти, червоні щити, білі вітрила.

А серед князівського дворища верхи на могутньому коні, мов блискуча металева вежа, височів Ілля Муромець. Повз нього йшло військо, а він ніби рахував воїв очима. Поряд з ним, теж на коні, сидів юний отрок-зброєносець. Обличчя його нестримно сяяло, бо хлопець ніяк не міг приборкати щасливої посмішки. Ще б пак! Йому доручили рівно тримати, встромивши кінець держака в отвір на стремені, хвостатий бунчук воєводи. То ось чому Іллі Муромця не було сього дня у гридниці! Зі святого горба на воїнство незворушно втупилися суворі і прокурені до чорноти племенні ідоли, у кумирнях яких день і ніч горів незгасний вогонь і валував смоляний дим…

Князь Володимир задумливо мовив:

— Шість тисяч, добрих воїнів. Кожного з них окремо обирав сам Ілля Муромець, бо іде з ними воєводою.

Він якусь хвильку помовчав і значуще докинув:

— Усе, що просили, я дав. Усе, чого я хочу, ви дасте. Так?

…Отець ігумен Сімеон Пафлагонський стояв перед образом Спаса струнко, мов солдат на плацу. По його запалих, гідних пензля майстра-іконописця щоках рясно котилися прозорі сльози.

— Великий, Всемогутній, Милостивий! — шелестів він сухими губами. — Хай прийде царство твоє, хай множиться у славі ім’я твоє! Спасибі тобі, господи! А хто дякує тобі? Нікчемний черв, твій раб Сімеон. А за що? За чудову милість твою. Бо ти надав мені сили слабому, щоб поконати сильного варвара і настановити його на путь істинний. Осанна тобі, господи!

Феодор не спав — складав речі, готуючись до далекого зворотного шляху у Царівград. Шибки у світлиці були темні, як очі у Іллі Муромця, сина Івановича…

Розділ 15

КОНТРАКТАНТ

Виклик був несподіваний і нагальний. Феодор прочитав коротку з одного слова "чекаю" записку Никифора Тавра, рішуче відштовхнув посильного, який почав було щось торочити, і скочив на баского коня. За ним тільки зав’юнилася курява.

Минуло тільки два тижні, як вони повернулися до спустошеної внутрішньою війною метрополії з далекої Русі. Нічого не змінилося в Константинополі за час мандрівки місії Сімеона Пафлагонського. Так само незвичною і порожньою була головна артерія столиці — вулиця Меса, що розтинала місто від берегів Пропонтиди, тихої і прозоро-блакитної, за що вона й була наречена Мармуровим морем, і аж до фортечних мурів Західної стіни. В центральній своїй частині Меса геть уся, впритул одна до одної, була забудована майстернями візантійських ремісників, де вони виготовляли і збували свій крам, славний на весь відомий світ. Тут завжди гомонів строкатий і багатомовний люд з далеких і близьких країн. А зараз вулиця була порожня, ніби міфічний бог греків Арес вимів її залізною мітлою.

Феодор швидко проминув Халкопратію, квартал мідників, шереги ювелірних майстерень-крамниць на Аргіропратії і шевців на Цангарії. Ремесло сховалося, принишкло. Вікна крамниць були щільно затулені темними дерев’яними вікнами, для міцності скріпленими мідними й залізними пасами. Вмерла торгівля — під час війни у місті, яке з дня на день чекає облоги, зникає усякий крам. Тільки віконця міняйл і лихварів були прочинені, і в них сіріли невиразні обличчя, що в тьмяних отворах мимоволі нагадували злих лісових павучків, які раптом розбухли до розмірів людської голови. В Артополійському кварталі, де торгували хлібом, фруктами та овочами, крамниці також були зачинені, однак попід їхніми підсліпкуватими віконницями мовчки тулилися довгі вервечки черг. Люди мовчали, а ніби бринів німотний крик: "Хліба!" Та василевс цього крику не чув…

На голому і витолоченому копитами Амастрійському майдані, де за мирних часів день і ніч іржуть коні, бо саме тут було місце столичного, найбільшого в імперії кінського базару, до Феодора приєдналося двоє озброєних вершників. Вони затулили його з обох боків, аби нічого прикрого не трапилося (буває, раптом вилетить невідомо звідки каменюка), і мовчки вказували шлях. Так вони прибули до логофетії дрому, де на сходах Феодора вже чекав служник у чорному. Він, не гаючись ані миті, провів хлопця до Никифора Тавра і лишив їх самих.

— Швидко, — схвально промовив начальник секрети. — Сідай.

Феодор сів, хоч Никифор Тавр лишився на ногах. Він неквапом походжав по кімнаті, за притаманною йому звичкою склавши руки і охопивши долонею підборіддя. Начальник секрети був, як і завжди, врівноважений. Але з його пильних і гострих поглядів, — але здавалося, ніби він уперше бачив свого вихованця і тепер вивчав, намагаючись зазирнути у саму душу, — Феодор збагнув, що сталося щось незвичайне і це незвичайне втягує у свій небезпечний вир і його юнацьку долю. Власне, про це можна було здогадатися, ще одержавши записку з раптовим викликом, бо в секреті не полюбляли несподіванок, а намагалися все планувати і продумати наперед.

Нараз Никифор Тавр зупинився і сказав:

— За годину тебе прийме великий логофет і сам, особисто, дасть тобі дуже важливе завдання. — Він помовчав і додав: — А може, й не дасть, якщо вирішить, що ти не впораєшся… Але хай це тебе не бентежить. Тоді тобі просто доведеться забути про виклик.

Феодор весь напружився, слухаючи колишнього аколіту. Він ще ніколи, жодного разу за весь час навчання, навіть здалеку, навіть на врочистих виходах імператора не бачив таємничого логофета дрому, про якого снували неймовірні, іноді зловісні чутки. Тому-то цей несподіваний виклик до нього промовляв Феодорові багато, куди більше, ніж людині, хай навіть сановитій, якщо вона не відвідувала захованої в горах школи…

— Вислухай мене уважно, Феодоре, — Никифор Тавр знову почав міряти ногами кімнату. — Про суть завдання я тобі зараз нічого не скажу. Логофет від мене вимагав небагато — спритного і кмітливого вихованця нашої школи, котрий ще жодного разу не брав участі в місцевій акції — поїздка до Русі в рахунок не йде. Сподіваюся, я не помилився, обравши тебе?

Феодор на це нічого не відповів, бо розумів, що ця вступна бесіда не вимагає з його боку ніяких запевнень: Никифор Тавр на все зважив без нього.

— Я волію лише одного: аби ти діяв не як сліпий виконавець нашого задуму, а свідомо, переконано. Для цього поділюся з тобою деякими власними міркуваннями. Навіть якщо логофет не обере тебе, гадаю, ці мої думки будуть для тебе корисні у майбутньому.

Він нарешті сів, перекинув ногу на ногу і охопив коліно руками. Відтак почав:

— Імператор ромеїв символізує могутність і міць Візантійської держави. Він — посланець самого Всевишнього. Коли святий Константин йшов війною на імператора старого Риму Максенція, в чистому небі над орлами його легіонів забілів хрест і слова: "Цим переможеш". Так свідчить Євсевій Памфіл, єпископ Кесарійський, розповідаючи про Мільвійську битву.

Никифор Тавр на мить замовк, щоб скептично знизати плечима.

— Слід пам’ятати, — вів далі, — імператор, як ми кажемо, — земний, живий бог. Це відбито навіть у тронному ритуалі: василевс сідає тільки на двомісний трон, лишаючи сидіння для невидимого свого патрона — безтілесного бога — духа святого. Імператор — Сонце ромеїв, сліпуче і недосяжне, яке світить усім і зігріває кожного — васальних царів, сановників, воїнів, селян і навіть старців, що живуть просто неба на шляхах жебракуванням.

Начальник секрети зітхнув.

— Однак є багато людей — надто багато! — котрих Сонце ромеїв не сліпить і видається їм цілком досяжним. Жадібні руки узурпаторів зухвало тягнуться по царський вінець. Мудрий василевс Юстиніан Другий, — підкреслив Никифор Тавр, — назвав цю пошесть убивств "пурпуровою хворобою", яка роз’їдає, немов проказа, могутність держави. Що робиться у нас? За три останніх століття на царський престол сідало півсотні володарів, в середньому — на шість років царювання. Це страшні і небезпечні для існування самої імперії числа, Феодоре! Лише вісім володарів загинули на війні або внаслідок нещасного випадку. Ще менше — від хвороб або старості. Інших примусили зректися, замордували, скалічили, отруїли, задушили в ліжку, зарізали, засліпили, поховали гнити заживо в кам’яних мішках Принцевих островів. Нещасний автократор завжди оточений почтом змовників і убивць, котрих не розпізнати, поки не витягнуть ножа… По державі ромеїв мало не двічі на кожне десятиліття від кордонів до кордонів, мов невситима сарана, сунуть армії нескінченних узурпаторів. Достаток країни винищується у жорстоких внутрішніх війнах, що несуть нам усім безславну погибель. Ми, як і наші попередники римляни, вбиваємо самі себе, а тим часом варвари на рубежах міцніють. Знесилену імперію точить хронічна "пурпурова хвороба". Які ж ліки придатні у боротьбі проти неї? Єдині — міцна, династична, спадкоємна влада, утвердження на престолі спадкоємця македонської династії — Василія Другого. Інакше державу ромеїв не урятує сам господь бог…

Никифор Тавр мислив категоріями догматичного світогляду. Тому казав Феодорові переконано:

— Невдовзі усім лихам імперії ми покладемо край, — вранці Босфор перейшов руський загін, щоб забезпечити безборонну переправу для решти війська. За кілька днів станеться вирішальна битва, в якій узурпатор конче мусить загинути… Усе інше тобі скаже великий логофет, якщо вважатиме за доцільне. А нам зараз — час!

Никифор Тавр підвівся, ступив до глухої стіни, де натиснув на її поверхні якусь непоказну, різьблену фігурку.

У стіні одразу ж нечутно повернулися на механічній осі потаємні дверцята, звільняючи вузький темний отвір. Начальник секрети хитнув головою, без слова кличучи Феодора йти за собою, і першим ступив за стіну. Так само нечутно двері за ними зачинилися, і вони опинилися в цілковитій, без найменшого промінця світла, ніби аж загустілій чорноті.

Однак Никифор Тавр мав тоненьку свічечку, яку тут-таки й запалив. Слабкий вогник палав рівно — у переході не було протягу. Вони рушили вперед і невдовзі вперлися в тупик.

Далі ходу не було. Никифор Тавр тричі стукнув у голу стіну, котра перетяла їм шлях, щоразу роблячи тривалу паузу. В обох перервах між стуком Феодор, якого привчили звертати увагу на будь-яку дрібницю, встиг порахувати до семи. Святе число! Число космогонічного творення світу.

Стіна тихо відкотилася вбік, і вони опинилися в невеличкій кімнаті без дверей і вікон, яку освітлювали по кутках товсті свічки. Кімнатка вся світилася жовто, мов варязький янтар. Вона була обшита сосновими дошками, чистими і гладенькими. Було тут тепло і затишно, приємно пахло свіжим воском і ладаном. За низькою, зручною для письма кафедрою сидів, хоч і геть сивий, але ще міцненький дідок з чисто виголеним обличчям, що зрідка траплялося у ромеїв. Сидів по-хатньому, босоніж, нігті на ногах мав фарбовані. На ньому була біла як сніг сенаторська тога без жодних відзнак.

"Великий логофет!" — майнула схвильована думка у Феодора.

Він не потребував ще якихось додаткових позначок, щоб дійти цього висновку: за ритуальною кольоровою ієрархією біле мали право носити лише найвищі після імператора сановники. Скажімо, кольорова межа для Никифора Тавра — синє, для нього, Феодора, початкова — чорна.

Никифор Тавр, а за ним і Феодор низько вклонилися господареві потаємної кімнати.

— Прошу, — сказав великий логофет дрому і вказав на два стільці, що стояли перед кафедрою з її боків.

Никифор Тавр і Феодор сіли.

Володар державних таємниць мав зичливе, добре і привітне обличчя, але це не обманювало Феодора. Знав, якою страшного, підступною і безжальною силою той володіє. Колись, за часів узурпатора Никифора Фоки, великим логофетом дрому був не хто інший, як Іоанн Цимісхій. Він і захопив імператорський вінець…

— Скільки тобі років, хлопче? — запитав логофет.

— Шістнадцять, — коротко озвався Феодор.

— Шістнадцять… Чудовий вік! Вік, котрий не викликає підозри… Як тобі здається, Никифоре?

— Гадаю, що так, — стримано відповів начальник секрети.

— Як тебе звуть?

— Феодор.

— Це ім’я від батьків?

— Ні, від церкви.

— Яке ж було від батьків?

— Божедар.

— Божедар… Дар божий… Що ж, твоє ім’я не змінилося, воно тільки перекладено на грецьку мову. А хто ж твої батьки?

— Не пам’ятаю.

— Зверни увагу, Никифоре, він не пам’ятає… Невже усі твої вихованці отакі забудьки? А це, юначе, слід не пам’ятати, а твердо знати: твій батько — василевс, твоя сім’я — секрета!

— Запам’ятав, великий логофете! — смиренно схилив голову Феодор. — Дякую за урок.

— Тямить! — усміхнувся до Никифора Тавра логофет. Поблажливо позирнув на хлопця, ніби лише для цього повчання викликав до себе. Однак наступної миті він враз посерйознішав.

— Тобі відоме ім’я Ахмед-ібн-Арслан?

— Так, логофете, відоме, — тихо мовив Феодор.

— Ще б пак! Це ж він купив тебе у печенігів для тяжкого рабства, а продав нам на кращу долю. Багато було за тебе плачено! Шкодуєш за минулим?

— Мені нема за чим шкодувати.

— Слушно! Так-от, Ахмед-ібн-Арслан — наш давній агент. Має багато знайомих, для котрих іноді виконує делікатні доручення. От і недавно його попросили — і за це, звісно, гарно заплатили — передати таємного листа протоспафарію, начальнику наших меченосців. Аби не викликати жодної підозри, купець негайно виїхав за межі імперії, а листа наказав передати своєму слузі. Цей лист у мене, а протоспафарій досі чекає його. Однак він мусить листа одержати. Запитання є?

— Я уважно слухаю, логофете.

— Правильно робиш. На всі необхідні запитання я відповім сам. Слухай далі: віднині ти — отой слуга Ахмеда-ібн-Арслана і більше ніхто, раб, якого купець разом з листом дарує протоспафарію. Ти віддавна був куплений Ахмедом і навчений військовій справі, аби слугувати в особистій варті купця. Начальник мечоносців готує зраду, збирається перейти на бік узурпатора. Втечу його затримує тільки цей лист з дуже важливими відомостями. Якими? А цього ти не знаєш, і це справді так. Тікаючи, він обов’язково візьме тебе з собою. Як ти гадаєш, Никифоре, візьме його Агафій Італ чи ні?

— Візьме. У таких справах свідків не лишають.

— Так. Найчастіше лишають покійників. Але цього не станеться, бо на тому боці протоспафарій почуватиме себе у безпеці, а добрий і відданий воїн ніколи не завадить. Тобі, Феодоре, нічого не загрожує, бо змовників, котрі писали цього листа, ми до певного часу не будемо чіпати. Ясно?

— Зрозуміло, логофете.

— Отже, для всіх ти — вірна людина купця Ахмеда-ібн-Арслана. Протоспафарій Агафій Італ неодмінно буде прийнятий Вардою Фокою. Твоє завдання — сподобатися узурпаторові і зробити так, щоб малий зрадник подарував тебе більшому зраднику: дароване легко дарувати. Відтак, ти стаєш слугою узурпатора. Слугуй добро і старанно, щоб завжди бути при ньому. Дай мені свій хрест!

Феодор зняв з шиї натільного хреста і простягнув логофетові. Той узяв його, висунув з кафедри шухляду і недбало кинув у неї хрестик. Натомість вийняв інший, скромний і непоказний, на дешевому мідному ланцюжку.

— Якщо на цьому хрестику натиснути отут, вгорі, — сказав значуще, — знизу впаде крапля.

Важко глипнув на Феодора:

— Крапля без кольору і смаку…

Феодор твердою рукою взяв хрестик і почепив собі на шию.

Великий логофет сказав:

— І останнє: куди ж і — головне — коли ця крапля мусять впасти? У келих, котрий питиме узурпатор, незалежно з чим — з вином чи з чистою водою. Коли? У точно визначений час: перед початком вирішальної битви, не раніше і не пізніше. Тільки у цей час, коли він настане! Після того ти мусиш зникнути і повернутися до нас. Зможеш?

Феодор відповів певно:

— Зможу!

— Хай допомагає тобі бог, — мовив логофет, — бо ти — захисник його живого втілення на цій грішній землі. З подробицями тебе познайомить Никифор Тавр. А тепер ідіть! Бажаю і сподіваюся повного успіху.

Коли начальник секрети і Феодор знову опинилися у темряві потаємного ходу, Никифор Тавр підбадьорливо прошепотів:

— Нічого не бійся, Феодоре, все минеться добре для тебе. В хрестику — отрута повільної дії…

Розділ 16

ХВОРИЙ НА ПУРПУР

Феодор нечутно слугував за столом узурпатора. Варда Фока був людиною міцної, вояцької будови, кремезний, тренований щоденними ратними вправами, котрими починав кожен ранок. Обличчя мав довгасте, з різкими, ніби карбованими на темній міді рисами. Волосся і очі були чорні, немов оксамит ночі. Він урядував як справжній василевс: сидів на двомісному золотому троні, на м’яких пурпурових подушках, шитих золотими візерунками царських відзнак, у пурпурових чобітках. Перед ним лежав стос рожевого паперу василевсів і довгі лебедині пера, фарбовані червоно. Поряд стояв каламарик з пурпуровим чорнилом, яким має право писати лише імператор. Поруч з ним, на сусідньому місці подвійного трону, відокремленому од нього тільки тонким золоченим бильцем, лежав масивний золотий хрест, геть всіяний сяючими, як зірки вночі, великими діамантами. Цей дорогоцінний хрест символізував присутність тут прихильного до земного володаря ромеїв незримого смертними бога — духа святого. Діло імператора — святе, хрест — на його знаменах.

Щовечора до великого шовкового намету узурпатора приходили найближчі сановники, воєводи та інші знатні особи, потік яких не вщухав. Узурпатор щедро пригощав їх і вів заздалегідь обдумані розмови. Феодор слугував йому — брав на пробу їжу з кожної тарелі і пригублював з коленого келиха: Варда Фока боявся отрути. Узурпатор зовсім не пив вина, а тільки чисту джерельну воду, яку тримали для нього у прохолодних довгошиїх срібних посудинах, бо срібло надає воді живої, цілющої сили. Це тішило і в той же час бентежило Феодора. Тішило, бо сам не любив хмільного зілля, бентежило, бо сп’янілий не панує над собою і втрачає пильність. А мав брати на пробу все — і воду, і вино.

Все сталося так, як передбачив великий логофет.

З купкою вищих чинів служилої знаті, яких протоспафарій схилив до зради, Агафій Італ перебіг на бік узурпатора тієї ж ночі, коли до нього заявився на доброму коні, в легких, але надійних обладунках, при мечі і щиті не гінець, а воїн. Перебіг під самий ранок, коли непоборний сон клепить очі навіть у нічних вартових. Клепить, протоспафарій це знав, хоч солдати й примудрялися дрімати на посту, стоячи, мов коні.

На подив Феодора, протоспафарій не зламав на листі печаток, отже, й не прочитав його, натомість довго і ретельно розпитував посланця: хто йому листа дав, кого він знає, кого бачив, що писалося у тому листі. На все Феодор відповідав коротко:

— Не знаю, пане.

Він справді не знав, і в його відповідях виразно бриніла щирість. На останнє запитання він відповів, як було домовлено:

— Мій господарю, єдине, що я знаю, це те, що славний купець Ахмед-ібн-Арслан разом з листом дарує мене.

— Ти раб?

— Колись був купленим рабом, ще в дитинстві. Але добродій Ахмед-ібн-Арслан навчив мене військовій справі і причислив до своєї особистої варти. Тепер — слугуватиму тобі, — Феодор низько, рукою до землі, схилився.

Протоспафарій посивів у походах, був досвідченим воїном, і його прикро вразило напівцивільне безладдя, що панувало у стані Варди Фоки, напівцивільне, бо люди були при зброї, отаборилися у військових наметах, а заснували недоладний триб життя чужоземних переселенців, яких імператор ще не наділив землями.

Не було ладу серед воїнства Варди Фоки: узурпатори завжди щедрі й поблажливі до своїх вояків, щоб не перебігли до ворога, не покинули своїх дек…

Щемно стало протоспафарію від того огидного для старого солдата видовиська, ворухнувся в душі сумнів — чи вірно вчинив, зрадивши василевса, але пригасив той розпачливий сумнів, бо вже не було у нього назад вороття. Навпаки, намагався себе заспокоїти, бо навіть на око військо Варди Фоки було втричі більше, аніж у Василія. Агафію Італові міг би дещо розтлумачити Феодор — наприклад, звідки і для чого останнього місяця в таборі узурпатора раптом побільшало напрочуд дешевого, але міцного вина, — та він, зрозуміло, не зронив і словечка.

Перебіжчики чекали, поки покличе їх василевс, та Варда Фока сам приїхав до них кінно, в оточенні молодих протоколістів — ад’ютантів з багатих сімейств, що навчалися при імператорові ратної науки. Захоплено дивився на нього Феодор, з тим скромним і невибагливим захопленням, яке тішить саме видовище обожнюваної людини.

Помітив той погляд вродливого, свіжого на обличчя юнака Варда Фока, і світло стало йому на серці, бо серед свого почту бачив тільки понурі або хитрі, стримано холодні або жадібні очі — очі пихатих вельмож, рівних йому походженням, сановитих інтриганів, лютих до усе вищих чинів кар’єристів і навік уражених блиском імператорського золота шахраїв. Знав їм усім ціну і не вірив нікому. А тому чисті, щирі очі юнака огорнули його теплою блакиттю.

— Хто цей хлопчина? — запитав протоспафарія, беручи у нього листа.

— Охоронник купця Ахмеда-ібн-Арслана, подарований мені, о сонцесяйний, — відповів Агафій Італ.

— Гарний дарунок — вартий маєтку, — сказав імператор.

— Якщо до вподоби, візьми його собі, о даруючий ласку.

— Маєш маєток!

Агафій Італ вдячно схилився, а Варда Фока зламав печатки і розгорнув листа. Він читав його, і обличчя у нього світлішало — мав уже другу на цей ранок радість.

— Наші друзі із західних земель, — піднявши вгору листа, гукнув до всіх, — зібрали велике допоміжне військо! Зараз у Фессалоніках вони сідають на кораблі!

— Слава василевсові Варді Першому! — вмить рознесли його радість по всьому табору.

Василеве під’їхав конем до протоспафарія і запитав:

— Агафію, скажи мені, з якого це часу підлеглі дарують імператорові його ж таки власність?

— Не розумію, о наймудріший…

Василевс пояснив:

— Тут сказано: юнака дарують тому, кому адресовано листа…

Протоспафарій зблід. Феодор насторожився.

— Спокій, Агафію, не потерпай даремно. Ти дарував од щирого серця і матимеш маєток, як було обіцяно… Після перемоги!

Вдруге вклонився протоспафарій, однак в думках його ворухнулася підозра: адже молодий гінець виразно і твердо сказав, що дарований саме йому. Він скоса кинув темний погляд на хлопця, але на обличчі Феодора не відбилося й найменшої бентеги. І справді, якщо подумати, хлопець привіз листа до нього, до протоспафарія, і не відав, що писано листа імператорові. Він рішуче відкинув кволу підозру, а дарма…

Відтоді слугував Феодор за столом самозваного імператора. Одразу піднявся над багатьма, бо не кожному довірить обережний василевс порядкувати своєю їжею і питвом, треба на це мати його особливу прихильність. Навіть коміскорт, начальник усього царського намету і особистих царських служб, котрий на всіх інших дивився з похмурою суворістю, не забував щасливому юнакові приязно всміхнутися.

Слугував Феодор за столом і уважно слухав цареву мову, хоч зміст її не мінявся, а мінялися тільки люди, запрошені до намету імператора.

А казав Варда Фока ось що:

— Хто губить імперію? Різна наволоч і покидьки, бо навіть для них царський трон зробився приступним. А коли древні роди, обурені таким неподобством, піднімали голови, ці голови рубали. Безрідні узурпатори нищили аристократичні роди, щоб з багна піднятися над ними. Ким був Роман Лакапін? Моряком і темним неуком. Навіть батька свого не пам’ятав і тому величався Лакапіном, тобто народженим у Лакапі, що у фемі Ліканд. Але ж це він до того знахабнів, що всупереч вимогам синкліту своєю узурпованою владою призначив візантійським патріархом свого сина-підлітка Феофілакта. Ясно, те дитя марнувало час не на відправах у храмі святої Софії, а в батьковій конюшні, де годувало жеребців ізюмом і сушеними фігами. А тим часом цей неук встиг скарати магістрів Стефана і Миколая, містика Іоанна, стольничого Константина Воїла і ще багатьох сановників з добрих родів. Не дивно, що патрон святих василевсів, бог — дух святий, не терпить сусідства смердючих м’ясників та селюків і карає за це блюзнірство нерозумних і піддатливих злу ромеїв… Води!

Слуги підносили срібний глек з тонкою довгою шиєю, наливали прозору рідину у срібний келих, Феодор пригублював і з уклоном подавав імператорові.

— І зараз на троні сидить нащадок узурпатора, — гірко промовляв Варда Фока, — бо хто його пращур? Теж селюк, що приплентався від убогості своєї до Константинополя на заробітки.

Темніли від такої мови очі сановників, суворішали обличчя родовитих феодалів і стратигів фем.

— Він уже встиг загубити військо ромеїв в Траянових воротах і тепер іде на самих ромеїв з найманцями, купленими на золото норманнами і русами, позиченими у їхнього князя-ідолопоклонника. І мудрі були мої славні предки, котрі кров’ю своєю кріпили кордони імперії, але й піднімали переможного меча на династію узурпаторів… Води!

Феодор брав срібний келих і підносив його до своїх уст…

Розділ 17

"БОЖА КАРА"

Зранку у неосяжному таборі Варди Фоки, в якому досі день у день було чути п’яні співи і веселі гульбища, зчинилися всетабірні ґвалт і колотнеча. Молодші командири — пентекоптархи, логархи і декархи — разом із залогами вірних поплічників гуртом йшли в свої підрозділи з наказом василевса на устах і шкіряними батогами в руках. Вчора Босфор подолали останні залоги константинопольського василевса, і з дня на день мала статися вирішальна битва.

Колись один з василевсів мудро сказав:

— Армія для держави — що голова для тіла. Якщо не дбати про неї, саме існування імперії може опинитися під загрозою.

І зараз цю голову, затьмарену хмільними випарами, приводили до тями.

Першими навели у себе лад кіннотники — важко запанцеровані кавалеарії, що на своїх закутих спереду у броню конях залізним навальним ударом трощили в битвах наїжачені списами шереги ворогів, сіючи серед них панічне сум’яття. Слідом за ними прийшли до тями легко озброєні, в шкіряних обладунках, помережаних тільки тонкими залізними смужками, трапезити, що кидалися в бойовисько слідом за кавалеаріями. Вони гнали розладнане вороже військо і вирубували втікачів.

Кіннотника в армії василевсів завжди були найбільш дисциплінованою і мобільною частиною війська, що здобула імператорським воєводам безліч перемог, іноді навіть над сильнішим і численнішим ворогом. Через це їм завжди платили золотом, платили щедро, вдвічі більше, аніж піхоті, платили стільки ж, скільки привілейованим морякам з феми Самос, де споконвіку набирали квіт візантійського флоту. І зараз, горді тим, що вони знову довели свою перевагу перед піхотою, кіннотники верхи вдерлися в піший табір і періщили батогами непокірних.

А надвечір розбурханим воякам, які знову позбиралися до своїх підрозділів і загонів, але котрі проте ще глухо і невдоволено бурчали, командири роздавали срібні й золоті монети, аби вгамувати їхнє обурення. Давно відомо: благородний метал тішить солдатське око…

Табір повільно об’їжджав Варда Фока — у сяючому панцері з електрону, білого металу, який виплавляли виключно для василевсів із срібла з домішкою жовтого нубійського золота. З його виблискуючих місячним сяйвом плечей звисав довгий пурпуровий плащ, що вкривав круп білого коня із світлими, аж сивими, гривою та хвостом і копитами, окутими червоним золотом. Імператор був задоволений і милостиво позирав довкола. Воїнство зустрічало його радісними вітальними вигуками: гроші зробили своє.

З того для минув рівно тиждень, коли зайнявся день битви. Варда Фока вірив у магію чисел і тому на підготовку до вирішального бойовиська поклав рівно сім днів. Усе сприяло йому. На кожного солдата імператора Василія він мав трьох. Знову магічне число! З його воїнством йтиме свята небесна трійця! За спинами ворогів — води Босфору і свічадо Пропонтиди. Тікати їм нема куди! Вони поляжуть отут, на землі малоазійських фем, де піднявся у своїй могутності непереможний рід Фок. А вже увечері він урочисто, як належить василевсові, в’їде на білому коні до безборонного Константинополя і оселиться в палаці земних богів Буколеоні.

Військо Василія Другого не лякало його. Що має ворог? Жалюгідну жменьку схоларіїв, чотирнадцять тисяч моряків, вояків хоробрих, але не звиклих битися на суходолі, десять тисяч найманців палацової варти — норманнів, хазарів, печенігів, вірменів, арабів, лангобардів і африканських маврів. А ще — шість тисяч русів. Та у нього, у Варди Фоки, лише кінноти стільки! Правда, моряки познімали з кораблів каменеметні балісти, але хіба балістіарії завдавали хоч колись великої шкоди рухливому військові, яке веде напад, а не стоїть на місці?

Битву Варда Фока хотів провести з найменшими втратами, бо снував далекі войовничі задуми, гідні його уславлених предків, а це потребувало великої раті. Саме через ці далекосяжні задуми він і не поліз на стіни Константинополя.

План битви він розробив простий, що випливав з розташування ворожого війська. На лівому крилі його стояли різноплемінні найманці, на правому — моряки. В центрі закріпився руський корпус, за котрим ховався імператор Василій з резервними загонами схоларіїв. Справу буде завершено тієї ж миті, коли буде вбито василевса. Отже, необхідно якомога скоріше дістатися до нього. А прямий шлях до василевса — через шереги русів. Саме сюди він і кине залізні хвилі кавалеаріїв, які розріжуть вороже військо на дві частини і зметуть резервні залоги. Для повного ж успіху необхідно скувати обидва крила, щоб вони не могли надати жодної допомоги центрові. Це зроблять лучники. До найманців, котрі не мають баліст, під захистом щитоносців підійдуть піші, а до моряків — кінні, в котрих не поцілиш з ба-лісти. Вони й триматимуть обидва крила у напрузі і тривожному чеканні нападу величезного війська. А тим часом…

Так, слід одразу ж кинути на центр усю кінноту!

Змести, розчавити, знищити!

Битва триватиме не більше як годину…

А ще — добре було б захопити Василія живцем. Тоді Варда Фока власноручно зіштовхне його у Босфор. Хай спробує у важких цезарських обладунках вплав дістатися до Константинополя, аби всі бачили, що Варда Фока йому дарує життя і що долю його вирішує боже провидіння…

Імператор ромеїв Василій Другий тієї ночі теж мало спав. Тривожні думи обсіли його, охопили голову, немов терновим вінцем. Варда Фока боявся отрути, Василій Другий — зради. Він був підозріливий, маломовний і понурий, наказував в останню мить, аби ніхто не встиг переказати його розпоряджень, особливо військових, ворогові. Коли влаштовував прийоми або правив раду, одягався, як на василевса, скромно — був у срібній кольчузі і червоному плащі, помережаному смугами з тонких разків перлів. А ще, тримаючи в правиці державу — символ земної влади, не забував узяти в ліву руку акакію — мішечок з прахом, що нагадував про тлінність усього сущого.

Васплевс твердо покладався на своє не вельми численне, але вміле на раті військо: ромеї не любили завжди жорстоких, пожадливих найманців, а також грізних і не піддатливих ні на умови, ані на підкуп північних руських вояків і розбишак-моряків, які, аби дозвіл, залюбки спустошували власні береги. Отож пощади їм усім чекати годі, вони знають про це і тому битимуться до кінця. Так гадав ромейський імператор, котрий щиро вірував лише в людські підступи, бо й сам всеньке своє життя знався тільки на них.

Того пізнього вечора, що давно вже зачорнів на ніч, він сидів зсутулено на троні сам-один, вчепившись обома руками в золоті бильця, аж гостро стирчали в боки лікті, і мріяв про перемогу. Тихо було в імператорському наметі. Держава і мішечок з прахом недбало кинуті на сидіння поруч, де мав незримо перебувати бог — дух святий. Василій сам не помітив свого блюзнірства, хоч думав в цю мить про бога. Якщо він переможе (якщо переможе!), то увійде до Константинополя смиренно, пішки, босоніж і з непокритою головою. Перед ним ступатиме четвірка білих коней, запряжених у квадригу. На ній везтимуть чудодійну ікону богоматері, котру в храмі святої Софії уславлять як істинну переможницю над узурпатором. А сам василевс, наслідуючи вікопомні діяння сипа божого і людського Ісуса Христа, власноручно обмиє ноги кільком царградським жебракам, що в очах людей не принижує лише живого земного бога…

Але як усе-таки перемогти? Про активні дії, про напад не може бути й мови — надто мало для цього сил. Лишається стояти і вистояти, винищуючи ворогів. В центр він помістив руський корпус, що складався з добірних вояків. До того ж руський воєвода, що мав ім’я громовержця Ілії, своєю спокійною вдачею, стриманого певністю і тамованою силою був чи не єдиний, хто викликав у василевса дивну для нього самого беззастережну довіру. На крилах — зарубіжні найманці і моряки з �