ГОРДІЙКО Пам'ятаю — били довго. — Скажеш? — Дядечку, єй-бо, не знаю. — Смали, Трохиме! Пужално тріснуло, і Трохим саданув кулаком прямо в ніс. — У-ех!.. Стало солоно в роті, і, коли я закрився рукою, тепле й липке заслизило між пальцями. "Хай приб'ють — не скажу",— було моє тверде рішення. Я перестав верещати, ослаб. Не своїми, чужими губами хапав повітря. Хапаючи, ойкав... Потім — нічого не пам'ятаю. ... Прокинувся я на оборі. Пахло гноєм і прілою соломою. Місяць сміявся вгорі. Було холодно — провесна. Вперше я помітив, що місяць уміє сміятися. Він завжди був лагідним, трохи веселкуватим, але таким лагідним. Сьогодні ж місяць перекривив рота, ошкірився й регоче точнісінько, як той Яшка Щур, що його дражнять "заячою мордою". І раптом болючими цвяшками встрельнуло по всьому тілі — не шкодуючи, бив Трохим. А колись ще було?.. Ага, теж навесні... Я порізав готову підошву, і батько бив ремінцем... Батько бив, а тепер чужі!.. Солома тепла — зогрілася підо мною. Хочу згорнутися — знову гарячі цвяшки. Довго дивлюся на місяць і, шморгаючи носом, починаю чомусь цілувати свої руки. А місяць — так настирливо, чужинно... — Ти що тут? — Дядечку... Серце з переляку зупинилося. — Ну-ну, нічого, йди... там мати шукає... — це чередник Хведь, про якого казали, що він буде моїм батьком. — Ну, чого ж ти? Вставай! Бородате обличчя схилилося наді мною й дихнуло свіжим хлібом. — Били? — Би... — я не міг скінчити. Я хотів сказати, що він дуже хороший, цей бородатий Хведь, і що від нього хороше пахне хлібом. Але не сказав. Хведь взяв мене на руки й поніс через сад. Пересиливши біль, я спитав: — А де мама? Хведь не чує. Хведь взагалі скупий на слова. Краще мовчати... Ось зараз мати кинеться до мене: — Гордійку! Більше нічого, тільки таке просте й глибоке: — Гордійку. Мабуть, сказати більш нічого... Плакати буде. Це трапляється часто, це не вперше. Тоді жалість лоскоче, вилизує моє горло, видушує сльози. — Гордійку,— це все, і в цьому все. Але я не заплачу, ні. Колись, пам'ятаю, конюх Степан бив свою матір, і вся челядь повилазила з вікон і дверей дивитися. Пам'ятаю, моя матір шарпнула мене за плече й кинула до сіней: — Отакі ви всі, бузувіри! — сказала. Обличчя в неї було суворе й зовсім чуже, навіть вороже. Зрозуміти тоді було трудно, але я відчув. Я не заплачу, ні! Хведь обережно поклав мене на лавку й зараз же зник. — Гордійку... Залоскотало в горлі. Поспішаючи, щоб не заплакати, я зараз же все розповів. Били за те, що хтось у панських покоях розтрощив велику скляну ляльку, а шматочок скла тріснув по лобі "паничика" й розсік йому брову. Це зробив я, але ніхто не знає. Думали тільки, що я. Я ж ходив гратися до старших панських дітей, я все знаю, що робиться в покоях. Я давно це задумав. Вислідкував, коли няньки не було в кімнаті... але ж я не хотів "паничика" покалічити. Я втік через контору. Ніхто не бачив і не знає. Це було ще вдень, а піймали надвечір і били. Хотіли, щоб виказав — нікого не виказав. От і все. — Нащо ж ти, сину? — А нащо пан тобі морду?.. — Гордійко! — сякала носа в спідницю, значить — плаче. Ганчірки були холодні. Мокрими ганчірками мене обкладала. — А знаєш, сину, Діянку теж били. Думають, вона... лапами сперлася... Пригадую — справді в кімнаті крутилася Діянка. Бідна патлата Діянка! Ненавиджу місяць. Мати вранці хотіла бігти на село до стражників скаржитися на Трохима й Левка. Порадили не робити: ще гірше буде. А коли довідався Трохим, застукав її після обіду в сінях. Зашамотались, забубоніли. Тремтять двері. — Цсс! Не кавкни мені! Мати присягається. А я лежу на печі, все чую. Тремтять двері — щось тріснуло. — Та не рви ж... Однісінька хустка. — Спробуй тільки... Заспіваєш тоді... Помні! Хочу зірватися, пошматувати, загризти на смерть кирпатого. Не можу. Злість і безсилля обценьками беруть голову. Виступає піт. — Ма-а-мо! — кидаю зойком у двері. А далі — туман... Ідуть дні над економією, проповзають через закурену батрацьку кухню й поспішно тікають. В кухні сум. Душно на печі. Піч гаряча — цілий день вогонь. І вогненним жаром обсипає регіт, коли позбираються обідати. До мене забігає сільський фершал, дає пити щось терпке й намащує синяки. Іноді покаже бороду Хведь. — Ну що? — гляне ласкаво й дихне хлібом. — Нічого. Подивиться і злізе. Мати вдень рідко наглядає. У неї багато роботи. Мати вночі сидить наді мною. Я часто бачу в ногах її темну скам'янілу постать. Коли челядь розходиться і в кухні стає тихо, я замотуюся з головою в рядно й вигадую собі. Я — герой! Смердить у кухні горшками, помиями, розпареною кожушиною, але в цьому куточку на печі я руйную велетенські палаци, літаю на коні через таємні ліси, б'юся з цілою сотнею Трохимів. Я — герой! Я обережно підкрадаюся до Трохима. Він спить. Ніч. Тиша. Ніхто нічого не знає, не бачить... Я беру ножа і — раз по горлі! Рядно тремтить... Я так захоплююся, що насправжки шарпаю рядно, наче в руці ніж. Трохима зарізано. Хай тепер шукають. Будуть бити — нічого не виб'ють. Ось я тікаю: кінь піді мною кращий від панського жеребця, а за мною погоня, а за мною горить економія!.. І далі клубочком, перекотиполем буйні уяви-думки, гарячі, як піч... Там, де плющем розчісаний мур, я стою. В руках рушниця. Прямо на ґанок виходить пан. Бах — і нема. Вереску, гомону скільки! Трохим перелякано упав навколішки, труситься переді мною. Ех, на коней, до лісу! ... А в покоях лежить "паничик" із побитою головою... Ця думка всі інші одштовхує, і ніяк не можна від неї втекти. Ну і добре — хай лежить. — Гордійку! — з-під печі мати гукає. Скидаю рядно. Мати пошепки: — Захворіло панича, бояться, щоб не вмер... Лікар щодня із городу їздить... — Ну? — А Діянку окоман шукає, застрелити хоче, а Діянка десь забігла, чує... Зойкнула клямка на дверях — Трохим. — Т-ааак... — і сплюнув. Мати швидше до печі. — Та-а-к... Чого ж це ти зашамоталася? Думаєш, підслухав? Думаєш, що й так не знаю? Ах-ха-ха!.. Я під рядном. Чую, як стукає в голову серце. — Мотре, йди сюди. В сінях говорили щось довго й тихо. Я не розчув, але мати нічого не сказала. Я знаю, мені мати обіцяла купити до сповіді кашкета, а я попрошу ще ножика-дзиганика — дудочки з очерету різати. Я вигострю ножика. Яшка Щур уміє добре гострити. А тоді... Плямкали, ковзались по хаті Трохимові погрози, човгали під моє рядно, а я гострив ножика-дзиганика й солодко мріяв: заріжу, заріжу Трохима. — А чому ти, Гордійку, богу не молишся? Ніколи ж не бачу,— мати сидить наді мною і шкрябає в голові. Мовчу. Хочу відповісти й не можу. Не знаю, як відповісти. У мене настирлива думка: чого ще чіпляється Трохим? Чого мати мені нічого не каже? Боїться мого завзяття?.. Я про це думаю вже кілька день і не можу збагнути. — Не молишся богу, от за це нас бог і карає, сердиться бог,— тихенько розтягує мати над моїм вухом і тихенько цілує. Я зриваюсь, одштовхую її руки і — в куток під рядно. — Тю... божевільний!.. Мати довго сидить наді мною, дорікає. Каже, що колись — таки на каторгу піду. Чого не вірить? Чого не каже? Але я вже не хочу про це думати: весна-бо прийшла запашна, весела, і треба ножика купити. — Мамо, купіть мені ножика, такого, як у Яшки. — Добре... А ти мені вставай швидше та до сповіді йди... Вербна кінчається. Я сповіді боюся. Торік ледве промимрив щось під темним, важким покривалом, а на причасті вдавився. Тому й відтягую, не хочу вставати. А на дворі весна щодня припадає до шибок, дзвенить, сміється... Головне — треба попові правду казати. Це найперше. Але тоді, принаймні, не буде, може, так ізгадуватися "паничик", гріха не буде. Потім — піп же не викаже, потім — я ж не хотів "паничика" покалічити... Так і скажу. Тих днів весняних, що наспівали півні, що настругав дзиґаником розхристаний Яшка Щур, вже не буде. Хочеться вхопити рукою шматочок неба або тертися щокою об теплий замшілий паркан. Я сп'янів — мене лиже Діянка. Вона перша зустріла мене надворі, бо я пішов куточками, поза будинки (боявся до людей). Патлата, моя неповинна спільниця, тепер найближча, найдорожча — двигуном ходять ребра, і рожевий шмат із горла, мов на пружині. З цього дня ми з нею не розлучалися. Я крав на кухні все, що міг, таскав моїй безжурій коханці, а потім ми гасали з нею по берегах, обоє вільні, обоє — сміх дзвінкий. Вона й до церкви мене проводила. Але звідти сторож пугнув дрючком. В церкві (пам'ятаю, як зараз) мене не було. Хтось чужий, маленький стояв, боязко озираючись, а на нього з усіх боків суворо дивилися святі. Дорослі дядьки чемно й тихенько підходили по черзі, і я між ними такий непомітний і безсилий, а в руці муляє мокрий від поту мідячок. Хтось легенько підштовхнув іззаду, і мене закутали чорним. Я сказав усе, як думав. А коли вернувся додому і згадав, боязко стало. — Чий же ти такий? — питав мене піп. — Мотрин,— сказав я, бо так всі мене звали. Непокій вщух другого ж дня, коли причащався. Навіть приємно було: піп видався мені на цей раз добрим та ласкавим. На перший день свят несподівано з'явився батько. Тоді якраз челядь розговлялася, і безтурботний шум бився об стіни, об вікна, а я пильно стежив за Трохимом (ворог — треба стежити). Я вже знав, що не буде того, про що мріялося на печі, і вигадував новий спритніший злочин. І раптом — на порозі батько. Шум шугнув під стіл, зачаївся... Мати зблідла. Мій батько вже два роки блукав десь далеко. На людях чутка була, що від гіркої згорів. Про нього вже стали забувати, і тому його несподіваний появ приголомшив усіх. — Христос... — моргнув батько металевими очима й почав незручно слинити мої щоки. П'яний. А потім сів тихенько в куточку й плакав, поки всі не розійшлися. Не хотів мене пускати. Горнув до себе, стискував і, цілуючи, невиразно шепотів: — Синочку мій, бачиш... я твій батько, я — сукин син... Щось силкувався сказати важливе, але тільки головою мотав. — Нате вам крашанку, тату,— підстрибнув я до нього непевним цвіркуном. Він підвівся, беззвучно зібрав зморшки обличчя до сміху — і впав. Покликали людей. Батько спочатку одбивався, кричав на всіх, а потім раптово затих. Облили водою, кинули під шопу. Але над вечір — вереск на всю економію. Глянули — батько на шопі, скуйовджений, руками розмахує... — Злізай по драбині. Ось драбина! — загули внизу, метушаться. — Мотре! — з шопи зарізаний голос,— Мотре, я зараз літати буду! Мати руки заломила, благає злізти, а довкола регіт. — Мотре! — посковзнувся й оберемком на землю. Я пам'ятаю кров з-під його вуха й перекручену набік голову. Це було, як сон... А потім прибіг пан, за ним гості. Серед гостей піп. Коли одвозили батька до фершала, піп торкнув мене за плече й лагідно спитав: — Це ти Мотрин? Я йому нічого не відповів, бо в цей момент Діянка нюхала кров і махала язиком по землі. Через кілька хвилин нас обох, мене і матір, покликали до пана, просто до скляного балкону, де сиділи всі гості. Пан поволі підійшов, поволі вийняв три карбованці і сказав: — Щастя ваше, що панич поправляється. Я знаю все. Зараз же манатки на плечі, і щоб через п'ять хвилин духу вашого тут не було! Марш-ш! Я все зрозумів. Глянув на попа, але він щось пив із великої чарки й лагідно мружився до сусіди. — Гордійку... — і заголосила. З накипом терпкої злоби покидав я разом із своєю патлатою коханкою страшний двір, а ворог Трохим, зібравши хлопців, з реготом бив у порожнє відро, грав прощального марша. Навіть Яшка Щур захльобувався від сміху. За брамою Діянка зупинилася. Стоїть, хвостом мете. — Діянко, на-ту! Одвернулась — зрадила. А над селом великодні дзвони — вздовж, і впоперек, і в розлогу весняну далечінь... Харків, 1924, січень