
 <blockquote> Поміж смертю і тим,<br />
Що називають безсмертям,<br />
Я вибираю гітару...<br />
Пабло Неруда </blockquote>

І

Що може поет в цьому світі —<br />
Напитись сонетом води,<br />
Погладити сонце в зеніті<br />
І бути, як хлопчик, радий, —<br />
Що може поет в цьому світі?!

Я згадую дні весняні,<br />
Спогадую Веймарський форум,<br />
Як Пабло всміхався мені,<br />
І квітці, і зірці в ту пору, —<br />
І сонцем вмивалися дні.

Та ось Бухенвальд — і Неруда<br />
Там серце своє натрудив.<br />
В очах клекотала огуда,<br />
А він повен гніву ходив<br />
З гітарою в парі — Неруда.

Він був — наче той материк,<br />
Твердий, незворушний флегматик,<br />
І німо кричав його крик,<br />
І я, непіддатний до паток,<br />
Обожнював цей материк.

Гітара ж, мов хвиля ласкава,<br />
Все била в його береги,<br />
Аж гнулася дивом лекала,<br />
Такий він був їй дорогий —<br />
Музична ласкавка легкава.

Прокляті ці концтабори —<br />
Мембранне вона тріпотіла<br />
Й летіла йому догори,<br />
То тіло тулила до тіла —<br />
Любила над концтабори...

Та як же, та як він ожив,<br />
Отой Бухенвальд, аж у Чілі?<br />
Скажи мені, Пабло, скажи,<br />
Про дні розкажи поночілі,<br />
Де час Бухенвальдом ожив.

Як цвіль підіймається з дна<br />
І честь віддав Піночету —<br />
Новітній фашизм розпина<br />
Гітару і душу поету,<br />
Бо ж гнівом клекоче струна.

Що може поет в цьому світі?<br />
А може він вмерти тоді,<br />
Як душі замкнули у кліті<br />
І хунта над виром подій<br />
Павучо зависла в зеніті.

Та ні ж! Не помре він тоді,<br />
Хоч смерть його в губи цілує,<br />
Хоч губи у неї тверді —<br />
Межа навіть чорному злу є,<br />
Не може він вмерти тоді...

II

Обрубані руки у Хари.<br />
На сонці — кривавий пил.<br />
Змордовано душу гітари<br />
На гітлерівський копил.<br />
Гітару кладуть на мари.

Коли протира Піночет<br />
Криваві свої окуляри,<br />
Що може в розпуці поет:<br />
Невже ж бо волати до хмари —<br />
Гітари, гітари, вперед?!

III

"Інтернаціоналом" суремить спів<br />
Над неподоланою труною,<br />
Хоч кулемет люто косить з-під брів.<br />
Встає правічною новизною<br />
"Інтернаціонала" суремний спів.

Робітники із святих передмість<br />
Лагодять струни в лихому підпіллі —<br />
Хоч кулемет розлютовано їсть<br />
Струни оті посивілі, аж білі, —<br />
Альєндівську гвардію з передмість.

Пабло, мій Пабло, струна до струни,<br />
Душа до душі — нехай руки закуті,<br />
Віко дощенту розбий у труни,<br />
Хай кулемет захлинається з люті,<br />
Над смертю — гітарою нам продзвени!