Якось дроворуб рубав дрова на березі річки. Хотів наготувати в'язку та продати в місті, щоб заробити бодай на хліб, бо був бідний і, крім своїх рук та віслюка, не мав нічого. Навіть стара хатина, в якій жив із жінкою та трійком дітей — не його, чужа. Знайшов він товсту суху гілляку на чинарі, хотів зрубати, замахнувся, а сокира вирвалася з рук і шубовснула в річку. У найглибшому місці впала. — Цього ще мені треба до злиднів! — вигукнув сердега. Сів на камінь і заплакав з розпачу. — Мало того, що сьогодні я нічого не зароблю й родина буде голодна,— слід ще й сокиру нову купити. А де ж я на неї візьму грошей? Чому моя доля така нещаслива? Почув його плач бог Гермес і одразу спустився з Олімпу. — Піду подивлюся, що то за чоловік. Чи гідний він моєї допомоги, чи ні? Прикинувся подорожнім і з'явився перед дроворубом. — Чого плачеш, чоловіче добрий? — питає. — Ох, упустив сокиру в річку,— відповідає той,— і тепер нічим мені працювати, бо другої не маю. І купити нема за що, дуже я бідний. — Не журися,— мовив подорожній,— зараз я її дістану. І пірнув у воду. За мить виринув, тримаючи в руці золоту сокиру, що вогнем спалахнула на сонці. — Оце вона? — питає.— На, візьми. Дроворуб аж рота роззявив з подиву. Але за мить вигукнув: — Це не вона! Не вона! У мене — золота сокира? Де б я її взяв? Подорожній знову пірнув у річку, а коли виринув, у руці в нього була срібна сокира. — Оце вже, мабуть, вона! — Дякую, чоловіче добрий,— каже дроворуб,— але й срібної сокири не було в мене. Не можу я брехати чи брати річ, яка мені не належить. — Не сумуй, матимеш і свою. Подорожній пірнув ще раз і виринув із залізною сокирою — пощербленою, з потрісканим старим топорищем. Дроворуб зрадів: — Оце моя! Щиро дякую тобі, чоловіче добрий! Тепер я працюватиму до вечора, тепер у мене буде що продати. І, взявши сокиру, заходився рубати дрова. — Стривай-но хвилину! — сказав подорожній.— Я — Гермес. Почув твій плач і прийшов тебе випробувати. І я впевнився — ти чесний чоловік, бо не хотів узяти золоту й срібну сокири. Але забери їх: це тобі мій дарунок. Продай їх та й господарюй на здоров'я. Тільки будь завжди чесним, таким, як зараз. З цими словами Гермес зник, а дроворуб подався в село й розповів сусідам про свою пригоду. І ось один заздрий сусіда подумав: "Піду-но і я до річки, може, й мені доля всміхнеться, і я вернуся додому з золотою та срібною сокирами. Або ні, візьму краще мотику, вона більша". Рано-вранці взяв він величезну мотику, пішов до річки, вкинув її в воду, а сам сів на березі й почав плакати та приказувати: — Ой, потонула моя мотика, впала в річку... Що мені робити? Я ж бідний чоловік, не маю грошей на нову. Як тепер працюватиму, як зароблятиму діточкам на хліб? Почув Гермес і помчав до нього. Питає, чого він плаче, а чоло вік відповідає, що впустив мотику в річку, а без неї не можна працювати в полі. — Не сумуй,— каже бог,— я пірну у воду й дістану твою мотику. Стрибнув у річку й виринув з золотою мотикою. — Твоя? — питає. — Моя! — вигукнув чоловік, і очі йому жадібно заблищали.— Ох, любий мій, як тобі я віддячу? І простяг руку до мотики. Але обличчя Гермесові потемніло з гніву, й він кинув золоту мотику далеко в річку. — Я — Гермес! — прогримів він.— Я знаю, яка була в тебе мотика! Я почув твій плач і прийшов тебе випробувати. Бачу — ти поганий чоловік, бо хотів мене ошукати. Аби ти сказав правду, я подарував би тобі золоту мотику. Але тепер не матимеш і своєї. Це тобі плата за брехню. Сказав — і щез.