То конюх дід Кадикало винен в усьому. Якось на Перше травня співали біля школи пісень. Дорослі під керівництвом учительки Ольги Маркіянівни. А дітлашня собі окремо, без усякого керівництва. Сиділи на спортмайданчику і, перекрикуючи одне одного, виводили: "Любовь кольцо, а у кольца начала нет и нет конца…" — таку собі непедагогічну для їхнього віку пісню (користувалися тим, що Ольга Маркіянівпа за дорослими співами їхніх пісень не чує). Підійшов дід Кадикало. Стояв, слухав-слухав, а тоді каже: — Ну й голос у тебе, Федько! Мов єрихонська труба. Бути тобі, брат, солістом. Як Йосип Кобзон або Лев Лещенко. Гроші лопатою загрібатимеш. Колись на "Волзі" повз мене проїдеш і не зупинишся… Сказав дід, хмикнув у вуса і пішов собі пити пиво. А слова його лишилися у Федьковій голові. На другий день по телевізору передавали естрадний концерт. І виступав Лев Лещенко. І так же ж виспівував, так виспівував, і такий же ж він був гарний, що старша Федькова сестра дев'ятикласниця Оксана тільки зітхала, дивлячись на нього закоханими очима. І Федькові подумалося: "А що?.. Мабуть, непогано бути солістом. Стій собі на естраді і тільки рота роззявляй. Ні тобі алгебри, ні тригонометрії для цього не треба… І Галька з п'ятого "Б" попозітхає тоді — не задиратиме носа…" Коли концерт закінчився, і Оксана пішла гуляти, і в хаті нікого не було, Федько підійшов до дзеркала, прокашлявся і, стараючись наслідувати манеру співу Льва Лещенка, затягнув: Летять, ніби чайки, всі дні і ночі В синю даль, в синю даль… А серце мені шепоче: "Кинь печаль, кинь печаль…" Йому щиро здалося, що співав він не гірше за Лещенка. В усякому разі сам собі він дуже сподобався. І така раптова радість підхопила його на крила, що в животі залоскотало, і він засміявся. Життя враз уявилося веселим святковим карнавалом. I вже бачилося Федькові, як виходить він на сцену у розкльошених білих штанях і мережаній шовковій сорочці. З довгими, аж до плечей, кучерями. В руках мікрофон. А диктор оголошує: "Лауреат міжнародного конкурсу Федір Таратута!.." І зал вибухає оплесками… А в першому ряду сидить учителька Ольга Маркіянівна і розчулено витирає очі й згоряє від сорому, що колись насмілювалася ставити йому двійки з такої непотрібної співакові алгебри… І хтось із залу кидає йому під ноги букет червоних троянд. Ну, звичайно ж, це Галька з п'ятого "Б" класу. Он вона ховається за спинами… Ех-х-х!.. Як прекрасно живеться на світі співакам-солістам!.. Найвірніший шлях до сцени, звичайно, консерваторія. Але у консерваторію п'ятикласників не беруть. А чекати, поки закінчиш ту школу, — дуже довго. Лишається одне — самодіяльність. Скільки видатних співаків прийшло з самодіяльності — і Сергій Лемєшев, і Євгенія Мірошниченко… Але самому пробиватися через самодіяльність якось воно не… не той. Ансамбль!.. От що треба! Гуртом завжди легше. І не так страшно. Федька охопила рішучість… Олесь, Сашуня, Карпо і Люсик чекали його, щоб іти в стайню — піонери їхнього загону взяли шефство над кіньми. — Хлопці! — підбігаючи, вигукнув Федько. — У мене ідея! — Яка? — спитав Олесь. — Геніальна!.. Ми організовуємо ансамбль! — Що? — перезирнулися Карпо й Сашуня. — Який? — здивовано наморщив лоба Люсик. — Ансамбль пісні. На зразок грузинського "Ореро", білоруських "Піснярів" абощо. — Тю! — Карпо й Сашуня знову перезирнулися. — Так це ж треба бути музикантами, грати на різних інструментах, — сказав Олесь. — А ми ж тільки на пузі вміємо, — хихикнув Люсик і забарабанив себе по животу. — Слабаки! Навчимося! — незворушно промовив Федько. — А поки що можна й без інструментів. Як наш український "Явір". Головне — співати! — Так ми ж і співати не… — почав Олесь, та Федько його перебив: — Мовчи! За всіх не розписуйся! Співатиму я. А ви будете підхоплювати. Ану гайда у ліс на тренування… тобто репетицію. — А як же коні? — перезирнулися Карпо й Сашуня. — Обійдуться. Без нас жили й далі проживуть. — Та ну… — почав Олесь, та Федько знову його перебив: — Цить! По шиї хочеш? Розбалакався! Ану гайда! І хлопці слухняно гайнули за Федьком. Федько був у них верховода. Він найдужчий у класі і може однією лівою побороти будь-кого. По дорозі до лісу Федько малював хлопцям захоплюючі картини майбутнього життя ансамблю: — На гастролі поїдемо. По Україні. Потім по республіках. А тоді й за кордон… Недовірливі спершу хлопці потроху запалювалися ідеєю. — А що? Самодіяльні ансамблі теж їздять. Я знаю, — підхопив Люсик. — Навіть шкільні! У мене двоюрідна сестра з шкільним хором їздила у Таллін, — докинув Сашуня. — Ага, — підтвердив Карпо. — От побачите, як ми утнемо, от побачите!.. На пластинку запишемось. На магнітофон! — вигукував Федько, вже ніжно обіймаючи за плечі Олеся, який ще хмурився (він був самолюбний і важче, ніж інші хлопці, переносив командирськой тон Федька). Резонанс у лісі був прекрасний — як у концертному залі. Височенні щоглові сосни стояли немов колони, і це ще більше підсилювало враження концертного залу. І, може, через той резонанс перша репетиція всім сподобалася. Федько гучно заспівував, хлопці дружно підхоплювали, і пісня злітала над соснами аж до хмар. Все лісове птаство замовкло і тільки з трепетом слухало. Поверталися з лісу збуджені і веселі. Ансамбль вирішили назвати "Орбіта" (сучасно і оригінально). … Кобила Муська на естраді виступати не збиралася. Вона була звичайна собі кобила, руда, з білою лисиною і сонними кобилячими очима. Немолода й похнюплена. Де їй було розуміти Федька, свого шефа!.. А він, після того, як вирішив стати солістом, кобилу Муську просто зненавидів. Шкребти, чистити кобилу, прибирати після неї кінські яблука тепер здавалося йому вкрай образливим для його високого покликання. — У-у, шкапа! Щоб тебе грім убив! — зціпивши зуби, шипів він, пораючись біля неї. — Ану поверни! Ану! — і він із злістю копав її ногою. Кобила тільки пересмикувала шкірою і позирала на нього сонним оком. Репетиції ансамблю "Орбіта" тривали. Правда, одностайного захоплення, як під час першої репетиції, вже не було. Треба вам сказати, що голос у Федька справді був гучний. Але, чесно кажучи, досить противний. Бо не було у Федька ні слуху доладущого, ні так званої музикальності. І Федько не стільки співав, скільки, вибачте, кричав, горлопанив. А хлопців між тим весь час поправляв і командував: — Не так! Не так! Голосніше! Не туди тягнете! Куди потягли?! Не так! Спочатку! Все спочатку! Ледарі! Сачки! На гастролі хочете, а співаєте, як воли на ревищі. Хлопці тільки перезиралися і зітхали. Дев'ятого травня на День Перемоги у сусідньому селі, де було правління колгоспу і клуб, відбувався великий концерт самодіяльності. Федько із своїм ансамблем, звичайно, не міг пропустити цього концерту. Село було далеченько, кілометрів сім. — Ну, гаразд уже!.. Запрягайте Муську та їдьте, — милостиво сказав дід Кадикало. — Тільки ж глядіть, обережно. Воза мені у канаву не перекиньте. … Концерт Федькові не сподобався. — Хіба то концерт! Хіба то солісти!.. Слабаки! Ота, що "Солов'я" співала! Га? Дзижчала ж, як циркулярка. А той, ідо "Ой вербо!.." Тільки губами плямкав. Ми б хіба ж так заспівали. Хлопці стримано мовчали. Їм не хотілося сперечатись. Кобила Муська теж мовчала. Кобила Муська концерту не бачила. Поверталися додому поночі. — Ой, вербо-вербо… — щосили затягнув Федько. — … де-ге ж ти зросла!.. — не дуже охоче підтягли хлопці. Та потроху розспівалися. Нудно їхати мовчки. І як почали з "Ой вербо!", так і продовжували співати отих, що починалися на "Ой" — "Ой не світи, місяченьку", "Ой цветет калина", "Ой наступала та чорна хмара", "Ой не шуми, луже" і т. д. Федько сидів, звісивши ноги, по один бік воза, хлопці спинами до нього — по другий. Кобила Муська на ходу пряла вухами — не любила вона крику. Нарешті хлопці захрипли й примовкли. Федько сидів, метляючи ногами. І раптом нога його попала між колесом і возом. — Ой, нога! — закричав Федько. — Ой, нога-нога! — дружно підхопили за спиною в нього хлопці. Вони думали, що він затягнув нову пісню. — Ой, болить! — знову закричав Федько. — Ой, болить-болить! — знову дружно підхопили хлопці. Вони ж звикли, що Федько не співає, а кричить. Ще б трохи, і, може, лишився б Федько калікою на все життя. Від розгубленості і болю він забув, як зупиняють коней. Але кобила Муська була доброю і розумною кобилою. Вона серцем відчула, що тут діється щось не те. І сама спинилася… Ансамбль "Орбіта" так і не виїхав на гастролі. Він припинив своє існування. Хтозна, про що думає тепер кобила Муська у той час, як шеф Федько Таратута старанно розчісує їй гриву і вибирає з хвоста реп'яхи. Вона дрімає, похиливши голову, і тільки раз у раз здригається. Може, вона думає про те, що справжній верховода мусить бути не лише дужим, а ще й добрим і благородним. А може, їй просто сниться, що вона виступає на естраді. Хтозна. Ніхто не знає, про що думають старі розумні коні…