На ту стаєньку вийшов я вночі.<br />
За мною — голий ліс. Пора — квітнева.<br />
Та зацвіла вже гілка черешнева<br />
й світила, заховавшись у кущі.

Ще не розвився бук, тому сліди<br />
під лісом

дуже давнього обійстя

лякали… Але місяць розповився,<br />
й черешенька шепнула: "Підійди".

Маржина в стайні зроду не була:<br />
ховає у смереці дух маржина —<br />
почув би.

Лиш гора старого сіна

давним-давно під стелею лягла.

Від місячного світла треться — геть<br />
старе, прозоре аж…

На ньому плями

темно-червоні. Звідки? Може, смерть?..<br />
Я бачу ями, вдавлені тілами.

А ось важкий, безумний слід руки —<br />
немов не відпускає тінь від зброї!..<br />
Де запах сіна,

поту,

крові, хвої?

Невже пройшли віки?

Ліс відступив за гору.

І тоді

у місячному сивому промінні<br />
відкрились зору древні, скорбні тіні —<br />
у сіні пропливли, як у воді.

Ліс віддалявся запахом коня.<br />
І раптом — іскри птиць!

Які в безумців

важкі й самотні голови!..

Стерня

слів, що вповзали в землю: звук у звуці, —

сколола це повітря неживе,<br />
роздерши

й листя темні оповитки…

З небес чи з-під землі? —

не знали, звідки

луна

її, вигострюючи, рве

й потоком лиже,

в пізній глибині

одягши шкуру мерви неживої<br />
на запах сіна,

поту,

крові,

хвої…

І я заплющив очі. І в мені —

немовби світло первісне, коли<br />
крізь воду наче дивишся… Уздріти,<br />
здається, можна все, хоч все розмите.<br />
Жовтіло, мабуть, місяцем повите<br />
лице,

жовтіли руки із імли

й тінь на воді,

така — вже наче йдуть

усі! Звелися наче, плачуть наче<br />
в утробній тьмі, де кров і піт живуть,<br />
і плач живе, коли ніхто не плаче.