Зійшлись колись три королі<br />
Суміжних володінь<br />
I поклялись, заприсяглись,<br />
Що згине Джон Ячмінь.

Взяли, ввергли його в ріллю,<br />
Втовкли аж у глибінь<br />
I поклялись, заприсяглись,<br />
Що там йому амінь.

Прийшла весна веселая<br />
З теплом, з дощем рясним,<br />
I Джон Ячмінь піднявся знов<br />
На диво їм усім.

Настало літечко жарке —<br />
Стоїть Ячмінь, як гай,<br />
Пустив уси, немов списи —<br />
Ніхто не зачіпай!

Настигла осінь клопітка —<br />
Ячмінь мов зажуривсь<br />
І головою сивою<br />
Додолу похиливсь.

Змарнів, ізблід — звичайно, дід —<br />
Немає вже снаги...<br />
Отут на нього й завзялись<br />
Злорадні вороги.

Ураз йому кривим ножем<br />
Коліна підтяли,<br />
На віз взяли, рублем стягли,<br />
На кару повезли.

Додолу скинули, та й ну<br />
Ціпами обкладать,<br />
На вітер винесли, та й ну<br />
Угору підкидать.

Шпурнули в воду бідака,<br />
У темну холодінь:<br />
Роби, що хочеш, Джон Ячмінь,-<br />
Хоч потопай, хоч плинь!

Знов вийняли на білий світ,<br />
Та мало ще наруг,<br />
Знов шарпали, вгадавши в нім<br />
Життя найменший рух.

Пекли сердегу на вогні,<br />
Аж мозок з кості сплив,<br />
А там мірошник у млині<br />
Ще й жорнами чавив.

А потім з серця кров взяли,<br />
Кружляти почали...<br />
Пили, пили — що більш пили,<br />
То веселіш були.

Бо Джон Ячмінь — то ж богатир,<br />
I добра в нього кров:<br />
Ковтнеш її хоч крапельку,<br />
То всіх би поборов!

Ковтнеш її — журба сплива,<br />
А радість ожива,<br />
Ковтне її сумна вдова,<br />
I серце їй співа!

Чарками дзень, чарками дзінь —<br />
Здоров був, Джон Ячмінь!<br />
Хай родить рід твій задля всіх<br />
Потомних поколінь!



Переклад М. Лукаша