Тебе, о розуме людський,<br />
я мав єдиного за бога,<br />
я право серця зневажав<br />
і ждав на землю серця твого;

І от тепер, коли минув<br />
час почуття, надії, віри,<br />
коли в душі запанував<br />
лиш розум над усім без міри,

я озираюся назад —<br />
і жаль пекучий обгортає<br />
мені всю душу... Де ж той рай?<br />
Колись він був, тепер немає.

1892