Наша хата стоїть при широкій дорозі, що біжить між полями, а потім убігає в село. Вбігла в село, але не спинилась, не перевела дух, не спочила. Побігла далі. Поміж деревами й садами, городами й берегами. Під високими і низькими хмарами. Біжить, біжить, біжить... Як річка. Тільки хвиль немає. Стрибає через містки, обминає школу, клуб, щоб не нагнатися на них, вигинається на бігу, злітає вгору, спускається вниз невтомна дорога... І вже на тому кінці села виринає. Як струмок з-під землі. А з того кінця — далі й далі біжить дорога, теж між полями й через усі села, які зустріне, й через міста. День і ніч біжить вона. І в дощ, і в спеку, в хуртовину. Далека дорога в дороги! Ото набачиться всього, все на світі взнає! Вийду я з двору, стану край дороги й дивлюся, дивлюся. Машини в хмарах куряви гудуть. Мотоцикли, мов заведені іграшки, сюди й туди сновигають. Трактори, як великі жуки, важко повзуть. Череда наче по воді пливе, корови рогами погойдують. Усіх витримує, всіх на собі несе дорога. Вийде мати — й до мене: — Скільки ото можна стояти й дивитися — очі повидивляєшся, йди вже до хати. — Зараз прийду,— відповідаю і стою собі як стояв. Наді мною птахи на дротах сидять. Дроти гудуть. Хмари плавають у небі. Вийде батько: — Ти, голубе, вже, мабуть, себе стовпом придорожнім уявив?.. — Чому саме стовпом? — дивуюся. — Бо стоїш над дорогою мов укопаний! — Вже й постояти тут не можна! — з усіх сил намагаюся образитись, хоч це в мене зовсім не виходить. — Та стій, стій, якщо тобі так гарно,— сміється батько,— але ж пилюки на тобі он уже тонни осіло. Води в ставку не вистачить, щоб усю відмити! — Вистачить,— заспокоюю його, і він уже й не жене до хати. Мабуть, він і сам постояв би тут і на все подивився, та нема йому коли. Бо прийде з роботи й починає майструвати. То дошки струже, й у нас на весь двір свіжо пахне деревиною. То штахетиком квітник обгороджує. То вулик новий складає. То корбу коло криниці прилаштовує, щоб легше було відро з водою витягати. Такий у мене батько — завжди шукає собі роботу. Не може він без роботи, а вона без нього. Може, й вона його шукає. Робота, мабуть, як людина. Їй треба когось теж любити. Батька любить робота, а мене дорога. Любить, щоб я отако при ній стояв. Начеб стережу її. Он уже Яринка зі школи йде, несе повен портфель оцінок. — Яри'! — гукаю.— Послухай, як дроти гудуть!.. Вона переходить дорогу й стає коло мене. Очі заплющила, слухає. — Ага,— каже,— гудуть. Наче в кіно. — Порівняла! Ще краще, ніж у кіно! — І зовсім не краще! Так само! Хай буде так само. Яринка більше фільмів бачила. То, мабуть, і знає, що так само гудуть. Над нами ластівка майнула. Щось у дзьобику понесла. Мабуть, їсти своїм дітям. Ото її робота — дітей годувати. Вже летить ластівка назад. Сіла на дріт, подивилася на нас, на дорогу й задумалася: де б його ще харчів для дітей узяти? А дроти гудуть, гудуть, їй підказують, щоб летіла до озера — там усе є, що ластівенятам треба. Скоро вони вже й самі туди полетять. Отак під дротами, понад дорогою, понад машинами і хатами, понад полями і ліском. А там усяких птахів і бджіл зустрінуть коло гречки. — Дощ буде,— каже Яринка. — Як це ти знаєш? — Дроти голосно гудуть. — То й що? — Мама завжди каже: "О, дроти гудуть на дощ!" Дивлюся в небо, а там дощу не видно. — Де він візьметься, той дощ?— кажу їй сердито. — Буде! Буде! Побачиш, буде... Тільки вона це сказала, як мені на голову впала крапля. А потім дощ як сипоне, як залопоче краплями по дорозі — аж дроти притихли. І птахи поховалися. І ластівка, як чорна блискавка, змигнула в повітку. Вбігли й ми в хату. Вистромилися у розчинене вікно. А за ним дощ танцює, аж курява з дороги піднімається, аж листя на деревах пострибує. Аж соняхи головами похитують, наче маятники. Оце дощ! Усім дощам — дощ! Той дощ мені і приснився вночі. Такий прудкий пб дорозі летить, на всі боки краплями, наче просом, сипле... І щось говорить, говорить. А дорога принишкла і слухає, слухає. Навіть спинилася й не біжить. І на ній машини, трактори, мотоцикли — все позавмирало. Й череда стоїть тихесенько. Тільки роги в корів од дощу погойдуються. Та ще очі волого світяться. ...А потім я прокинувся. І зразу ж — до вікна. Над дорогою вставало сонце. Воно вставало й сипало на дорогу золотим дощем. Такого я ще ніколи не бачив: малесенькі дощики кружеляли над дорогою і світилися. А від того вабливо світилася й дорога. І мені подумалося, що як виросту, то обов'язково поїду по ній далеко-далеко. А потім повернуся додому й усім розкажу про те, що побачу. Треба тільки потерпіти, доки підросту.