— Я йду, йду, мамо.
— Не йди не йди, сину...
Пішов, бо стелилася перед його очима ясна і далека.
Кожні ворота минав, усі білі вікна.
Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи.
Уднину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.
Земля цвіла і квітками своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.
Кожна квітка кидала йому одну перлу під ног...