Старенька бабо, ти між нами, дітьми,
Премудрою здавалась, як Мінерва. Не тим єси заважила в нас много,
Що прожила на світі літ чимало, А тим, що, із беззубими водившись,
Старовини, мов реп'яхів, набралась. Непережоване ловила ти обіруч
І нам, малим, у запічок носила; А ми, темнота, світу не видавши,
Няли тобі, як Соломону, віри. Прийшла черга і нам про давні давна
Новим пічкурникам оповідати. Поткнулись ми з твоїми реп'яхами,
Та в них один хіба верблюд смакує. Шкода малих магнатами лякати,
Що кров людську, мов упиряки, ссали. Регочеться дітвора із рандарства,
Що козаків держало під патинком. А по церквах "на славній Україні",
Мов по шинках, бряжчало талярами. Не йме вже віри і кобзарським співам,
Що в них себе п'яниці прославляли, Порізавши людей трудящих, чесних,
Аби в ясир попродавши татарам. Нам сором, а тобі, стара, байдуже:
Ти все своє дрібній темноті плещеш. Плещи, бо світ не перебуде дурнів,
Котрі таких казок охочі слухать. Туманити людей ти й не хотіла б,
Та се така твоя брехлива правда.