До солов'я
До солов'я
Тріпоче серце, сонне оніміння<br /> Мене гнітить, як після дурману,<br /> Мов випив я напою із коріння<br /> Отруйного — і в небуття тону,<br /> Не заздрячи твоїй щасливій долі,<br /> А тільки щастям сповнений твоїм,<br /> Твоєю піснею, легка Дріадо,<br /> Що десь в лункім околі,<br /> В тремтінні тіней у гаю густім<br /> Солодке літо уславляєш радо.
О як би я хотів вина, вина,<br /> Що давністю льохів холоне в склянці,<br /> В якому присмак Флори і луна<br /> Пісень Провансу, смаглий сміх і танці!<br /> О келих би, де Півдня теплий пах,<br /> Де грає Іппокрена огнецвітно,<br /> Де п'яна піна плеще через край<br /> I липне на устах!<br /> Щоб випив я, і щезнув непомітно,<br /> Й потуманів з тобою в темний гай.
Розтанути б, забути людську долю,<br /> Таку далеку від твоїх пісень,<br /> Цей світ, де стільки втоми, туги, болю,<br /> Де чути тільки стогін день у день.<br /> Де сиві дні параліч докінчає,<br /> Де молодість марніє і згаса,<br /> Де думка обливає серце кров'ю<br /> I в розпач затопляє!<br /> Де швидко меркне осяйна Краса,<br /> Покинута вчорашньою Любов'ю.
Геть звідси, геть! Не з Бахусом хмільним,<br /> Що леопардів хижих поганяє,<br /> Ні, на крилі поезії легкім,<br /> Хоч млявий мозок слабне й забаряє!<br /> Вже коло тебе! Лагідна півтьма.<br /> На щастя, й місяць на своєму троні<br /> Пишається у колі фей-зірок,—<br /> Та світла тут нема,<br /> Хіба розхилить легіт віти сонні<br /> Над темним зіллям галяв і стежок.
Що там цвіте внизу, я не помітив,<br /> Мені не видно ні кущів, ні трав;<br /> Я тільки з пахощів незримих квітів<br /> Пізнав дари, що травень розіслав<br /> На галяви, кущі й дерева гаю:<br /> Шипшину пасторальну, білий глід,<br /> Недовговічний цвіт фіалки в листі<br /> Й найстаршу доньку Маю,<br /> Троянду між її колючих віт —<br /> Притулок мух у вечори росисті.
У пітьмі слухаю. Не раз мені<br /> З тобою й смерть відрадною ставала:<br /> До неї я звертав свої пісні,<br /> Щоб тихий подих мій вона забрала.<br /> Іще жаданіша вона в цю мить,—<br /> Без муки вмерти б у годину пізню,<br /> Коли з душі твоєї щирий спів<br /> Так захватно дзвенить!<br /> Ти все б співав собі, а я під пісню,<br /> Під, реквієм би твій в землі німів.
Безсмертний голосе! Тебе довіку<br /> Крок поколінь голодних не приб'є!<br /> Тут потішало і раба, й владику<br /> У давні ночі тьохкання твоє.<br /> Те саме, що скорботою сповняло<br /> У Руфі серце, як вона про дім<br /> В сльозах згадала на чужому лані,<br /> Що часто чарувало<br /> Казкові вікна у краю чужім,<br /> У спіненім, безвіснім океані.
Безвіснім! Слово це — як дзвін, що враз<br /> Мене до стежки повернув моєї.<br /> Прощай! Я бачу, що дурити нас<br /> Не вистачає сил Уяві-феї.<br /> Прощай, прощай! Твій жалісливий спів<br /> Потанув десь у луг, по той бік гаю,<br /> I потім заховався в глибині<br /> За низкою горбів.<br /> Чи це був сон, чи привид? Я не знаю.<br /> Завмерла музика. Я сплю чи ні?