До нечистого

О Князю, владарю держав численних,<br />
Що серафимів збройних вів на битву!<br />
Мільтон

Є різні в тебе імена:<br />
Враг, Біс, Нечистий, Сатана,<br />
А вдача в тебе все одна —<br />
Брать на катуші<br />
У свій огненний льох без дна<br />
Нещасні душі.

Своє майстерство полум'яне<br />
Облиш — нехай цей світ одхляне!<br />
Невже від зойку не зів'яне<br />
I в біса лас,<br />
Коли ти в вариво сірчане<br />
Саджаєш нас?

О, ти відомий лиходій!<br />
Всі добре знають норов твій!<br />
I хоч живеш ти в пропасній,<br />
Та скрізь і всюди<br />
Ти ворожнечу й веремій<br />
Несеш між люди.

Ти, мов той лев, по світу всьому<br />
Вишукуєш, де збить оскому:<br />
То з церкви серед бурі й грому<br />
Покрівлю рвеш,<br />
То тулишся в нутрі людському<br />
I там живеш.

З бабусиних я знаю слів,<br />
Що ти всі пустощі посів,<br />
Що на руїнах з веж верхів<br />
Примарним птахом<br />
Кричиш — і пізніх мандрівців<br />
Сповняєш страхом.

А як із Богом на розмову<br />
Вона в годину вечорову<br />
Ставала, чувся їй із рову<br />
Твій хитрий плаз,<br />
Коли ти й хащу бузинову<br />
Трусив не раз.

Серeдночі, як сівер тис<br />
I косо зорі мчали вниз,<br />
Сполохав ти й мене, як звис<br />
Кущем на воду,<br />
Аж душу всю мені, мов спис,<br />
Пройняв до споду.

Тоді я ледве вдержав кия!<br />
Аж чуб угору встав — такий я<br />
Жах відчував, як з чортория<br />
Із криком "ках"<br />
Ти сам, мов качка довгошия,<br />
Піднявся вмах.

Я чув, що знахарі й відьми<br />
На мітлах охляп серед тьми<br />
Летять у плавні, на строми,<br />
В могильні схови,-<br />
I там над мертвими кістьми<br />
Складають змови.

Даремно потім молодиці<br />
Свої колотять масляниці:<br />
Все викрали пронози ниці,<br />
Пропав удій<br />
У Маньки, що було й дійниці<br />
Замало їй!

Від них і тайні ті вузли,<br />
Що стільки лиха завдали<br />
Новим господарям, коли<br />
Струмент найкращий<br />
Псувався: як не насталu —<br />
Все негодящий.

Напровесні, як ріки грають,<br />
Водяники твої чигають<br />
На пішоходців, що блукають<br />
В добу нічну,<br />
I запізнілих затягають<br />
У бистрину.

А "блимавки", твої свічки,<br />
Що п'яних ваблять здалеки<br />
В погибні багна й рівчаки,<br />
Все далі й далі,<br />
Аж поки втоплять залюбки<br />
В якімсь проваллі.

Як до масонського прийому<br />
Ти сходиш в образі страшному,<br />
Отам би "братові" новому<br />
Настав капут,<br />
Якби не вірні друзі дому —<br />
Кіт і когут.

Як у раю, давно колись<br />
В коханні дві душі злились<br />
I так блаженно обнялись<br />
На зільнім ложі,<br />
I квіти яскравіли скрізь,<br />
Дарунки божі.

Тоді, злорадісний шахраю,<br />
Ти вкравсь інкогніто до раю,<br />
Й довів сердешних до одчаю,<br />
I зверг з небес!<br />
I як не згиб тоді, не знаю,<br />
Цей світ увесь!

Згадаймо про той день із днів,<br />
Як ти пекельний кинув рів<br />
I став між кращих із мужів,<br />
Почваро куца,<br />
I ледве з розуму не звів<br />
Старого з Уца!

I, взявши під свою опіку,<br />
Дав струпів, ран йому без ліку<br />
I сплюндрував майно, й каліку<br />
В смітті-гною<br />
Держав, і слухав він злоріку<br />
Жону свою.

Та все списати до рядка,<br />
Що винесла душа людська<br />
Від дня, як ангельська рука<br />
Тебе вскромила,<br />
Говірці нашого кутка<br />
Було б несила.

Я певен, вашець замишляє<br />
Того співця, що п'є й гуляє,<br />
Спіткати там, де силу має<br />
Твоя рука.<br />
Та ба! Він іншу стежку знає<br />
Й не дасть хука!

Прощай же, Куций! О, коли б<br />
Ти свій гріховний зменшив триб!<br />
Не знаю,— може, ще загиб<br />
Ти не до решти,<br />
Бо страшно й думать про той глиб,<br />
В якім живеш ти!