До миші,

вивернутої плугом з нори<br />
в листопаді 1785 р.

Звірятко, чом ти скачеш так?<br />
Тебе пойняв безумний ляк!<br />
Гей, стій же, не біжи в байрак<br />
Мерщій ховатись!<br />
Ти думаєш, оцей держак<br />
Я взяв, щоб гнатись?

Як жаль, що людське панування<br />
Розбило світове єднання!<br />
I ти тікаєш без вагання,<br />
Хоч і мене<br />
Приречено на існування<br />
Таке ж сумне.

Ти злодій на лану моїм.<br />
Що ж, якось треба жити всім.<br />
Я зерна дам тобі, ходім!<br />
Я знов посію,<br />
А зараз колоском одним<br />
Не забіднію.

Нещасна доля у звіряти!<br />
Зосталося само, без хати.<br />
Нової вже не збудувати —<br />
Пропало все!<br />
А грудень тягне білі шати<br />
I сніг несе.

Вже поле пусткою лягло.<br />
Погожих днів — як не було.<br />
Ти затишок собі й тепло.<br />
Тут готувала.<br />
Та ось набігло чересло —<br />
Й бездомна стала.

На цю убогу жменьку жита<br />
Ти клопоталася півліта,<br />
Тепер розорена, розрита<br />
Твоя нора.<br />
А дощик сіє наче з сита —<br />
Сумна пора!

Та, мишко моя бідна, стій:<br />
Так гірко не тобі одній!<br />
I мишачих, і людських мрій<br />
Немало гине,<br />
I потім смутків темних рій<br />
Услід їм лине.

Ти щасливіша за людину,<br />
Бо знаєш тільки цю годину.<br />
А я в минуле погляд кину —<br />
I знов журюсь.<br />
Про завтрашню ж непевну днину<br />
Й гадать боюсь.