Перепілка в житі — радість.<br />
В пшеницях волошки — смуток.<br />
Ворон з ріль — печаль.<br />
Гей, ти, коню, вибий іскру!<br />
Вибий іскру! Кинь утому!<br />
На звороті, на крутому,<br />
Нам не личить жаль.

Погоріла синь — на грози.<br />
Посмутніла даль — на сльози.<br />
Миготить — на кров.<br />
Друже, друже! Геть з журбою!<br />
Народились ми для бою.<br />
Нам іти разом з тобою<br />
Прирекла л ю б о в.

Млою ворог? — В б л и с к а в и ц ю!<br />
Хто суддею? — В грізну к р и ц ю!<br />
Щоб на світ благословиться,<br />
Став наш день і час.

По боях і клекотінні<br />
Встане день в яснім цвітінні.<br />
І прийдешні покоління<br />
Пригадають нас.

Перепілка в житі — ніжність.<br />
В пшеницях волошки — д у м а.<br />
Мак червоний — кров.<br />
Друже, друже! Геть з журбою!<br />
Народились ми для бою.<br />
Нам іти разом з тобою<br />
Прирекла любов.

1926 р. Батурин

В ДАЛЕЧІНЬ

Кузня вибігла на гони.<br />
В кузні молот зрання дзвонить,<br />
Дзвонить — раз!-бий! — так! —<br />
У горнилі мак червоний<br />
І полями мак,<br />
І — ген<br />
мак.

Станем, коню, путь далекий.<br />
Чуєш, коню, орлій клекіт?!.<br />
Над розлогими полями,<br />
За терпкою далиною,<br />
Переможний орлій клекіт<br />
Чи догонимо з тобою?

День хмарніє, хмурить брови...<br />
Посіклись копита д'крові.<br />
Посіклись копита д'крові,—<br />
Позбивалися підкови.

Обносилась дивна збруя.<br />
Нас минають подорожні.<br />
Скарги тут ніхто не вчує<br />
І молитва — згук порожній.

Станем, коню, станем. Д'крові<br />
Позбивалися підкови.

Коваль вийде — коваль чорний,<br />
Помічник його моторний,<br />
Вийде, гляне, скаже слово,<br />
Зробить все з важким спокоєм.<br />
Вдарить молотом — готово! —<br />
Стисне мужньою рукою.<br />
На прощання скаже слово...

Нумо, коню! Чуєш клекіт?<br />
Разом станемо до бою.<br />
Перескачем путь далекий —<br />
Час догонимо з тобою.

Нас не спинить біль утоми,<br />
І вантаж не зломить спини.

Ми маленькі, сірі "гноми" —<br />
На розпутті долю спиним...

Половіють сині гони...<br />
В кузні молот дружньо дзвонить,<br />
Дзвонить — раз!-бий! — так! —<br />
У горнилі мак червоний<br />
І полями мак,<br />
І — ген<br />
мак.

1926 р., Київ

ЧОРНОЗЕМЛЯ

Набрав у пригірщ повно... яка пухка і тепла!<br />
Ну хто це там сказав, що можна розлюбить,—<br />
Як десь коваль невтомно в весіннім дзвоні клепле,<br />
По ріллях сонце йде — пускає голуби.

— Ну, здрастуй, чорне поле, і ти — старенька вербо!<br />
Я ось прийшов... А знаєш:<br />
ти — ніби не така...<br />
Прийшла на шлях широкий і ти стрічати весну<br />
І виглядати гуси з блакитного ставка.

А пам'ятаєш:<br />
осінь... і плач в баюрі колій...<br />
Здавалося, що вчасно б зависнуть на дротах.<br />
Го-го, яка дурниця... Глянь:<br />
ластівки і повінь<br />
І плуг на скиби скибу так смачно наверта.

От взяти б просто цупко у нього з рук чепіги<br />
Й, поки то буду дома, пройтися б разів п'ять...<br />
Стрибками сонце босе за жайворонком біга,<br />
І хутори далекі за маревом мигтять.

І крикнув так, аж млосно... аж відгукнулись балки...<br />
Простіть, що ніби п'яний, що ніби троглодит,—<br />
Це я утік від бруку туди, де бігав змалку,—<br />
А ледь було не звик там і киснуть, і нидіть.

Моя руда свитина якраз до масти нивам,<br />
А кострубате слово — як скиби грубих ріль...<br />
Я знаю: тут з засіву напевне будуть жнива<br />
І просте сіре слово не здасться на кукіль...

Прийду —<br />
старий розкаже, як скрутно було взимку,<br />
Як, зовсім захарчований, схудав мишастий кінь...

А проліски надійно кивнуть, такі манінькі,<br />
І голубі, як чиста весіння голубінь.

Загати... купи гною... і верби у намисті...<br />
На причілку дітвора:<br />
"А діться — журавлі...<br />
І гу-у-у-си..." —<br />
й засміються, такі брудні і чисті,—<br />
Мої маленькі друзі, колеги на землі.

Вже скоро сіять... Будемо,— так весело і просто...<br />
А слідом вітер лащиться і грак на борозні.<br />
Ге-ей...<br />
Яка дитина,— не схожа трохи зростом,<br />
Ну, а хіба мудрить?..<br />
Хіба мені?<br />
Набрав у пригірщ повно —<br />
така пухка і тепла...<br />
Ну хто це там сказав, що можна розлюбить?..<br />
На зорі десь коваль в весіннім дзвоні клепле...<br />
По ріллях сонце йде — пускає голуби.

ВЕЧІР ЗИМОВИЙ

Конає день на золотих ножах...<br />
Холодне сонце кулею підбите,<br />
Немовби око вилізло з орбіти,<br />
Печальне око в золотих сльозах.<br />
Іду снігами і не чую ніг...<br />
Ввижається:<br />
ромашки білі-білі...<br />
Весінній шум...<br />
Качата пролетіли<br />
Десь на озера...<br />
Крики перепілок<br />
В житах...<br />
Зирнеш: навколо — сніг і сніг.<br />
А то лиш шум, а то вітри в дротах<br />
Та пси голодні в дальніх хуторах.<br />
Стара верба про славне літо снить.<br />
В снігах печаль, в снігах така утома...<br />
Не заздрю тим, хто в час такий<br />
не вдома,<br />
Тим, хто родився<br />
тільки для весни.<br />
1927

КАНІВ

Ліловий степ. Пустеля вод широка.<br />
Убогих нив латки і комишів рябінь.<br />
Іржа хаток, похилених в журбі.<br />
А над усім — на кряжі голубім<br />
Печаль очей великого пророка.

Ніхто ніде — лиш цвіркуни та вітер.<br />
Ніхто ніде — лиш луки та яри.<br />
І хмурить чоло, шапкою накрите,<br />
Забута постать глиняна з гори.

Чого ж хмурний, понурий? Що жалієш?<br />
Що слава розмінялася в словах?<br />
Що хутори задрипані німіють<br />
І няньчать злидні, як в минулих днях?

На "зломі двох епох" — в хвості, в болоті,<br />
Щоправда, тяжко скинути горба.<br />
Ніяк гарба прогресу в рабськім поті<br />
Не зрушить злиднів давнього раба.

Та все ж іде, гряде урбанізатор.<br />
Прийде — розставить дивні комини.<br />
На твоїм місці буде елеватор,<br />
Дніпро замкнуть у шлюзи, як в штани.

Індустрія!.. Електрика!.. Машини!..<br />
Нащо ж сади тут, люди, солов'ї?<br />
Машини, брат, симфонію розчинять,<br />
Поб'ють в диму цю вигадку гаїв.

Гуде мотор десь, протинає обрій —<br />
То в новий день новий пророк гряде.<br />
Ліловий степ, понурий і холодний<br />
У млу, як ти, повив чоло бліде.

Йде вік новий, у панцери закутий.<br />
Твій вік давно, одспіваний, пропав.<br />
Мабуть, тому ти глиняний, забутий<br />
І пилом днів, мов попелом, припав.

Лише в кутку — на простій чорній рамі<br />
Положено васильки, ніби креп,<br />
Рукою простою<br />
і ввито рушниками<br />
З любов'ю ніжною і тихими словами<br />
Твій,<br />
рабським часом тиснутий<br />
портрет.

Ніхто ніде — лиш цвіркуни та вітер.<br />
Ніхто ніде — лиш луки та яри.<br />
І хмурить чоло, шапкою накрите,<br />
Забута постать глиняна з гори.

1927

ТУМАН

Щоб оцей туман та сніги поїв,<br />
Цей важкий туман, нерозгаданий.<br />
Впав на груди піль, на печаль гаїв,<br />
Впав на тихий сад, на обкрадений.

Срібні блиски рос, передзвони кос<br />
В далині глухій увижаються,<br />
Ластів'ячий крик і дівочий сміх,<br />
І степи в шовках — у ногавицях...

Гей, нема, нема. Тут страшна зима,—<br />
Мла, відчай і сон над оселями.<br />
Понад садом — крук, понад степом — свист<br />
І собачий брех понад селами.

Ні шовкових рос. Ні пісень нема.<br />
Лиці одні сніги та липкий туман.<br />
Впав на груди піль, на печаль гаїв...<br />
Щоб оцей туман та сніги поїв.

МАЯК

Охтирському дитячому містечкові

На обрій пада дзвін, сковзається снігами<br />
І будить день, гогоче в далині.<br />
Сріблястий вітер ловить мідні гами<br />
І для пісень тче ноти на вікні.

Співає хтось, розсотує хвилини...<br />
А дзвін до праці кличе і вторить,<br />
Встає "республіка" бадьора і єдина...<br />
До ритму серць заслухається мить.

Якраз на розі літ — там, де вітри сонливі,<br />
Якраз в снігах німих зорить у дні маяк.

Скажи, чому ж то, чарами якими<br />
Не втиснутись до нього розпачу ніяк?

Понурих дум старих тримає срібні чотки<br />
І дзвонить інеєм похмурий давній парк.<br />
Підходить знову день в бавовняних обмотках,<br />
Ніяк не втиснеться з жалем крізь довгу арку.

Дітвори дружній рій (світ новий на руїні),<br />
Сім'я малих нескручених людей.<br />
Нові ідеї новим поколінням<br />
Готують... понесуть...<br />
для всесвіту ідеї.

Ходжу я ранками, ходжу я вечорами,—<br />
Де не ступну — ввижається зоря,<br />
Відтворює жадібно вухо мідні гами.<br />
Дитячий сміх... ритм праці...<br />
личка... довгий ряд.

Зібралось сонце зникнуть в обрій білопінний<br />
І покотило в безвість радості дукат.<br />
Прийти б до сонця знов і впасти на коліна,<br />
Прийти б... вернутися... вернутися б назад.

Понурих дум старих тримає срібні чотки<br />
І дзвонить інеєм похмурий давній парк.<br />
А день підходить знов в бавовняних обмотках,<br />
Ніяк не втиснеться з жалем крізь довгу арку.

Якраз на розі літ, там, де вітри сонливі,<br />
Якраз в снігах німих зорить у дні маяк...<br />
Скажи, чому ж то, чарами якими<br />
Не втиснутись до тебе розпачу ніяк?

ЖЕБРАКИ

В драну пелену загорнутий "син Божий".<br />
Куренем платок на голові...<br />
В день хороший,<br />
В день такий погожий<br />
Шкутильгає п'яна по траві.

На майдані супроти базару,<br />
Рукавом зітерши сьомий піт,<br />
Гармоніст співає про "пожари",<br />
Про "фронти",—<br />
Як справдішній піїт.

Заливається гармонія з надривом,<br />
Засопить і кидається в такт...<br />
І гримить в боях,<br />
І свище гнівом...<br />
І смердить від газових атак.

Голос сірий, витріпаний лихом,<br />
Тягне повість<br />
Вашу і свою.

Кривиться обличчя вічним сміхом,<br />
Випиті глазниці сонце п'ють.

Горошини поту через шрами<br />
Котяться<br />
З калічного чола,—

"Ой, прощай ти, атец, і ти, мамінька!<br />
З лазарета повєстка прийшла..."

Ну кому викрикує?<br />
До кого<br />
Простягає руки навмання?

Йде, лузгаючи насіння, поуз нього<br />
У багні закаляна<br />
Свиня.

Підійшла жона —<br />
Жебрачка п'яна,<br />
Положила сина на гармонь...

Ех ти "жисть" жестяного "баяна"!

Байдуже минають городяни,<br />
Кида сонце промені в долонь.

ЛЮБЛЮ

І

Люблю,<br />
як бір, стривожений набоєм,<br />
луною стоголосою гуде...<br />
Люблю ходить на самоті з собою<br />
і не стрівать нікого аніде.<br />
Ах, бір оцей понурий і безкраїй<br />
з погордливо насупленим чолом...<br />
Ніколи я, ніколи не вгадаю,<br />
що він сховав під сизий свій шолом.<br />
Мов сфінкс — володар мудрого спокою,<br />
ховає невідому казку днів...<br />
Мабуть, того і хочеться щось скоїть,<br />
мабуть, того так заздрісно мені.<br />
Рухливому, бентежному без міри,<br />
мені б цю дивну мудрість розгадать,<br />
щоб промінять крикливу свою ліру,—<br />
щоби за спокій труднощі віддать.<br />
Ех, синій бір... Але ж я непокірний,<br />
бунтар на цій приборканій землі,—<br />
(це мій прокльон),<br />
я й сам собі не вірний,<br />
коли десь є старці і королі.<br />
А ти — король могутній і великий,<br />
перегатила обрій твоя гать...<br />
Ось я й прийшов — своїм бентежним криком<br />
на зло твій мудрий спокій розігнать.<br />
Не вір мені, що проміняю ліру<br />
на твій казковий мертвий супокій,—<br />
ти вік стоїш і не міняєш шкіру,<br />
а з нас здирали й тричі по такій.

Ех, бір оцей понурий і безкраїй<br />
з погрозливо насупленим чолом,<br />
ніколи я, ніколи не вгадаю,<br />
що він сховав під сизий свій шолом.<br />
Мабуть, того й сварюся сам з собою,<br />
що не вчуваю голосу ніде...<br />
Мабуть, того й люблю, як від набою<br />
він стоголосим велетнем гуде.

II

Люблю<br />
виходить вранці на могилу<br />
Й стріляти просто в "синю далечінь"!<br />
Люблю, що тут і постріли безсилі,<br />
І не почути,<br />
скільки не кричи.<br />
Безмежна шир. Які барвисті груди<br />
Спокійної праматінки Землі!<br />
Мені уклін — дротяні перегуди,<br />
Мені привіт —<br />
підхмарні журавлі.<br />
Стовпи — гінці далекої культури —<br />
Тікають шляхом просто в білий світ.<br />
На їхню арфу вітер трубадурить,<br />
На їхню арфу —<br />
вітер-троглодит.

Такий він славний розбишака вітер!<br />
Такий у мене милий трубадур! —<br />
Порозганяв геть-чисто всенькі звіти,<br />
Перемішав<br />
відгомони культур.

А потім тихо лащиться на груди...<br />
А сонце —<br />
просто босе по землі!<br />
Мені уклін — дротяні перегуди,<br />
Мені привіт —<br />
підхмарні журавлі.

Люблю<br />
виходить вранці на могилу<br />
Й стріляти просто в "синю далечінь"!<br />
Люблю, що тут і постріли безсилі,<br />
І не почути,<br />
скільки не кричи.

1926

ДІВЧИНІ

В час вечірній, час печальний<br />
Я Тебе чекаю в храм мій,—<br />
У кімнаті сонця сальви*<br />
І махорки тиміам...*

Ти прийди, моя далека,<br />
Через хащі вечорові,—<br />
Обернись хоч в тінь лелеки<br />
І розправ крилаті брови,

Підніми очей зіниці,<br />
Підведи до сонця профіль...<br />
Ну, чого кричать так птиці,<br />
На хрести чіпляють строфи?!

Над Собором, як на релі***,<br />
Звуть вони Тебе юрбою,—<br />
Архітектора Растреллі<br />
Посилають за Тобою.<br />
Посилають...<br />
Голуб сизий —<br />
Голуб сизий тихо тужить...<br />
У кімнаті сонця ризи,<br />
І Любов Надію кружить.

Сонця ризи...<br />
"Сонце, сальви!<br />
Сонце, танок!!." — Ти прийшла!<br />
Розмальована, як мальва,—<br />
Квіти, золото і шлак...****

На плече коса,— ой леле! —<br />
Смуток сходить над бровою...<br />
І Растреллі, і Растреллі<br />
Йде, мов джура, за Тобою.

Ти усіх отак манила,<br />
Неприречена нікому,—<br />
У стрічках од скоростріла<br />
І в диму пороховому.

Нецілована, незнана,<br />
Недоклична — й все кохана,<br />
Полум'яна й все похмура...<br />
Вірний кінь слідом, як джура.

Мить прийшла і мить відплила —<br />
Провела лиш тінь знайому: ...<br />
У стрічках од скоростріла... ...<br />
І в диму пороховому...

Пропливла на сизім тлі<br />
Й знову канула в імлі.

Вибухає ніч громами,<br />
І земля дрижить у дзвоні.<br />
За любов ми йшли фронтами,<br />
Серце кинувши під коні.

Гомін... Буря... Коні... Тіні.<br />
Передзвони. Перегули...<br />
В далині розбитій, синій,<br />
Там ми молодість забули.

Розімчали коні серце.<br />
Рознесли його степами.<br />
Аж під хмари в буйнім герці<br />
Стала молодість стовпами.

Коні... Тіні... Передзвони.<br />
Перегуки. Канонада...<br />
Хтось підкови срібні ронить.<br />
Погасає...<br />
Тоне...<br />
Пада...

Догорає, догорає<br />
Синій вечір десь за краєм.

Обернулась, не сказала.<br />
І, не сказана, пропала.<br />
І немає...

Поховав в далекій рудні.<br />
Придавили зір повіки.<br />
Діти буднів, діти буднів<br />
Розвіталися* навіки.

За любов у громі криці<br />
Загубивсь твій ніжний профіль...<br />
Ну, чого кричать так птиці,<br />
На хрести чіпляють строфи?!

Путь далека. Путь нелегка.<br />
Непроглядна. Недоклична.<br />
Загубилась тінь лелеки...<br />
Беатріче... Беатріче!..

В час вечірній, час печальний<br />
Я тебе чекаю в храм мій. —<br />
У кімнаті сонця сальви<br />
і махорки тиміам...

1925

МОНГОЛІЯ

І

За Каспієм тиша і синь,<br />
Сипучі піски Кара-Куми...<br />
Іду я з вітрами один –<br />
Ідем ми до сонця у куми.

Туди ми, туди, де останній мулла,<br />
Де сонце над муром Китаю,<br />
Туди, де Батиєва слава цвіла,<br />
До гір золотого Алтаю.

Шумлять і шумлять комиші над Аму*<br />
І йдуть, і хвилюють ордою.<br />
І шастає вітер, неначе Тимур,<br />
По джунглях важкою ходою.

"Куди ви? Куди ви?... — шепоче крізь сон. –<br />
Заорані соняшним ралом<br />
І довтий мовчальник — азійський пісок,<br />
І мертва брова Кос-Аралу.

Заорана слава... Умерли віки...<br />
Давно одгриміли моголи...<br />
Куди ви? Куди ви?.. До цих кишлаків?<br />
Їм слава не сяла** ніколи!

Брудні і убогі там діти й батьки,<br />
Покірні уздечці джамана***,<br />
Пасуть свої вівці і ралять піски<br />
Під спів, під молитву шамана

Брудні і убогі Алтай і Таджик...<br />
І сила кумисом полита...<br />
Огризкам, покидькам династій чужих<br />
Не вирити славу зариту!

Куди ви?.. Куди ви?.."<br />
Пустеля німа,<br />
Безмежна, неначе Сахара,<br />
І скаче пустелею вітер-басмач****,<br />
І свище в пісках до Бухари.

Туди ми, туди, де останній мулла,<br />
Де сонце над муром Китаю,<br />
Туди, де Батиєва слава цвіла,<br />
До гір золотого Алтаю.

II

Пісок і пісок, солончак і кизил,<br />
Узгір'я, та джунглі, та спека.<br />
Нікого ніде,— тільки втома та пил<br />
Та щось маячить там здалека.

То юрти, мов копи на полі чужім...<br />
І знову — нікого до краю.<br />
Десь інколи джунглями вепр пробіжить.<br />
Десь тихо допшур* заридає.

В азійських пісках під шатром голубим,<br />
Мов грач** недосвідчений шахи,<br />
Розкидала доля злиденних рабів<br />
Недавніх ярим-падишахів.

Верблюди і вівці... Собака та кінь...<br />
і йди, хоч на край цього світу!<br />
Над юртами — мертва, розпечена синь,<br />
А в юртах — замурзані діти.

Пісок і пісок...<br />
А як день догорить,<br />
Аж десь з-за хмурного Паміру<br />
Повіє печаллю, комиш зашумить,

І джунглі затужать без міри.<br />
По мертвих пісках попливе караван:<br />
Не турки, не гунни, не скити***,—<br />
То тіні важкі, як тягучий туман,<br />
То тіні віків пережитих.

Встають і проходять по мертвих пісках —<br />
Пильнують уславлені вої<br />
Єгипет,<br />
Багдад,<br />
Індостан<br />
і Дамаск<br />
І землі Росії чужої.

Проходять зирнути, чи й досі стоять<br />
Їх межі од моря й до моря,—<br />
Од мурів китайських до синіх Карпат,<br />
Од хащів Сибіру по мрійний Багдад,—<br />
Чи й досі їм землі в покорі?!.

Шумлять і шумлять комиші над Аму. Нікого...<br />
А хто там з ордою?!<br />
То шастає з воями грізний Тимур<br />
В Європу важкою ходою.

Шепоче пісок від нечутних копит,<br />
І хмуриться зморшками чоло.<br />
Він знає, що там би азійський джигіт!..<br />
Що треба б Європі Могола...

Та гей, і дарма. Одбуло — не вернуть.<br />
Що вмерло — довіку не встане.<br />
І ходить печаль від уральських розпуть<br />
По соняшний Ганг Індостану.

III

Пісок і пісок...<br />
Ось звідсіль Тамерлан<br />
В Каїр становив свої стопи.<br />
Ось цими пісками ходив Чингісхан<br />
Трусити за душу Європу.

І тіпався світ від вузеньких очей.<br />
І тьмарилось сонце від скрипу.<br />
Дрижали в огні під азійським мечем<br />
Європа,<br />
Китай<br />
і Єгипет.

Дрижали...<br />
Умерло. Згоріли вогні.<br />
Зогнили Монголії квіти.<br />
Умерла луна у віках в далині...<br />
Нікого ніде,— тільки юрти одні,<br />
А в юртах — замурзані діти.

Брудні і убогі ойрот і таджик,<br />
І сила кумисом полита...<br />
Огризкам, покидькам династій чужих<br />
Не вирити славу зариту,

Не вирити силу...<br />
Пустеля німа,<br />
Безмежна, неначе Сахара.<br />
І скаче пустелею вітер-басмач,<br />
І свище в пісках до Бухари.

IV

Даремно шумлять комиші над Аму,<br />
Даремно сумують ледачі.<br />
Навіщо потрібен той сум і кому?<br />
Навіщо цей вітер басмачить? —<br />
Копає пісок, мов копитами Як,<br />
Розгнузданий, дикий... Ой леле!<br />
Чи з того ж прокинеться сила твоя,<br />
Дрімотна азійська пустеле?!<br />
Голодна...<br />
Німа...<br />
А як день догорить,<br />
Ізнов з-за хмурного Паміру<br />
Повіє печаллю, комиш зашумить,<br />
І джунглі затужать без міри...

Давно одгриміли Чингіз і Тимур.<br />
Змінила їх славу "Уклейка"*.<br />
Даремно про давнє гнусавить допшур,<br />
Та марить вві сні юломейка**:

"Куди ви? Куди ви?" — шепоче крізь плач.<br />
Туди, де вогонь не згорає!<br />
Звідтіль, де Батиєва слава цвіла,<br />
З-під гір золотого Алтаю.

1926

НАД РОССЮ

Падає крячка на води<br />
В ранішню Рось,<br />
Б'ється об соняшну вроду,<br />
Кличе когось.

Сонце встає і по барві<br />
Світ розстеля,<br />
Пальцями, ввитими в хмарінь,<br />
Благословля.

Думу вудилища клонять<br />
На поплавки.<br />
Тихо...<br />
Лиш шелести ронять<br />
Рухи руки.

Часом рибинка дурненька<br />
Вдарить на ґвалт...***<br />
Й знову тихенько...<br />
тихенько<br />
Хвилі на вал.

Втомлений шумами міста,<br />
Зойком сирен<br />
Любий цей, в синім намисті,<br />
Росяний день.

Любо так пити устами<br />
Липневий сок,<br />
Радісно стежить очами<br />
На поплавок.

Шепче й киває осока<br />
До ситнягів:<br />
...Прийдуть одні в синій спокій,<br />
...А там і другі.<br />
Далі!<br />
Іду звідціля я<br />
Далі, до лук.<br />
Радісно в серце ціляє<br />
Соняшний лук.

Знову вудлища клонять<br />
На поплавки,<br />
Вдумливо шелести ронять<br />
Рухи руки.

Падає крячка на води<br />
В ранішню Рось,<br />
Б'ється об соняшну вроду..<br />
Кличе когось.

РИБАЛКИ

Сонце схилилось над кряжем –<br />
Дивиться в сивий туман.<br />
"Нумо, Івасю, наляжем!"<br />
"Нумо, Іван..."

Човен. Як сковзалка, води.<br />
Весла — блискучі мечі.<br />
Шепіт осоками бродить,<br />
В далях хтось пісню виводить,<br />
Та перепілка кричить.

Там, за тією сагою,<br />
Там, де рокити старі,—<br />
Сивий дідусь над кугою<br />
Зніме з тичок ятері —

На ніч тихенько розставить...<br />
Скриє тички в куширі...<br />
І перехрестить осоки,<br />
Щоб берегли до зорі.

Місяць і зорі високі,<br />
Небо і води глибокі,<br />
Зорі внизу і вгорі,—<br />
Щоб берегли до зорі...

Сонце сховалось за кряжем,<br />
Кануло в сивий туман.<br />
"Нумо, Івасю, наляжем!"<br />
Сонце сховалось за кряжем.<br />
"Нумо, Іван..."

1925

ТОВАРИШАМ

В намулі днів,<br />
О, скільки вас завмерло,—<br />
Погас вогонь, на попіл перетлів...<br />
Багато кинули знесилено знамена,<br />
Спалили кораблі.<br />
Та то дарма!<br />
Ну що ж...<br />
(Нехай і шкода).<br />
Де ж зичить нам довічного вогню?<br />
Глянь! —<br />
То йдуть весняним льодоходом

Нові<br />
На ню,—<br />
На працю ту,<br />
Марудну і буденну.<br />
Із гною зводити новітній Вавилон..<br />
Осанна вам, знесиленим,—<br />
Арену<br />
Цю ви угноїли...<br />
Я бачу ваші ймення,<br />
Як вчую темп<br />
Мозолистих колон.

Припало вам<br />
Кипіти у вулкані.<br />
Щасливий,<br />
Хто м'ятежив і кипів...<br />
Сьогоднішнє:<br />
Скріпляти дрібен камінь<br />
Трудних таких,<br />
Политих потом днів.

Осанна ж їм,<br />
Трудівникам невпинним.<br />
Що йдуть з упертістю дрібної комашні<br />
Робить основу небувалого донині...<br />
Перекують хай на перо новій дитині<br />
Ваш меч,<br />
Гартований<br />
В кривавому вогні.

ВУЛИЦЯ

Під рев сирен,<br />
Під завивання лун<br />
Біжать, січуться, мечуться в ударах<br />
Огні...<br />
Огні...<br />
Туди, де втопла шхуна<br />
В крові на грані,— там умирають луни.<br />
Там лопаються очі,<br />
Падають<br />
І марять.

Огні...<br />
На брук<br />
У зорянім вінку<br />
Роздіта ніч упала на коліна,—<br />
Чоло молоньї колять і січуть...<br />
Скригоче сталь,<br />
Рида<br />
Тупим плачем невпинно.<br />
Вагони-арлекіни<br />
Регочуться,<br />
Тікають рейки вдаль.

Біжать повз кам'яниць німих<br />
Туди...<br />
Давно хтось зрадив їх:<br />
Конвоєм строгим, тиснуть блискавиці<br />
На замкнену,<br />
На скручену спіраль...<br />
Біжать<br />
В якусь незнану магістраль<br />
І крутяться...<br />
І крутяться на місці.

БРАТОВІ

Проходять дні...<br />
Згадав я:<br />
пах любистку...<br />
Базарять горобці в хворості під тинами...<br />
Дихнули млосно чебрецем піски злотисті,<br />
Зашептані і заколисані борами...

Метелики на калюжках і жовтороті гороб'ята,<br />
А за левадами, в багні — манюні воюни...<br />
І ми, як воюни — з піску будуєм хату,<br />
В ганчірника вудки міняєм за штани.

Дивилось сонечко, моргало і сміялось:<br />
"Заждіть, ось матінка з поденної прийде..."

А ми безштаньками по берегу ганялись,—<br />
Рогіз, лопуцьки їли цілий день.

Співали "Молочай" (а молочай колючий),—<br />
Там про китайську душу й ще про щось,<br />
Не знать мені, про що, лише такий співучий<br />
Не стрінеться мотив, і стріть не довелось.

Татусь приходив пізно у суботу<br />
У цеглі весь... Аршин і ватерпас... *<br />
Заморений з надмірного клопоту,<br />
Приносив суслики і сухарі для нас.

І весело було...<br />
У даль шляхи манили...<br />
Плели корони ми на Йвана з ситнягу...<br />
І вірили у щось...<br />
І вірити хотіли,—<br />
В веселий сміх... у райдугу-дугу...

А потім —<br />
хмарні дні...<br />
А потім батько п'яні...<br />
(Терпіння проточив слизький хробак)<br />
І мати вічно бита...<br />
Все, як у тумані.<br />
Поденна...<br />
Сльози...<br />
Вкинулась злоба.<br />
В брехні зросли, а няньчила ненависть...<br />
(Ходу з жадобою присосує земля...)<br />
І сині обрії онучами зап'ялись:<br />
Позад — імла...<br />
і спереду імла.<br />
А там —<br />
вогні... бої...<br />
І рух швидкий невпинний,—

Щоб все вмістить, одразу світ обнять.<br />
Та скорий рух прискорює горіння —<br />
вітри і дим... і попіл...<br />
Догорів?<br />
Благословлю<br />
ключі<br />
вертать.

"ГАЗАВАТ"

То ліра війни і печалі...<br />
Болить моє серце від болю.<br />
М. Булатович

О, краю мій! О, мій народе сірий!<br />
У перший раз (за скілько це віків?)<br />
Підвів ти голову, затуркану без міри...<br />
І знов хотять зіпхнуть тебе у прірву.<br />
У прірву рабства, в царство батогів.

Недолюдки! Раби крові і злота!<br />
Кретини від культури!<br />
Як давно<br />
У корчах б'ється світ — на зверхній позолоті<br />
"їсть очі" вічних війн і заколотів,<br />
Незмитого позорища плесно.<br />
Переділили світ на шмаття між собою<br />
І гризетеся, як собаки за маслак.<br />
"Святиня..." —<br />
І святих гуртуєте юрбою,<br />
А раб<br />
Мовчить, обдурений, та йде за них до бою,<br />
Лише<br />
стиска кулак.

Аллах, Христос, десь Будда і Єгова...<br />
Силенна рать пророків і богів<br />
І всі — святі, і всі жадають к р о в і,<br />
Зовуть під прапором великої любові:<br />
"На газават!..<br />
На газават!.."<br />
(за ваші упруги*).

Великий газават (облудливий і п'яний)<br />
За віру!, рідний край... за націю... царя...<br />
Укоськали раба Євангеллям, Кораном,<br />
Днедавніх римлян нові могикани,<br />
І ріже брата брат...<br />
І десь горять<br />
І плачуть діти в полум'ї пожарищ,<br />
Збирають злидні в камені руїн.<br />
І падає (не вам) "гуманна" кара<br />
На голову (все тих) рабів "чужих" країн.

Під стягом божества, з корогвами законів<br />
(О, скільки на землі натикано хрестів!..)<br />
Дітей і тихі ниви — топчуть коні,<br />
А про любов, про страдницькі долоні<br />
Одні слова, одні слова пусті.

Безсоромно звели брехню в святиню,<br />
Безжалісно обкрали простяка...<br />
Ще може хтось спокійно бачить нині,<br />
Як продає й XX вік гординю<br />
За срібного старого п'ятака?

Переділили світ і ділите щоденно.<br />
Пішов на послух розум до гармат.<br />
Святиня? — то долар.<br />
Любов? — грабіж шалений.<br />
І точиться на золоті знамена<br />
За цього "б о г а" дикий газават.

І скільки вас?! У чому сила ваша?<br />
В чаду брехні, в отруті лицемір.<br />
На пальцях злічені фінансові апаші*,<br />
(Позорище!)<br />
На мілійони нас, на душу нашу<br />
Роззявив пащу той неситий звір.

О нечисть, кинута на голову народів,<br />
На голову затурканим рабам,—<br />
Культура!!!<br />
О, чи скоро скаже — годі!<br />
Й розвалить раб пародію з пародій<br />
І прапор ваш на шмаття поруба?

Та все мина, всьому бувають грані...<br />
Владарі царств осліпли? Що ж, пора:<br />
Родився світ нового передрання,<br />
В крові потопла Біблія остання,<br />
В сльозах сиріт потоп старий Коран.

І не один, не частка,— мілійони<br />
Зведуть в м'ятеж мозолі чорних рук:<br />
Впадуть у прах фортеці і Сорбонни,—<br />
Облудливі корогви і ікони<br />
Розіб'ються, розщепляться об брук.

То "судний час", коли раби повстануть:<br />
Заллє планету гнівом сірий хлоп...<br />
О, буде, незаписаний ні в одному Корані,<br />
Єдиний і останній<br />
Воістину для вас страшний "потоп".

І у цьому м'ятежному потопі<br />
Не винесе ковчег вас ні на який Арарат.—<br />
То буде вам, недолюдки, циклопи,<br />
Від сірого, від збудженого хлопа<br />
Останній<br />
неповторний "газават".