Отче-Етере! Мене не виховав краще й вірніше<br />
Жоден з богів і людей, ніж ти; ще раніше, ніж мати<br />
В руки мене прийняла і своїм молоком напоїла,<br />
Ніжно обняв ти мене і першим напої небесні,<br />
Подих священний ти влив у зав'язок грудей посталих.

Всі-бо істоти живуть не єдино з поживи земної,<br />
Нектаром всіх ти своїм годуєш і живиш, о батьку!<br />
I, відірвавшися пружно від вічної щерті твоєї,<br />
Жилами всіми життя одушевливе рине повітря.<br />
Тим і до тебе любов переймає істота — і вгору<br />
Рвуться до тебе вони в безнастаннім і радіснім зрості.

Первоверховний! Чи очі рослин не тебе розшукати<br />
Хочуть, і кущ не до тебе простер несміливі обійми?<br />
Зерно, тебе щоб найти, розбиває полон оболонки<br />
I, щоб купатись у хвилі твоїй і тобою ожити,<br />
Ліс обтрясає сніги, мов одежу тяжку і в'яжущу.<br />
Риби виходять з глибин і скачуть в охоті поривній<br />
Понад гладінню блискучою вод, бо їх тягне з колиски<br />
Вгору, до тебе; також благородним наземним тваринам<br />
В лет обертається крок, як скоро потужне томління,<br />
Тайна до тебе любов їх пойме і в висоти покличе.<br />
Кінь — він гордує землею, підноситься гнутою сталлю<br />
Шия його, копитом він піску доторкається ледве.<br />
Мов жартома, до стебла дотикається олень ногами —<br />
Понад потоком, рвачким і шумливим, несуться, як легіт,<br />
Стопи його, і між зарослів, ледве видимі, мигають.

Але Етеру улюбленцям, птицям щасливим — їм дано<br />
Жити і гратись утішно в батькових вічних палатах!<br />
Простору досить для всіх. Тропа не накреслена жадній,<br />
Носяться вільно і легко в покоях малі і великі,<br />
Радости повні,— і туга мене пориває чудова<br />
Вгору, до них; мов отчизни прихильної заклик солодкий<br />
Чую з високостей я — і на Альпи піднятися прагну,<br />
I з якнайвищих верхів орла-бистрокрила позвати:<br />
Хай, як задавна блаженного хлопця до Зевса в обійми,<br />
Він і мене понесе з полону в чертоги Етеру!

Блудимо ми без ума; мов непевна лоза виноградна,<br />
Як поламається прут, по якім вона в небо зростала,<br />
Ширимось ми по землі, і шукаємо ми, і простори<br />
Світу обходимо в марних, отче-Етере, мандрівках,<br />
Жити в твоїх-бо садах жадання нас гонить і томить.<br />
Ми випливаємо в море, на ширші, вільніші рівнини,<br />
Щоб насититися; хвиль невичерпних ігра омиває<br />
Кіль наш, і серце радіє могутою бога морського.<br />
Але не досить йому: океан нас мани?ть, він-бо глибший,<br />
Хвиля там носиться легша — о, хто ж би спромігся, умілий,<br />
До золотих узбереж корабель наш мандрівний помчати!

Але в той час, як тужу я до марива дальньої далі,<br />
Де ти чужі береги оповив голубою водою,<br />
Сходиш ти в лепеті з крон рясноцвітних дерев овочевих,<br />
Отче-Етере! I серце жадливе мені миротвориш,<br />
I я охоче живу, як давніше, з квітками земними.