. . . . . . . . . . . . . . .<br />
Лютим, жорстоким дзвоном<br />
Видзвонює сталь.<br />
Скрикує льодом червоним,<br />
Холоне Звіздаль.<br />
Кулі до чол — як бджоли,<br />
Шабля руба.<br />
Солить сніги і солить<br />
Червона ропа.<br />
"Витривать, витривать, брате,<br />
У боротьбі!"<br />
Чотири гранати — для ката,<br />
А п’ята — собі.<br />
Лютим, жорстоким дзвоном<br />
Видзвонює сталь.<br />
Скрикує льодом червоним,<br />
Холоне Звіздаль.<br />
. . . . . . . . . . . . . . .

— "Дивись, богомазна рать,<br />
Дивіться, праведні лиця!..<br />
Хто там ще може співать,<br />
Хто там сміє молиться?!"

— "У Бога, у мать, у все!<br />
Яка там у чорта віра!"<br />
Як чорна гадюка, повзе<br />
Чорна зневіра.

Додолу — вигуки відчаю,<br />
Камінням — у пустелю,<br />
А пісня стіни розвертає,<br />
А пісня ломить стелю.

Прокльонів чорні каменюки<br />
Визбирує підлога,<br />
А співу батьківського згуки<br />
Полинули до Бога.

Але не чує Божа Мати,—<br />
Їй, сповненій спокою,<br />
Лише дитину обіймати<br />
Пестливою рукою.

Та пісня смертницького хору<br />
Замовкнути не хоче,<br />
Та пісня — вгору, вгору, вгору,<br />
До Тебе, Боже Отче!

Ось віє крилами своїми<br />
Біля Твого порогу...<br />
Ви розступіться, херувими,<br />
Ви дайте їй дорогу!

Ось перед самим Твоїм ликом<br />
Скривавлена орлиця...<br />
Такими клекотами й криком<br />
Ніхто не вмів молиться!

Так вимагати, так благати<br />
Ніхто ніде не може.<br />
Чому ж Ти, серцем пребагатий,<br />
Не відізвешся, Боже?

Чом’ непорушний так глибоко,<br />
Чому мовчиш так глухо?<br />
Невже не бачить Твоє око,<br />
Не чує Твоє вухо?

Мовчать святі Твої ошую,<br />
Німіють з одесної...<br />
О, так, ніхто із вас не чує<br />
Молитви голосної!

Якби ви чули, то стемніли б<br />
Злотисті ваші німби,<br />
То не німів би Ти на троні,<br />
Не висидів на нім би!

Якби дійшли до Тебе згуки<br />
Розмоленого співу,<br />
То благословні Твої руки<br />
Стиснулися б од гніву,

То став би темним Ти і жаским<br />
У хмарі чорноперій,<br />
То враз би з стукотом і брязком<br />
Розкинулися двері.

То розсікла б їх, повна грому,<br />
Важка Твоя десниця —<br />
І не була б із Твого дому<br />
Негідная в’язниця.

То не була б із Твого раю<br />
Стократная руїна,<br />
То вся б од краю і до краю<br />
Воскресла Україна!

Як древлє, кинувся б Ти, хижий,—<br />
І, сяючи на мети,<br />
Повів би меч архистратижий<br />
Освячені багнети...<br />
. . . . . . . . . . . . . . .<br />
Як птиця та осиротіла,<br />
На крилос полетіла,<br />
Забилась крилами об крила<br />
Святого Михаїла...

"Ти зійди, зійди з свого образу,<br />
Янголе ясний,<br />
Стань між нас отут, своїх воїнів,<br />
Зброєю брязни!"

Мовчить Христос. Німіє Саваоф.<br />
Недвижні крила Михаїла.<br />
Ні Богові, ні янголам Його<br />
Немає до людини діла.<br />
. . . . . . . . . . . . . . .<br />
Недаремне, ой недаремне<br />
Западало сонце пожаром,<br />
Ой глибока яма і темна<br />
Та за містом Базаром.

Од світанку та до світанку —<br />
Цілий день, настрашено-білий,<br />
Цілу чорну ніч без устанку<br />
Заступи стукотіли.

Недаремне заходу горно<br />
Кривавило обрій зловісто.<br />
Ой глибоко поле і чорно<br />
Позіхнуло за містом.

Прага, 1936