Дні і роки ринуть невгомонно...
Дні і роки ринуть невгомонно...
Дні і роки ринуть невгомонно,<br /> Наче квітка, будеш ти рости:<br /> Час надійде – і страшну долоню<br /> На чолі своїм почуєш ти.
Серце може й не здригнеться навіть,<br /> Встигне ж бо його налити вщерть<br /> Днів злоба й роз’ятрена ненависть,<br /> Над життя сильніша і над смерть...
Та приспати серця не научиш –<br /> Вдарить час твій хиже: й не проси!<br /> Все ж таки уста свої жагучі<br /> Ти йому, коханцеві, даси.
І тоді, як далечінь багряна<br /> Спалахне – грізного неба гнів –<br /> Ти повстанеш, може – друга Жанна,<br /> Юне серце змучених полків.
Стан стрункий і яснозорі очі,<br /> Понад обрій вдивлені кудись,<br /> Меч прип’ятий на бедрі дівочім,<br /> Світлий стяг настромлений на спис:<br /> Так побачать у поході лави<br /> Віри знак і дівчину свою,<br /> І війне над ними подих слави,<br /> Подих слави – крилами в бою...
Та не мрійні береги, не квіття<br /> Припаде кінноті до підків,<br /> В очі – чорний вітер лихоліття,<br /> Крик і брязк розгурканих степів:
Завирує світ, життям закрутять<br /> Вихорі, заблисне небосхил,<br /> Знов запахне тьмяно кров і рута,<br /> Мертвий чад руїни та могил.
Над страшною схилишся землею,<br /> Пустарем лячнішим від пустинь,<br /> Щоб її скривавлену лілею<br /> На щиті підняти й понести.