Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" — так не страшно, а як — "вепр", так уже й мороз ніби поза спиною, і волосся на голові ворушитись починає? Воно, мабуть, саме слово "вепр" — страшнувате, — якесь таке, ніби з великими іклами й погрозливо хрюкає... — Вепр! На Полтавщині, недалеко славного міста Гадяча, є село Веприк, — хоч воно і не дорослий "Вепр", а тільки маленький, тільки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, — ану ж візьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тоді?! Найстрашніший дикий кабан — "одинець", — це запеклий кнур-індивідуаліст, старий досвідчений кнуряка, що прибивається до табуна тільки тоді, коли свині весілля справляють. Він тоді своїми страшними іклами розганяє кнурців-парубків, усі його рушниками перев'язують, він сидить, хрокає й чавкає, як колись пан поміщик на весіллі у своїх кріпаків, і йому, як і колишньому кнурові-поміщикові, належить право "першої ночі". Дикі кнури-одинці, що звуться ще за свої величезні страшні ікла — сікачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте. Собак вони своїми іклами одним ударом січуть на бефстроганов, а охотник, як побачить сікача, зараз бере на мушку або дуба, або грушу і сидить там тихий, як горличка. А потім уже всім і розповідає після четвертої стопки: — Сікача вчора стріляв! Іду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно як гора! Я зразу думав, що паровик обтікаємої форми зійшов з рейок і болотом котить. Придививсь — а воно сікач! Я, звичайно, не розтерявся, — у лівому стволі в мене жакан, — я його в лоб як жахну, — а він тільки головою покрутив, куля одскочила та недалечко від мене й упала. Тільки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалі розгублююсь, скажіть? Да... Я не розгубився, та зразу за фінку, та до нього! Розмахуюсь, а він мені й каже: "Злізайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залізли?" Да... Я, звісно... — Стій-стій! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба? — Та не перебаранчай! Я до нього з фінкою, вдарив його під ліву пахву, якраз проти серця! "Ага, — кричу, — попався, — кричу,— веп-п-пир-р-р. Не з таких, — кричу, — я, щоб сікачів боятись!" Та на нього верхи! Сів верхи й держусь за гілку! А він мені знову: "Та злазьте, — каже, — дядьку, кабан у Пилипову балку побіг!" А я йому: "Злізай, кажеш?! Не злізу, поки, — кричу, — не рішу тебе тут!" А він мені: "Я, — каже, — веп-п-пир-р-р-сі-сі-сі-ка-ка-ка-ч..." Тут уже підходить хазяйка: — Може б, — каже, — ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи? — Не злізу! — кричить Стратон Стратилатович. Потім уже беруть Стратона Стратилатовича під руки й кладуть на канапу. А він і на канапі ще добиває сікача: — Не злізу, — кричить, — доки не рішу! І так-таки ніхто й не довідався, чи зліз Стратон Стратилатович із страшного вепра-сікача, чи й досі держиться за гілку. Сікач — страшний звір, так що й після четвертої стопки не дуже злізеш... Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сікача? Бо ми — охотники, ми люди хоробрі, і коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим і похвалитися та й показати було що... Уявіть собі на стіні у вашому кабінеті отакенну сікачеву голову із страшними зубищами-іклами! Слава не тільки вам, а й усьому вашому роду-племені. Ясна річ, що, полюючи сікача, можна мимохідь з десяток менших кабанів чи свиней настріляти, але головна ваша мета — сікач. Поросят не бийте. Убити порося — це все одно що встрелити на озері каченя, що ще й у колодочки не вбилось. Це — шокінг для справжнього мисливця. Сікач, незважаючи на свою чималу вагу й короткі ноги, дуже прудко бігає. Розповідав мені якось приятель-охотник, дуже досвідчений мисливець, і на птицю, і на звіра, як сікач бігає. Кузьма Дем'янович — мого приятеля звуть. — Полювали ми кумпанією у Баб'ячій балці, — почав Кузьма Дем'янович. — А Баб'яча балка підходить з того краю до глибоченького провалля... Понад балкою — ліс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далі — річка. Полювали ми зайці, лисички, — що трапиться, одне слово. Був з нами й місцевий дідок-охотник. Пройшли ми балку, підійшли до провалля, сіли на горбочку, закурили, відпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, між ними де-не-де озеречка, а за очеретами срібно-голуба стрічка річки... По той бік річки — лісочок... Біля лісочка — хутірець на три хати... На узгір'ї біля хутора овечки пасуться... Чутно, як у хуторі дівчата "Чорноморця" виводять: Вивів мене, босую, Та й питає: Чи є мороз, дівчино, Чи не-ма-а-а-є-є-е? Дивився б і не передивився... Слухав би і не переслухав... Сиділи, слухали, з краєвиду милувалися. Аж ось місцевий дідок і каже: — А в цьому, — каже, — болоті табун диких свиней є! І сікач тут здоровенний бродить. Ми всі, — каже Кузьма Дем'янович, — аж попідскакували! — Де? — Та отут у болоті! — Та невже? — ми до нього. — А чи бачив їх тут хто-небудь? — А чому ж не бачить? Бачили! А скільки вони в нас городини та буряків перенищили... Я сам сікача бачив, — пудів на п'ятнадцять, якщо не більше! Страшний звір. Ну, ви ж розумієте, — вів далі Кузьма Дем'янович, — що ми зразу ж рішили пройти болото, може ж, таки пощастить наткнутися на табун свиней. Було нас шість чоловік. Рішили так: я, як найстарший, — мені вже тоді п'ятдесят шостий пішов, — так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собі чекати, а решта — з того боку зайде і йтиме до мене один од одного метрів на тридцять-сорок. Загонщиків у нас, як бачите, не було, — ми самі, мовляв, і за загонщиків, і за стрільців. Дідок не схотів з нами йти: — Боюсь! — каже. Пішли ми в очерет, а дідок спустився в балку: "Мо, — каже, — де зайчика наполохаю". Увійшов я в очерет, пройшов трохи, став, — обдивляюсь. Справді, ніби стежки якісь в очереті — сюди й туди йдуть. "Не брехав, видать, дідок", — сам я собі подумав... Пройшов ще трохи далі в очерет, вибрав таку собі невеличку вроді галявинку, став, прислухаюсь .. Не чуть нічого... Шелестить тільки очерет, та іноді десь ізбоку зашарудить болотний щур. І знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам підійти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрімав трохи. Стою, дрімаю! Коли воно щось ніби як шелесне очеретом та як хрокне, — так я як підстрибну! Підстрибнув — і крутюсь на місці, — не знаю, куди тікать! А воно вдруге — як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля... Почув тільки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до річки! Та де там було думати, що воно... Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетів, як хорт, добіг до лісу — й на грушу. Сів, звів курка, чекаю. Довго сидів, нема нічого. Аж ось, чую, гукають: — Кузьма Дем'янович! Кузьма Дем'янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов! — Я тут! — кричу. — На сікача засів! На груші! — Зла-га-га-газьте! — Не злізу! — кричу. А воно й справді, я й сунувся був із груші злазити, — не злізу. Груша висока, стара груша, і аж до половини ні сучків, ні віття — самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досі не допойму... Підійшли товариші. Зняли мене з груші. — Бачили що-небудь? — питаю я їх. — Анічогісінько не бачили! — Та як же ж, — кажу, — не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двічі! І шелеснуло щось од мене! Я від нього, а воно від мене! А що хрокнуло, хай мене бог поб'є, — кажу, — своїми вухами чув! — Так то ви, значить, — питає мене Іван Петрович, — на провалля прянули? — Я ж, — кажу, — я! Воно як хрокне, — я думав, що сікач, — і з очерету! — Та то я висякався! — каже Іван Петрович. — Тільки я сякнувся, воно щось як шелесне біля мене, а я думав, що сікач, та й собі од нього до річки! Аж ось дідок підходить. Ми на нього: — Де ж ваші свині? Де ваш сікач? — Нема хіба? — здивувався дідок. — І сліду нема, — кажемо. — Виходить, пірнули! — Куди пірнули? — Під воду! Куди ж! — Та хіба ж дикі свині пірнають? — Не знаю, як де, а в нас пірнають! — каже дідок. — А що ви гадаєте, — міркує Кузьма Дем'янович, — могло бути! Єсть же ж морські свині, могло буть, що й річні єсть! Так отаке-то трапилося з нами на полюванні кабанів. Я й досі ніяк не допойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся? П'ятдесят же шостий мені... Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сікачі бігають! Прудкий звір, — додав Кузьма Дем'янович. Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спеціально на таку охоту натасканими псами, але здебільша і найчастіше полюють його з загонщиками. Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тоді його, ясна річ, стріляєте. Стріляти треба обов'язково кулею, цілитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан — звір страшно лютий, він кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне ікло прямо в пуп і з криком: "Ага, попавсь!" — поре мисливця по черевній білій лінії од пупа вгору до грудей. Коли він сам смертельно поранений, — він лягає тут же, поруч охотника. І обидва вони потихеньку віддають душу богові. Потім уже сходяться охотники, лаштують носилки і несуть і свого загиблого товариша, і дикого кабана до машини чи до залізничної станції. Ті, що несуть загиблого товариша, — дуже сумні, бо їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страсті. А ті, що несуть забитого кабана, — дуже веселі, бо такий мисливський трофей трапляється не дуже часто. Коли ви йдете болотом, де обов'язково є цілий табун диких свиней і де бродить величезний сікач, не менш як пудів на п'ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку ніби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охоті нашим предкам-мисливцям (між іншим, молитва ця корисна не тільки при полюванні кабанів, а корисна вона й при охоті на всякого звіра). Така молитва: Ви зорі-зірниці, Ніч темна-темниця, Замикаєш ти церкви і хати Ще й царські палати. Замкни звіру вуха й очі, Щоб я підійшов і не промахнувся... Коли ви таку молитву прочитаєте з вірою, то, безперечно, зможете підійти до кабана, незважаючи на те що він звір дуже обережний і слух у нього як у найталановитішого диригента симфонічного оркестру. З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навіть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болоті. А взагалі, ще раз кажемо, полюють кабана із загонщиками. Трапляється, і дуже часто трапляється, що кабан, почувши чи довідавшись, що спереду стоять на номерах мисливці з жаканівськими в рушницях кулями, і бувши не зовсім певний, що всі вони прянуть на груші, — повертається і йде на загонщиків. Бо він звір хитрий, він знає, що у загонщиків, крім кілків та одчайдушного галасу, в руках нічого немає. Випадки такі кінчаються більш-менш щасливо, кінчаються вони переляком, бо кабан поре людину тільки тоді, коли його поранено, а так він підбіжить, хрокне, налякає й, сміючись, побіжить далі. Було таке й з нами на полюванні кабанів, було, було! Брехати не буду — було! Підняли загонщики в очереті на болоті кілька диких свиней і кабанів. Пішли вони на охотників. Почулося там бах, там бах! Виткнувся на них і один чималенький, так пудів на десять, вепр. Чи там у нього стріляли, чи не стріляли, я вже не скажу, бо дехто з охотників, щоб видніше було, сидів на груші, а тільки ж він крутонувся й помчав на загонщиків. На всьому скаку підбіг до одного парубчака-загонщика, той і "рятуйте, хто в бога вірує!" не встиг пролящати, як він його тиць рилом у пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав і помчав далі. Підбігли ми всі до того парубчака: стоїть блідий-блідий, губи білі й трусяться, і нічого вимовити не може, тільки: — Хрокнуло й побігло! Хрокнуло й побігло! Нарешті трохи опам'ятався. Ми до нього: — Ну, що, — дуже злякався? — Злякався, тільки не зовсім до кінця злякався! Можна дужче злякатися! — промовив він і подавсь у кущі. Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними. Убили ви дикого кабана. І отоді настає найтяжчий момент полювання диких свиней. Це — коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелі і вам треба переконати їх, що це іменно кабан не простий, а дикий. Ви їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрібніших деталей: і як збиралися ви на охоту, і як їхали, і як доїхали, як до болота чи до лісу дійшли, де стали, скільки було загонщиків, як кабан вискочив, як ви не розгубилися, як бахнули, як він ткнувся рилом у землю, а потім знову встав і побіг, а ви його вдруге... В процесі розповіді ви й свідків називаєте, і розплющену кулю калібру вашої рушниці показуєте... Ну, всі докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана. І бачите, що ніщо не допомагає: їдять і хвалять кабана, а не вас! І ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися: — Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речі, почім свинина тепер? Отакі люди! Невдячні люди! З'їли цілого кабана, випили геть-чисто все, до того випили, що на ранок хазяйка істерично верещить: — Ну, яка це дендя (хазяйка трохи знала по-англійськи) півлітри карасини випила? Ну, гості! Щоб ти мені більше диких кабанів не стріляв! А вони, приятелі, ідуть ситі й п'яні додому та ще й насміхаються! Нехорошо!