ЧУЖІ I Кошлатий будяк... Жовтий, пересохлий, стебло вже перегнулося, і заплуталось на ньому кілька останніх скручених листочків. Глянеш — жалко... Але як доторкнешся — вколе, добре вколе. Отакий Кіндрат, батько. У нього — син Михась, робітник із заводу, юний виклик на герць. ...За містом, на Крутій вулиці є дім із підвалом. У підвалі куточок — там жив Кіндрат і жив даром, підмітав двір, дрова носив, та й куточок нікому не потрібний. Колись, як ще крутився біля церковних будинків і попівської кухні, жилося краще: і кімната була, і жінка. Довго там прожив (він, мов той реп'ях — одірвати трудно), а потім, як прогнали, довго шкодував. Кожну службу вистоював на церковних східцях і ловив губами попівську руку. Надвечір Кіндрат обмотував ліву ногу ганчірками, чіпляв костура — і в дірку, через паркан. Крадькома... Але всі про це знали. На розі шумної вулиці скорчиться й ловить повітря рукою. І на бульварчик заходив: там багато народу товчеться. Був випадок: — Молодой человек, згляньтеся, дайте на пропитаніє... "Молодой человек", стрункий, в насунутій на очі кепці, здригнувся на його голос і глянув через плече. Потім хапко пошарив у кишені і, ткнувши копійку, прошепотів: — У бляшанку, в сундучок... "Ах, ти ж..." — майнуло старому в голові, і сині губи роз'їхалися від несподіванки — Михась... Ач, хлюст який! Рідному батькові подав... В бляшанку, в сундучок... Погань... Але поза думками, поза лайкою, в саме ніжне вп'явся гострий біль і тоненько-тоненько заквилив. Згинці пошкандибав додому. Там довго розглядав мідячка, підкидаючи його на долоні, потім витягнув бляшанку й вагаючись кинув... — Погань,— сказав хтось на вухо, а тоненький біль тоненькими ниточками обмотував груди. І цілу ніч снився Михась. Це було так: Михась покинув батька незабаром після того, як померла Кіндратова жінка. Тоді Михась, ще хлопчиком, ходив коло попівської худоби. Раз отець Симеон дав йому в зуби, плюнувши матюком. І в той же момент, схаменувшись, перехрестився: — Через тебе паскудо, гріха ще наберуся. Довідався батько й теж побив. Михась зненавидів обох. Особливо рясу. Відношення змінилися. — Даром хліба не дадуть. Треба працювати. І запрягли, працював. Кожна провина, свідома чи ні, кінчалася тим, що не давали їсти. — Я тебе, дурня, виведу в люди, потім дякувати будеш,— казав і погладжував бороду. Хотілося — ех! — хотілося розмахнутись... Боязко було: куди ж потім? Хотілося вилізти на дзвіницю й заверещати до тих, що йшли в браму: — Гей, ви, дурні! Куди? Та чи знаєте ви?.. — все, все викричать. Так росла в ньому буремна злоба, ненависть і протест. Юнаки із сусіднього заводу, з якими водився, казали: — Чудак... Покинь. А Михась вагався... не знав... Через деякий час повторилося старе. Але, як тільки веснущата рука підвелася вдруге, Михась рішуче блиснув очима по рудій бороді й відпалив так заскалено-міцно, як чував на вулиці. Того ж дня його прогнали. Батькові на очі не показувався, бо знав, що битиме. Тинявся кілька день по місті й нарешті попав на завод. Там і зостався. Батько запив (давно мав нахил). А потім — рік, ще рік, багато-багато різних зжитих днів, непотрібних, як трухле осіннє листя. Крута вулиця. Підвал. Сундучок. Бляшанка. В бляшанці гроші — "капітал", який лишила після себе мати й половину якого завіщала Михасеві. Другу — старшому синові, але того потаскали в Сибір, і пропав він безвісти. Кіндрат помаленьку доповнював бляшанку, трусився над нею, ховав... Нащо? Може, і сам не знав. Зустрічалися рідко. Одного разу Михась прийшов блідий, аж зелений. Хворий. Просив позичити грошей, але батько відмовив. З того часу все порвалося. І знову потяглися дні... В одному кінці дні й ночі над вогнем, в диму гартувалися чорні, похмурі люди. І Михась із ними. Гартувалися, коптіли, а в суботу бігли до лазні одмитися від чадного бруду. В другому мали досхочу сонця й повітря — і все ж загнивалися, а в суботу бігли до церкви зчищати гній. І Кіндрат... Після церкви йшов до попа, випивав на кухні склянку чаю й захоплено ловив "божественні слова", що їх одсапував отець Симеон після смачної вечері. II Коли бахнуло могутнім розмахом, коли розбіглися на схід густі ешелони,— з'явився й Михась. У гущавині переплутаних днів закрутилося життя. Бадьоро вигукували, палали дні. І полохливо тремтіли, згасали дні... Плюнуло на мозолі рук, ухнуло й розсипалося сміхом мільйонів сердець... Попи й монахи казали, що то антихрист, а люди в сірих кепках і сірих свитках дрочили його червоними хустками й викликали на герць. ... Михась тоді одержав наказа заарештувати весь причт Успенської церкви й зробити трус. Попа дома не застали — сховався. Догадалися. Поїхали на Круту, в підвал, але й там не було. Тільки в кутку на тапчані притайно тулився Кіндрат. Він злякався нагана й христом-богом присягався, що не знає, а коли по всьому будинку розповзлися з трусом, Михась знову заскочив у підвал і схопив батька за руки: — Скажіть правду, сховали? Ну, прошу вас, правду скажіть! Вам нічого не буде! Ручаюсь! Кіндрат хитнув головою. — Та ви ж знаєте. Я певен, що знаєте. Невже й тепер іще будете за ними? Га? Скажіть! Ви ж наш! Ви повинні бути з нами! Ну? Пустив руки. — Ну? Кіндрат заморгав очима і, ковтаючи сльози: — А ти, значить, з цими? — Ніколи зараз вам усе пояснити... Я потім... ви зрозумієте... — А ти, значить, з цими? Ти руку підняв? На бога? На мене? Погань! Будь ти проклятий. Не син ти мені! Чуєш? Михась рвонувся, хотів відповісти... Перед ним скорчилося щось маленьке, сухе — його батько. Плакало червоними в зморшках очима — його батько. Тремтячи, проклинало за бога, за царя, за кощунство, проклинало й відрікалося — його батько. І в цей момент він почув величезну безодню між ними, і такими далекими, чужими стали вони. Більш ніж чужими. Один — сильний, молодий, що розмахнувся викликом над перетертими шляхами, другий — старий, непотрібний будяк при шляху. Михась одвернувся. Попа так і не знайшли. — Взять старого! — І тихенько: — може, скаже... а як ні — випустить. Повели через місто, штовхнули в якусь порожню кімнату. Зразу був туман, холодний, пронизливий — все тіло тряслося. Потім випнулися голі стіни із старими обірваними шпалерами. Стіни тіпнулися, попливли й потаскали за собою розірване шмаття думок. Що це? Антихрист? Де це?.. Щось сильно розгойднулося, тріснуло й розсипалось — це зрозумів. Темно й страшно. Здавалося — хтось вискочив на всесвіт, свиснув так, що вуха заклякли, і дзвонить. В повітрі висить величезний дзвін, а він божевільно гойдає його і дзвонить. Бум! Бам! Від кожного удару стискується серце й потріскує череп. Бум! Бам! Невже край? Майнула думка: признатись — виказати... Схопився за неї радісно, але вона тут же зломилася, мов та соломинка. Признатися? Ні. Закутав руками голову, тихенько сів долі й раптом почав швидко хреститися. — Господи Сусе... Помилуй, помилуй,— облизував сльози й стукався чолом у підлогу. III Палали бурхливі дні — і задиміли... Тоді сторожко насупились димарі. А внизу — метушня... Бігали люди, і, взявшись у боки, реготали над ними гармати. Відблиски вогневих заграв запалили очі Михасеві. В них, у цих очах, було все: пожежа, кулемети, червоне, страшне, смерть — тільки не каяття. Там десь високо, за чорними пасмами, в душнім чаду било на сполох, а під ворітьми повзав Михась і сипав, і сипав обойми. ...Всіх було восьмеро в цьому дворі, але до вечора лишилося тільки троє. Заховалися в другому кварталі на горищі в бакалейщика Йося. Гулко й нерівно стукало три серця, три пари очей фосфорично поблискували, і кожний звук хапав за горло і придушував так міцно, що стискалися курки й котилася по горлі слина. Шарудів напружений шепіт... Що з тими? Де штаб? Як урятувати документи, що тут, при них? — Товариші, може, мене той... уб'ють, так ви... — Тсс... Ти й думати не смій... Перетрусили сотні різних комбінацій, складних, смішних та ефемерних, як казка, але трудно було зупинитися на чомусь певному. Нудьга й нервування... День. Два. Йось, що крадькома носив їжу, повідомляв, що влада в місті зміцнюється й що "наші" далеко втекли. А Михась сердився: — Дурниці мелеш!.. Йось стурбовано хитав головою: добрі-бо йому дурниці, коли вранці трясли його за бороду, ставили до стіни, допитували, чи не знає де комуністів. Михась у темряві піймав Йосьчиного рукава й притягнув близько до себе: — Гляди, Йось! Чуєш? Зроби все, ти можеш! А як ні — гляди! Другого дня Йось пошепки доложив: — Треба грошей. Все можна, тільки грошей треба... Я дам, що маю, але цього мало... Скажіть, може, піти куди? Дали адресу, дістали трохи — вечором будуть посвідчення. — Ще треба... небагато. То ж задаток... Стало сумно. Місто... тисячі паразитів із набитими кишенями, а тут лише кілька золотих... кілька золотих... — У-у! Попадись!.. Михась раптом хлопнув рукою по підлозі: — Товариші, годі! Завтра будемо вільні. Ручаюся! А над вечір передягнувся й пішов. Ворожі люди сновигали по вулицях. Будинки, небо теж ворожі. Можливо й так: раз — і край! — Аа... Наплювать! Ішов твердо, рішуче, посвистував, наче свій. Коли ж добувся до знайомого будинку на Крутій вулиці, Кіндрат, що на той час стояв біля воріт, пізнавши його, тороплено здригнувся: — Чи ти не здурів? Зайшли до підвалу. — Тату, я тікаю... Дайте грошей. — Ага... Тепер "тату". А як таскав через ціле місто під ружжями, тоді не був тато? Нема. — Дайте. — Я тобі кажу, нема. Біжи до батюшки, він уже повернув. Він уже дома... Може, він дасть... — Слухайте, я прошу. Швидше! Я ж маю право. — Я тебе й знать не знаю. Іди собі, чоловіче, звідкіля прийшов. — Дайте, бо сам візьму! Очі в Кіндрата звузилися, заховалися в щілини, сам він присів хижаком. — Ну? — Вон! Михась шарпнув тапчаном і обхопив руками сундучка. — У-а-а-а!.. — безтямний вереск розіп'явся над ним. Скочив — у Кіндрата в руках сокира. — Покиньте! — Вон! — Покинь! Свиснуло над вухом і сіло на плече щось важке, болюче... Тоді Михась кинувся, затулив рота батькові й почав трясти. — Мовчи! Мовчи! Все одно візьму. Мовчи... Стогнали, сопіли, качалися по підлозі. Втомилися... Кіндрат поволеньки ізсунувся на підлогу й усміхнувся кров'ю... Харків, 1923