На безлюдному острові, біля берегів Червоного моря, жив та був колись Парс[1]. І носив той Парс капелюха, від якого сонячне проміння відбивалось просто-таки з казковою чарівністю. І от у цього Парса, який жив біля берегів Червоного моря, тільки й було майна, що отой капелюх, ніж та жаровня,— одна з тих жаровень, до яких дітям якнайсуворіше забороняється торкатись. І от одного дня набрав він борошна, води, коринок, родзинок, цукру й такого іншого та й зліпив собі пиріг завширшки два лікті, а завтовшки аж три. Ну, звісно, то був Ласий Наїдок (це така чаклунська примова). Паре поставив його на жаровню, на якій йому, бачте, дозволено було куховарити, і пік, і пік, і пік, аж поки той пиріг добре зарум'янився й від нього пішов апетитний дух. Та тільки-но Парс роззявив рота, щоб з'їсти свій пиріг, як раптом з безлюдних нетрів безлюдного острова вийшов Носоріг. А з Носорога на носі рожище та ще двоє маленьких поросячих очиць, а сам він до краю невихований. В ті часи Носоріг носив шкуру в обтяжку, зовсім гладеньку і без жодної зморшки. І був він схожий, як дві краплі води, на іграшкового носорога, тільки набагато більший. Та все одно й тоді він не міг похвалитися своєю поведінкою, як не може похвалитися нею й тепер — і ніколи не зможе. Носоріг вийшов і сказав: — У-г-у! І злякався Парс, і покинув свій пиріг, і подерся чимшвидше на пальмове дерево у чому був. А був він лише в своєму капелюсі, від якого сонячне проміння відбивалось просто-таки з казковою чарівністю. А Носоріг перекинув рожищем жаровню, і пиріг викотився на пісок, і він настромив пиріг на ріг та й почав їсти, а з'ївши, знову пішов у безлюдні нетрі безлюдного острова, прилеглого до островів Мазандеран, Сокотра та мисів Великого Рівнодення. Тоді Паре зліз із пальми, поставив на ніжки свою жаровню і виголосив маленького віршика-закляття, якого ти, звісно, не знаєш, а тому я тобі його скажу: Згадає той, хто вкрав пиріг, Якого Парс для себе спік, Та з'їсти сам не встиг! І в цих словах було набагато більше змісту, ніж ти гадаєш. Бо тижнів за п'ять з Червоного моря війнуло страшною спекою, і все живе поспішило скинути з себе все, що тільки можна скинути. Паре скинув свого капелюха, а Носоріг скинув свою шкуру й поніс її на плечі, йдучи до моря купатися. В ті часи шкура застібалася в нього знизу на три ґудзики і нагадувала прогумований плащ-дощовик. Він і слівцем не подякував за Парсів пиріг, хоч з'їв його геть до крихти, бо ні тоді, ні тепер у ньому не було і немає анітрішечки ввічливості. Він отак навпростець почалапав у воду й, пірнувши, крізь ніздрі почав випускати бульбашки, а шкуру покинув на березі. Саме в цей час берегом моря проходив Парс. Він побачив Носорогову шкуру, і посмішка майнула по його обличчю — раз і вдруге. І він тричі протанцював навколо шкури, нетерпляче потираючи долоні. І вже аж після цього Парс хутенько збігав додому й наповнив свого капелюха кришками від пирогів аж по самі вінця, бо Паре тільки і їв пироги, а кришок ніколи не вимітав. І він узяв Носорогову шкуру, і він пом'яв Носорогову шкуру, і він розгорнув Носорогову шкуру, і він розтягнув Носорогову шкуру, а далі насипав у неї повнісінько сухих, жорстких, черствих і колючих кришок та підгорілих коринок. Сам же він спритно видерся на верхівку пальмового дерева та й став чекати, коли Носоріг вийде з води та натягне свою шкуру. І дочекався. Носоріг вийшов з води, натяг шкуру й застебнув її на всі три ґудзики. Але кришки залоскотали його, як вони лоскочуть тебе в постелі. Носоріг спробував чухатись, та вийшло ще гірше. Тоді він ліг на пісок і качався, качався, качався, а кришки лоскотали його, лоскотали та лоскотали. Тоді він схопився на ноги, підскочив до пальми і почав тертися об її стовбур. Терся він, терся, терся, аж поки й натер собі на шкурі грубезні згортки — одну на плечах, другу на животі, саме там, де були в нього ґудзики (які, звісно, повідлітали геть), і ще натер собі згортки на ногах. Це дуже попсувало йому вдачу, хоча і не звільнило від кришок. Вони зосталися під шкурою і не переставали лоскотати. Отак і побрів він додому, страшенно сердитий і жахливо зачуханий. І відтоді й понині в кожного Носорога грубезні згортки на шкурі й дуже погана вдача, а все через оті кришки з пирогів. А Парс, посидівши, зліз собі а пальми, надів капелюха, від якого сонячне проміння відбивалось просто-таки з казковою чарівністю, взяв під пахву свою жаровню та й пішов геть у напрямі Оротаво, Амігдале, Полонин Анантаріво та Боліт Сонапута. Цей острів безлюдний, Цей острів скелястий Сховався у хвилях Червоного моря. Знайти його Легко: Лиш карту узяти, Та деякі назви На ній розшукати. Ось острів С О К О Т Р А, Ось мис Г В А Р Д А Ф У Й, Ось море, Сусіднє із ним, А Р АВ І Й С Ь К Е. Уважно дивись І на Захід мандруй, До місця тобі уже близько! Щоправда, на острові Спека страшенна. Та що ота спека Для ТЕБЕ й для МЕНЕ! Хай дме від С У Е Ц У Вітрище палючий, Хай потом нас пройме, Хай спрага помучить,— Нам треба будь-що Острівець розшукати, У Парса в гостях побувати! [1] П а р с и — нащадки стародавніх персів.