1. на схилі вишньому прощається за всіх: розмова мислима а мислі небагато
по волі вислуги його ділив екватор а він залишився на впоминання їх таки цілісіньким бо все що на один означене – розгорнеться собою і винний задум і задуха волі і навіть дим даруйте навіть дим
(знамення множиться: його поміж знаменами цей дим витримує самими лиш раменами) 0. овальна тінь видовжується в конус на тоншім березі дрібніші письмена а ніч виразніша неначебто вона когось замислила і витекла на когось бідового чий катет а не круг прозоріший як прожилки на пальцях і чий хребет витримує не панцир а місяця ламкий неповний рух 22. коли їх двійко – це хіба що – пара – хтось видихав – і видихнув за мить тонке повітря – з вечора болить – чи – з голосу – чия бездонна хмара роздвоює їх обриси крихкі так близько неминуче і дзеркально неначе кожна пара – ти і тінь – а лиш повітря вгадує – де камінь 4. на золотому видиху ічкерій твій чорний келеф твій зелений клин прозорий місяць безневинно стеле останній цього світа розмарин
відміряний потік переступання там не вода – там виводок тече імлиста пані – ще сьогодні з пальми – пов'язана дзеркальним кумачем
душа – на пальці, істина – на пальцях а тиша – усамітнена така ще навіть дим на кратери розпався …ні месника тобі, ні барвника – 4. відчитуйте – розлого як вуста чи вуставки – відчитуйте розлого хай паволока сонна і густа сама в собі не втримає нічого
хай лущаться – горіхами вершин хай втримуються – теплими по вінця цей бездоганний нездоланний плин закінчиться на кінчику гостинця
бодай колись – закінчиться і все бодай навіщось – де тобі до того …захланний месник вийде на дорогу в сухих вустах вологу принесе 333. є три узбережжя твоєї ріки і сонцю судилось намислити кожне порожня вода витікає в порожнє кудись попід небо – аби навпрошки
і солоно їй і не соромно їй і майже під воду ховаються бризки тоненькі судини сакральної книжки спиває поранений вартовий 8. множинність зображань поступиться зображенням їх проблиски збулись як постріли в траву зітру їх листопад на прощу степову котра – одна з усіх – приречена і бажана
осиплеться їх мир і вимріється рим і вернеться в уста історія за ним:
часи очей змирилися з часами і вже ніхто не втримує хвилин і перемога міниться так само як випещений з ночі переґрин уже сториця тінями в підвалах уже зайшлася гоном кацапня і тільки далі незборимо далі тебе мізерна пташка не спиня і тільки тонко гнеться у повітрі сюркочучи розбризкані лади і так нестерпно хочеться повірте не наступати на її сліди 6. коли слова неначе сталагніти повільно визрівають з язика тоді здається що кермує світом уже не слово а таки рука
тверда чи ні – однаково їй Богу та благодать у неї лиш одна – не виміряти посохом дорогу а в пітьмі золотій намацувати дна
(знамення множаться: помежи їх раменами це дно позначене дзеркальними знаменами) P.S.: 7 розмежовую вічності що повернулися з ними праця інакша їх простір змарнів по наструнених вилицях ніби по вулицях небезпечно і легко дістатися брів
роззирання прозоре а млака густіша жебоніє дземброня між двох споглядань все одно чи існує обличчя у вірша – з нього плавно і солодко крекче гортань
це поезія присмаку менша від смаку перевтома дрібніша від китиці втом маєш знаки мовчання над урвищем-знаком над розкосим і немічним чистим листом
маєш вічність подрібнену в поті нічному в листопаді дзеркал в заскорузлій війні де паліччя-обличчя вернулись додому і не те щоби марні – всього лиш марні