Я розкажу вам казку про Чипалака — хитрого, бешкетного хлопчиська. Дуже полюбилась ця казка моїм синам — Санжарові та Аскару. Отож слухайте. Були собі дід та баба, а в них хлопчик завбільшки з мізинець — Чи па лак. Дід з бабою все його просять дома сидіти, бо як забіжить куди, то де тоді й шукати. А Чипалак на своєму стоїть — він, мовляв, хоч і дрібненький росточком, а скривдити себе нікому не дасть. От через те і попадав він не раз у халепу. Якось зустрів Чипалака вовк. — Що воно за комашина? — дивує.— Візьму-но її та й злизну. А Чипалак: — Не чіпай мене, вовче, бо зроблю з тебе собаку. — Хо-хо-хо! — зареготався вовк.— Де то чувано, щоб вовк собакою обернувсь! Та за таку зухвалість тут-таки тебе з'їм! І проковтнув Чипалака. Проковтнув та й забув. Тільки відтоді не стало йому життя вовчого. Зачне підкрадатися до овець, а Чипалак усередині як закричить: — Гей, пастухи, не дрімайте! Це я, вовк-вовцюга, крадуся, щоб барана зарізати! Вовкові невтямки, що й робити. Кусає себе за боки. По землі качається. А Чипалак знай своєї: — Агов, сюди! Бийте мене, лупцюйте! Пастухи з палюга ми до вовка. Вовк — від них. Женуться пастухи, дивом дивують, чи не з глузду вовчисько зсунувся — біжить і репетує: — Доганяйте, братці! Лупіть, не жалійте!.. Хоч куди поткнеться вовк — скрізь його підводить Чипалак. Звідусіль його гонять. Скрізь глузують. Охляв вовк з голоду, самі шкура й кості. Клацає зубами, скавулить: — Що ж це за напасть така? А Чипалак нашіптує йому: — Біжи до Ташмата — в нього вівці жирні. Біжи до Ермата — там пастухи сплять. А вовк сидить і хниче: — Нікуди я не піду. Краще вже за собаку наймуся.