Стара казка на новий лад В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, ставненька. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню – розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько сиділа червона шапочка. Подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя. За те її і називали Червоною Шапочкою. Одного разу мама каже Червоній Шапочці: – Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі. Нехай підкріпиться трохи. Старенька вона вже. Нездужає. Як у справжній казці, бабуся жила за лісом. – Тільки спіши, – каже мати, – поки сонечко високо. Червона Шапочка пішла. Відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. Сіла під кущ. Випила вино. З’їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує: Ах, эта красная рябина Среди осенней желтизны. Я на тебя смотрю, любимый, Теперь уже со стороны… Як тут з кущів виходить Вовк. Страшенний, величезний. Очі голодним вогнем світяться. – А-а-а! – гаркнув. – Червона Шапочка! Попалася! Зараз я тебе з’їм! Червона Шапочка озирнулася. Цвиркнула через густо напомаджену губу. – Пішов геть! Шкет нещасний! Ще не таких бачила. Дихнула Червона Шапочка на Вовка перегаром вина й тютюну. Вовк очманів. Схопила Червона Шапочка Вовка за вуха, сіла на нього верхи і гукнула: – Поїхали! – Куди? – перелякався Вовк. – Куди-небудь! – пришпорила боки Вовка дерев’яними підошвами своїх стукалок. І той рвонув. Каталася Червона Шапочка на Вовкові до ранку. Вранці під’їхала до бабусиної хати. Зайшла у світлицю: – Чао предкам! – Дитино рідна! – сплеснула в долоні бабуся. – А ти де в таку рань тут узялася? – Ша! – приклала пальця до вуст Червона Шапочка. – Якщо маман питатиме, де я була, скажеш, у тебе ночувала. – Господь з тобою, дитино! А ти хіба не з дому?.. – Дай щось пошамати! – сказала Червона Шапочка, викаблучуючись перед дзеркалом. – Нема, дитино, – каже бабуся. – Бо я хворіла. – Давай бабки. Пошлю Вовка, принесе зараз. Бабуся витріщилася на внучку. – Гроші давай! – хрипко пояснила Червона Шапочка. Бабуся тремтячими руками дістала вузлика. Розв’язала. Подала Червоній Шапочці свою пенсію. – На. Нема більше. – Тоді я тебе з’їм! – налякала Червона Шапочка. Якраз у цей час повз хату бабусі проходив мисливець. Дивиться, біля хати лежить загнаний вовк, язика висолопивши і хвоста відкинувши. А з хати доноситься схлипування бабусі: – Не маю, внучечко! Їй-богу, більше не маю!.. Мисливець вскочив у хату. Напоготові рушницю тримає: – Хто тут бабусю ображає? Червона Шапочка криво осміхнулася: – А ти у родинні справи не вмішуйся! Браконьєр нещасний. Ось напишу на тебе скаргу, що ти вбив вовка, обікрав бабушенцію і приставав до мене. Тоді закукурікаєш… Мисливець був сміливий. Ніколи не тремтів перед найстрашнішим звіром. А тут жижки в нього затрусилися. Він згадав свою жінку молоду. Діточок білочубих. І, знітившись, почав задкувати до виходу. Що далі діялося у бабусиній хаті, ніхто не знає. Бо свідків не було. Тільки десь під полудень з хати вийшла Червона Шапочка. З набитим вузликом на спині. І зникла в лісі. Де вона блукає, досі ніхто не знає. Може, стрінеться вам принагідно. То сповістіть хоча б її маму. Бо побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає…