— Мамо! — Донечко! Маріє! — Матінко! — Жива?! Чи се я сплю, Маріє? — Я. мамо, рідная моя! — Вернулась? Люди! — Драстуйте, мамо! А Павел? Не чули про Павла? Не вернувся Павел? — Дома. — Павел? Дома? Де він? Павел!!! — Стоїть на майдані. — На майдані? Що? Чого се? — Тебе виглядає. Хіба не бачила? — Не стрічала. Я йшла низом. Боже! Ну, як же він? Не ранений? — Цілий. — На війні був? — Бився, доню. — Ким був? — Генералом. — Генералом? Що ви, мамо? — Чи героєм. Щось казали. Хіба я те знаю. — Я побігла. — Іди тихо. — Не лякайте, мамо?! — Потихеньку йди, дитино. Набирайся сили. — Що ви, мамочко. Йду вже. Ой, як б'ється серце... Павел! Що з ним, говоріть-бо! — Мовчить він. Думає і все мовчить. — Ой рятуйте. Страшно мені, мамо! Не чуючи під собою землі, не бачачи нічого кругом, хутко, хутко пішла, потім побігла на сільський майдан і тяжко й тривожно зітхала вночі: Ой піду я не берегом-лугом. Ой піду я не берегом-лугом, Та чи не зустрінусь з несудженим другом. Здоров^ здоров, муже, несуджений друже!.. — Ні, не так... Що се я? Ні... Ой піду я, молода, не бе-регомглугом... Ні. Іду я, молода, берегом-лугом... Ні, не берегом-лугом, низом-долиною.. Ой іду я, молода, низом-долиною та чи не зустрінусь з мужем-дружиною. Здоров, здоров, муже, несуджений друже!.. Ай, ну, що я говорю! Се ж пісня. Се ж пісня. Нащо, нащо се? Я скажу свої слова. Таких слів, як у мене, нема ні в одній пісні. Про все не можна, сказати, знаю, та я все скажу, всю печаль, всю муку, всю свою книгу. Скажу: здоров, здоров, муже!.. Та не муже ж бо, друже! Павло!.. Де ж се він? Чому я не бачу його? Павел! Озовися! Прийшла з неволі твоя нещаслива Марія-полонянка, дружина твоя. Принесла тобі сором і муку — дитину чужу невідомого батька. Убий нас обох чи пожалій, коли ти герой. Де ти, Павло? Чого мені так темно в очах! Здоров, здоров, муже, несуджений друже!.. Що зі мною? Де я? Па-вел? Не обізвався Павел, хоча був і близько. Коли вона, біла як крейда, підійшла до нього, він навіть на її не глянув. Він був пам'ятником з бронзи. Він належав уже не їй, а всьому світу, отсей Павел. Вона поклала у його підніжжя дитину, а сама обняла його, пригорнулась до бронзових холодних грудей і застигла, як бронза. — Де ти, смерть? Де ти, красавице, ластівко моя? Пожалій мене! Де ти гуляєш з другими, де бродиш, чорна моя сестро? Прийди, усміхнись до мене. Не хочу я жити. Павел, Павел! Що мені осталось на світі? Нащо мені жити? — Утішся, женщино. Поки є молодість, виконай закон. Хай плаче наді мною материна старість. — В чому закон мій? Чим утішусь? — В трудах, в любові, в дітях. — Де я найду? — В добрій течії добрих часів. — А як нема їх там для мене. Адже нас таке множество! — Тоді возвелич себе в стражданні. — Ні. Не хочу. Не можу. Не зумію. Я немічна й мала для страждання. Я не вмію думати про велике. Я родилась для звичайного життя. Поможи мені, скажи мені, милий, як побороти страждання? Якою зброєю? — Трудами. — А ще чим? — Не знаю. Других шляхів не знаю. їх, може, й нема. — Чи правду кажеш ти, великий мій рідний герою? — Я не великий і не герой, хоча товариші мене і запевняли. Та я трудився для Вітчизни в великий час з великими людьми і тому частину їх безсмертя прийняв на себе, і став я, моя мила, бронзовий, холодний, на сторожі поколінь. Ти пам'ятаєш, ти добре пам'ятаєш, сам я мало думав про велике, і говорив я некрасиво, і часом жартував нерозумно. — Ти завжди над усім сміявся. — Я діяв. Був я весь час зайнятий. Було мені ніколи до самого кінця. — Було тобі ніколи. Знаю. — Не долюбив тебе. — Так. — Не доцілував. — Так. — Часом і зовсім забував. В походах пив і жалість гнав. Був я суворий, і злий, і часто грубий, щоб не розслабляти себе серед огню, прокльонів, криків про пощаду, труднощів і таке інше. Клятвений був мій час, і я виконував свою клятву серед грому й скреготу заліза, поки не розлетівся одного разу в кривавеє шмаття. — Павел! Мученик. — Ні. Моє страждання було одна мить. Ти хочеш знати: я полюбив її. — Війну? — Війну. Я їй належав. Я знав захоплення й натхнення свого ремества, і помер я в момент захоплення. Я наступав тоді, і ворог передо мною біг як проклятий, я був щасливий. Так і передай своїм дітям — був щасливий. Підійшла стара мати і взяла на руки дитину. — Маріє. — Мамо. Як я страждаю! — простогнала Марія, одриваючись од бронзового мужа. — Страждай, голубко. Єдина достовірність серед усіх химер і пристрастей людських — страждання. Високії закони, моя доню, любов, чесноти, вірність, і геройство, і доброта людська, і людська слава, і всякий талант, і всі дороги до щастя і втіхи. Все через нього. Ходім, дитино. На добраніч, синку. 1944