"Чорногорці? Що за люди? —<br />
Бонапарте запитав:—<br />
Та невже це плем'я люте<br />
Не боїться наших лав?

Задрижать, як не дрижали:<br />
Об'явить привідцям їх,<br />
Щоб рушниці і кинджали<br />
Всі знесли до ніг моїх".

От він шле на нас піхоту,<br />
Сто гармат-мортир при ній,<br />
І своїх мамлюків роту,<br />
Й кірасирів грізний стрій.

Здатись їм? Нема охоти, —<br />
Чорногорці не такі!<br />
В нас для коней і піхоти<br />
В горах скелі є стрімкі...

Ми засіли в наші нори<br />
І гостей незваних ждем, —<br />
От вони вступили в гори,<br />
Знищуючи все вогнем.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .<br />
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тісно йдуть вони рядами.<br />
Враз змішався їхній крок.<br />
Що таке? Над головами<br />
Ряд червоних звівсь шапок.

"Стій! стріляй! Хай кожен скине<br />
Чорногорця одного.<br />
Раз не здавсь — так хай загине<br />
Ворог, не щадіть його!"

Б'ють з рушниць — шапки упали<br />
Ті червоні із жердин:<br />
Ми під ними ниць лежали,<br />
Причаївшись, як один.

Дружним залпом зустрічали<br />
Ми французів. — "Щось гуде!"<br />
Тут і там вони кричали: —<br />
"Що, луна це?" Ні, не те!

Сам полковник їх звалився,<br />
З ним сто двадцять душ — вся рать.<br />
І загін весь покотився,<br />
Хто як міг пустивсь тікать.

І французи ненавидять<br />
З тих часів наш вільний край,<br />
Нашу шапку де помітять —<br />
Червоніють, так і знай.

1832