Сиділа блощиця у темній щілині і снувала фі­лософічні мрії. — Життя! Що таке життя? Спільно дурнів ламає собі голови над сим питанням! Спільно книжок понаписували про нього — тьфу! Се для тебе, молю! — Вона звернулася до старого моля, що тут же обік неї сидів у тоненькій круг­лій дірці, прогризеній червотокою. ­— І кілько різних аб­сурдних відповідей понавидумували! Можна би сказитися, хтівши хоч би лише запам’ятати їх! Слухаєш, молю? Слу­хай і просвіщайся! Бо хоч ти весь свій вік риєшся в кни­гах, а проте ти дурний, як чіп, у життєвих справах. А я щоночі ссу з самого джерела життя, то вже в тих справах компетентна, не бійся! Слухаєш, молю? — Слухаю, слухаю! Не позакладало,— відізвався міль, покрутивши головою в своїй шпарці. А сам собі пробурко­тав стиха: — Вже знов на неї найшов філософічний одур! Мусила сеї ночі добре нассатися. Весь день товктиме свою премуд­рість, не дасть і ока зажмурити! І не визираючи з дірки та чуючи, що блощиця немов над­слухує, промовив: — Ну, говори, говори! — Ти щось бурчиш? Незадоволений? Дурень ти, не зна­єш ціни моїй філософії. — Та хто тобі се сказав? — звинявся міль.— Я тілько поправлявся троха в своїй хаті, щоб ліпше було слухати тебе. — Бреши, бреши! — мовила блощиця напівсердито, напівдобродушно,— Ти думаєш, що я не розумію тебе? О, голубчику, наскрізь розумію! Кождий твій шепіт, кождий рух, кождий кивок твого вуса! Мене не здуриш! Я не да­ром щоночі ссу з джерела життя! — Та годі вже! Говори, що мала говорити! — озвався міль. — Ну, то-то ж! Що мала говорити! А почала я від того, що різні дурні з твоєї пара...