Лусі Мод Монтгомері

Блакитний замок

(1926)

пер. Наталя Михайлівська

Розділ I

Якби не те, що певного травневого ранку дощило, усе життя Валансі Стірлінг склалося б інакше. Вона з рештою родини пішла б на пікнік з нагоди річниці заручин тітки Веллінгтон, а доктор Трент виїхав би до Монреалю. Однак задощило — і тому трапилося те, про що ви почуєте.

Валансі прокинулася рано, у безнадійну, безживну годину саме перед світанком. Спалося їй погано. Тяжко добре спати, якщо тобі має виповнитися двадцять дев'ять літ, а ти незаміжня, притому належиш до суспільного прошарку, де заміж не виходять лише ті, що попросту не можуть знайти чоловіка.

Дірвуд і всі Стірлінги давно вже визнали Валансі безнадійною старою панною. Але сама Валансі все ще не відмовилася від жалісної, маленької, сором'язливої надії, що Кохання з'явиться на її дорозі. Ніколи аж до цього мокрого гнітючого ранку, коли вона усвідомила, що їй двадцять дев'ять, а жоден чоловік ще їй не освідчився.

Ах, це дошкуляло найбільше. Валансі не заперечувала проти того, щоб зостатися незаміжньою. Врешті, це не так страшно, як шлюб з кимось таким, як дядько Веллінгтон, чи дядько Бенджамін, чи навіть дядько Герберт. Але боліло їй те, що вона ніколи не мала шансу стати кимось іншим, окрім як старою панною. Ніхто її не запрагнув.

Сльози напливали їй до очей, коли вона самотньо лежала в ледь сіруватій темряві. Не сміла виплакатися так сильно, як їй того хотілося. Були на те дві причини. Боялася, що плач може викликати новий приступ болю серця, як той, що трапився, коли вона лягала до ліжка, і був сильнішим, ніж досі. А ще не хотіла, щоб мати під час сніданку побачила її почервонілі очі й випитувала про причини цього з настирливістю комариного дзижчання.

"Припустімо, — думала Валансі з понурою усмішкою, — я скажу їй чисту правду. Плачу, бо не можу вийти заміж. Як обуриться мама, хоча постійно соромиться того, що її донька — стара панна.

Але, звісно ж, все мусило бути згідно з правилами пристойності. "нескромно, — Валансі наче чула диктаторський голос матері, — думати про чоловіків".

На саму думку про міну матері Валансі пирснула від сміху — вона мала чимале почуття гумору, хоча ніхто з її родини про це не підозрював. Як по правді, то Валансі мала чимало такого, про що ніхто не підозрював. Але цей її сміх не був справді радісним. І от вона лежала, скоцюрбившись, прислухаючись до шуму дощу надворі і з хворобливою відразою приглядаючись, як холодний нещадний світанок вповзає до її незатишної бридкої кімнати.

Бридоту цієї кімнати вона знала напам'ять і щиро її ненавиділа. Огиду викликали в неї жовто фарбована підлога, "гачкований" килимок біля ліжка з гротескним "вигачкуваним" зображенням собаки, який вітав оскалом кожне її пробудження, облізлі темно-червоні шпалери, полупана стеля у затьоках і тріщинах; маленький пощерблений умивальник; занавіска з коричневого паперу в лілові рожі; подряпане і поплямлене старе дзеркало, що спиралося на убогий туалетний столик; банку якоїсь бовтанки, гордо званої potpourri[1], приготовану матір'ю під час її міфічного медового місяця; обклеєну мушлями шкатулку з відбитим кутиком, зроблену кузиною Стіклс у її не менш міфічній юності; подушечку, вишиту бісером, половина якого відпала; тверде жовте крісло; гасло "відійшли, але не забуті", вишите кольоровими нитками довкола старечого обличчя прабабки Стірлінг на фотографії, та інші портрети старих родичів, давно вигнані з нижніх покоїв. Лише на двох були не родичі. Одна зображала мале цуценя, що сиділо під дощем біля порогу. Цей олеодрук завжди робив Валансі нещасною. Чому бідолашне цуценя мокне під дощем? Чому ніхто не відкриє дверей і не впустить його?

На іншій, доволі вже витертій гравюрі, яку колись тітка Веллінгтон щедро подарувала Валансі на її десяті уродини, спускалася сходами королева Луїза[2]. Дев'ятнадцять років Валансі дивилася на цю гравюру і зненавиділа вродливу, самовпевнену, самовдоволену королеву Луїзу. Але вона не сміла позбутися її. Мати і кузина Стіклс були б вражені цим до глибини душі, або ж, як непоштиво висловилася подумки Валансі, побив би їх грець.

Звісно ж, інші кімнати в їхньому домі теж були огидними. Але внизу ще виглядали сяк-так пристойно. Шкода, однак, було грошей на кімнати, яких і так ніхто чужий не бачив. Валансі інколи здавалося, що вона могла б якось прикрасити свій покоїк і без грошей, лишень би їй це дозволили. Однак мати відхиляла кожну боязку пропозицію і Валансі не наполягала. Валансі ніколи не наполягала. Вона боялася. Її мати не терпіла найменшого опору. Вирішивши, що її зневажено, місіс Фредерік кілька днів ходила б набурмосена з міною ображеної герцогині.

Єдине, за що Валансі любила свою кімнатку, — це те, що могла там бути сама уночі й плакати, скільки її воля.

Врешті-решт, чи не однаково, що її покоїк негарний, якщо вона там лише спить та одягається? Валансі ніколи не дозволяли залишатися наодинці з якоюсь іншою метою. Місіс Фредерік та кузина Стіклс були переконані, що прагнення самоти свідчить про злочинні наміри. Але її кімната у Блакитному Замку завжди була такою, як належить.

Валансі, така затуркана, залякана і приголомшена в реальному житті, мала звичку ховатися у чудовий світ снів наяву. Ніхто зі Стрілінгів, навіть мати й кузина Стіклс, не здогадувався, що Валансі має два доми — огидну червону буду при вулиці В'язів та Блакитний Замок в Іспанії.

Подумки Валансі жила у Блакитному Замку, відколи себе пам'ятала. Була ще зовсім маленькою, коли виявила це. Завжди, заплющивши очі, вона виразно бачила його вежі та прапорці над порослим соснами узгір'ям у серпанку блакитної принади, на тлі заходу сонця в невідомому чарівнім краю. Все в цьому замку було незрівнянно гарним. Коштовності, які личили б королевам; шати з місячного сяйва та полум'я; кушетки з троянд і золота; довгі прольоти мармурових сходинок з великими білими урнами обіч і з тендітними, одягненими в туман дівами, які підіймалися та сходили ними; площі, оточені колонами, серед мирт жебоніли водограї та співали солов'ї; зали із люстрами, які віддзеркалювали лише найгарніших лицарів і найпрекрасніших дам, а сама вона була найпрекраснішою з усіх і лицарі ладні були померти заради її погляду.

Єдине, що давало їй змогу витримати денну нудьгу — це надія на мрії ночі. Більшість, якщо не всі Стрілінги, померли б від жаху, якби довідалися хоч про половину тих речей, які Валансі робила у своєму Блакитному Замку.

Перед усім, там вона мала кількох коханих. Звісно, тільки одного одночасно! Він упадав біля неї з усім лицарським запалом і здобував її прихильність після довгого самовідданого служіння та численних подвигів, а тоді урочисто брав із нею шлюб у великій, оздобленій хоругвами каплиці в Блакитному Замку.

Коли їй було дванадцять, її коханим був чарівний хлопчина із золотавими кучерями та блакитними очима. У п'ятнадцять — він був високим, темноволосим і блідим, та неодмінно вродливим. У двадцять — аскетичним, мрійливим, натхненним. У двадцять п'ять — мав чітко окреслену щелепу, був дещо похмурим і швидше сильним, аніж красенем. У Блакитному Замку Валансі ніколи не мала більше двадцяти п'яти, але останнім часом її герой здобув рудувато-каштанове волосся, химерну посмішку і таємниче минуле.

Я не тверджу, що Валансі жорстоко убивала своїх коханих, виростаючи з них. Кожен з них просто зникав, коли з'являвся інший. В цьому сенсі Блакитні Замки напрочуд практично влаштовані.

Але вранці того фатального дня Валансі не могла відшукати ключа до свого Блакитного Замку. Дійсність натискала надто сильно, дзявкаючи при її ногах, наче божевільне собача. Вона мала двадцять дев'ять років і була самотньою, небажаною, єдиною негарною дівчиною серед своєї вродливої рідні, позбавленою як минулого, так і майбутнього. Її життя, скільки вона сягала пам'яттю, було сірим і безбарвним, без жодної малинової чи лілової плями хоч десь, хоч колись. А далі її чекає те саме, аж доки вона не перетвориться на самотній прив'ялий лист, що чіпляється за зимову гілку. Момент, коли жінка усвідомлює, що не має нічого, заради чого варто жити — ні любові, ні обов'язку, ні мети, ні надії, — є для неї гіркішим за смерть.

"Отак я й житиму далі — просто тому, що не можу перестати. Можливо, доживу до вісімдесяти, — лячно думала Валансі. — Ми страшенно довговічні. Огидно навіть уявити це".

Вона була рада з того, що падає дощ, точніше, відчувала з цієї причини похмуре задоволення. Такий день не годився для пікніка. Щорічний пікнік, яким тітка та дядько Веллінгтони — їх завжди згадували саме у такій послідовності — відзначали річницю своїх заручин, що відбулися тридцять років тому, останнім часом перетворився для Валансі на справжнє страхіття. З гіркого жарту долі, цей день був також її днем народження, і, відколи їй виповнилося двадцять п'ять, ніхто не дозволив їй про це забути.

Та хоч як вона ненавиділа той пікнік, їй і на думку не спало б збунтуватися проти нього. Як видавалося, у її вдачі не було схильності до бунту.

Вона достеменно знала, що хто скаже на цьому пікніку. Дядько Веллінгтон, якого вона не любила і зневажала, хоча він виконав найвищий припис Стірлінгів, "одружившись із грішми", гучно шепне: "Не думаєш про шлюб, любонько?", а потім зареве від сміху, яким він звичайно закінчував свої тупі вислови. Тітка Веллінгтон, котрої Валансі панічно боялася, розповідатиме їй про нову шифонову сукню Олів та останній ніжний лист Сесіля до неї. При цьому Валансі мусила вдавати таке задоволення й цікавість, наче та сукня й лист були її власними — бо інакше тітка Веллінгтон образилася б. Валансі давно вже вирішила, що краще їй прогнівати Бога, ніж тітку Веллінгтон. Бог, можливо, пробачить, але тітка Веллінгтон — нізащо.

Тітка Альберта, яка відзначалася неймовірною огрядністю і милою звичкою називати свого чоловіка тільки "він", наче "він" був єдиною в світі істотою чоловічої статі, а також ніколи не могла забути, якою красунею була вона в молодості, співчуватиме Валансі з приводу її кольору обличчя.

"Не розумію, чому теперішні дівчата такі засмаглі. Я, бувши дівчиною, мала церу як троянди з вершковим кремом. Називали мене найгарнішою дівчиною Канади, моя люба".

Хіба що дядько Герберт або нічого не скаже, або ж зауважить жартома: "Як же ти погладшала, Досс!" І всі реготатимуть на саму думку про те, що бідна, худенька й маленька Досс могла погладшати.

Показний і респектабельний дядько Джеймс, якого Валансі не любила, але поважала, бо він мав славу дуже розумного і був родинним оракулом, — в родині Стірлінгів було не надто багато головастих, — зауважить, напевно, із вбивчим сарказмом, якому він завдячував своєю репутацією: "Мабуть, ти дуже зайнята останнім часом, готуючи скриню з посагом"?

А дядько Бенджамін задасть чергову дурнувату загадку і сам на неї відповість, хрипло сміючись.

"Яка різниця між Досс і прачкою"?

"Прачка думає про мило, а Досс про милого[3]".

Валансі вже п'ятдесят раз чула, як дядько загадує цю загадку, і щоразу мала охоту чимось жбурнути в нього. Але ніколи цього не зробила. По-перше, Стірлінги не мали звичаю жбурляти чим-небудь, по-друге, дядько Бенджамін був багатим і бездітним старим удівцем, а Валансі виховали у страху й повазі до його грошей. Якби вона його образила, то ще викреслив би її зі своєї духівниці. Валансі не хотіла цього. Все життя вона була убогою і знала гіркоту цього. Отож терпіла загадки і навіть вимушено посміхалася.

Тітка Ізабель, простолінійна і кусюча, як східний вітер, за щось її критикуватиме — Валансі не могла вгадати, за що саме, бо тітка Ізабель ніколи не повторювалася, завжди знаходячи новий привід для своїх колючок. Тітка Ізабель пишалася — вона завжди каже те, що думає — однак не вельми любила, коли хтось інший висловлював свою думку про неї. Валансі ніколи не казала, що думає вона.

Тітонька Джорджіана, названа іменем своєї пра-прабабки, що була названа на честь Георга IV, трагічно перелічуватиме імена всіх родичів та друзів, які померли з часу останнього пікніка, та роздумуватиме, "хто першим із нас відійде".

Гнітюче всезнаюча тітка Мілдред без кінця оповідатиме Валансі про свого чоловіка та якісь несотворенні речі про їхніх дітей, — бо лише Валансі могла вислуховувати ту балаканину. З тієї ж причини кузина Гледіс — насправді ж сестра у других Гледіс, згідно зі строгою класифікацією родинних зв'язків Стірлінгів, — висока й худа жінка начебто тонкої чутливої вдачі, детально описуватиме свої страждання через неврит. І, врешті, Олів, чудове дитя роду Стірлінгів, обдарована всім, чого не було у Валансі, — красою, успіхом, загальною любов'ю, — носитиметься зі своєю вродою, хвалитиметься популярністю і демонструватиме заздрісним очам Валансі сяючий знак кохання — заручиновий перстень з діамантом.

Сьогодні усього цього не буде. Також не буде пакування чайних ложечок. Це пакування завжди залишали Валансі та кузині Стіклс. Якось, шість років тому, зникла одна ложечка з весільного подарунку тітки Веллінгтон. Валансі досі постійно нагадували про цю ложечку. Її привид з'являвся на кожному сімейному святі, наче Банко[4].

О, так, Валансі достеменно знала, як проходитиме пікнік і благословляла дощ, який визволив її від нього. Ніякого іншого пікніка в цьому році не буде. Якщо тітка Веллінгтон не могла відзначити цей урочистий день, то й зовсім відмовлялася від святкування. Слава за це усім богам.

Валансі зміркувала, що, коли вже не буде пікніка, то, навіть якщо дощ не перестане, після обіду вона піде до бібліотеки, щоб взяти іншу книгу Джона Фостера. Валансі не дозволяли читати романи, але книги Фостера не були романами. То були "книги про природу", — так бібліотекарка пояснила місіс Фредерік — "про ліси, пташок, комахи і всякі такі речі". Отож Валансі дістала дозвіл на їх читання, хоча зі застереженнями, бо надто вже впадало в очі, як вона насолоджувалася цими книжками. Допустимо і навіть похвально читати для розвитку думки чи зміцнення віри, але задоволення від книжок було небезпечним. Валансі не знала, розвивається її думка чи ні, але неясно відчувала: якби книжки Джона Фостера втрапили їй до рук кілька років тому, то життя її виглядало б інакше. Здавалося, вони дозволяли їй заглянути в якийсь інший світ, що його вона колись знала, але тепер його брама назавжди зачинилася перед нею. Книги Джона Фостера з'явилися у бібліотеці щойно торік, хоча, як запевняла бібліотекарка, він уже кілька років був доволі відомим письменником.

— А де ж він мешкає? — запитала Валансі.

— Ніхто цього не знає. Судячи з його книжок, мусить бути канадцем, але більше нічого не відомо. Його видавці не писнули ні словечка. Можливо, Джон Фостер — це літературний псевдонім. Його книжки дуже популярні і ніколи не залежуються на полицях, хоч уявлення не маю, що люди в них знаходять.

— Я вважаю їх чудовими, — боязко промовила Валансі.

— Ну, можливо, — міс Кларксон поблажливо усміхнулася, давши зрозуміти, що думку Валансі ні пришити, ні прилатати[5]. — Не скажу, щоб я так уже переймалася жуками. Але, звичайно, цей Фостер знає про них геть усе.

Валансі не знала, чи так дуже вона сама переймається жуками. Та вона захоплювалася не стільки невичерпними знаннями Джона Фостера про диких тварин і життя комах. Вона б і сама не могла пояснити, що так її вабить, — збуджуючий присмак чогось незбагненного, натяк на якусь велику таємницю, зовсім близько, обіч, слабке, ледь вловиме відлуння прекрасних забутих речей — магію Джона Фостера не можна було окреслити точніше.

Так, вона візьме нову книжку Фостера. Це вже місяць, відколи вона взяла "Врожай чортополоху", отож мати не зможе заперечити. Валансі чотири рази перечитувала цю книжку і знала напам'ять цілі епізоди.

Заодно вона вирішила, що мусить звернутися до доктора Трента і пожалітися на дивний біль серця. Останнім часом цей біль доволі часто повторювався, супроводжуваний сильним серцебиттям, запамороченням та задишкою. Але чи могла б вона піти до лікаря, нікому про це не кажучи? Складно було на це зважитися, бо Стірлінги ніколи не зверталися до лікарів без попередньої сімейної наради і схвалення дядька Джеймса. Щойно тоді можна було вдатися до д-ра Амброза Марча з Порт-Лоуренса, що був одружений з сестрою у третіх Аделаїди Стірлінг.

Але Валансі не любила доктора Амброза Марча. Крім того, не могла сама дістатися до Порт-Лоуренса, що був на відстані п'ятнадцяти миль. Вона не хотіла, щоб хтось довідався про її клопоти з серцем. Одразу ж здійнявся б галас, кожен член родини приходив би зі своїми многоцінними порадами чи попередженнями, та ще й розповідав би жаскі історії про двоюрідних бабць та кузин у сороковій лінії, що теж скаржилися на щось подібне, а потім "на місці впали трупом, моя люба, — не встигнувши й слова мовити".

Тітка Ізабель згадає, як вона віддавна відмічала, що Досс виглядає на сердечницю — "така вона завжди напружена і вутла". А дядько Веллінгтон сприйме це як особисту образу, адже "Стірлінги ніколи не слабували на серце". Джорджіана голосно шепотітиме: "Боюся, що бідній любій маленькій Досс недовго зосталося", кузина Гледіс запевнить, що вона "вже роками має такі ж проблеми з серцем", таким тоном, наче тільки у неї є серце, а Олів — Олів просто виглядатиме красивою, досконалою і безсоромно здоровою, наче кажучи: "Нащо вам та дочасно переквітла Досс, якщо маєте мене?".

Валансі відчувала, що не варто нікому нічого розповідати. Зрештою, була цілком певна, що її нездужання не надто серйозне, то й нащо здіймати бучу? Якогось дня вона тихцем вислизне і покажеться доктору Тренту. Що ж стосується плати за візит, то у неї були двісті доларів, які батько поклав на її рахунок, коли вона народилася. Потайки зніме потрібну суму. Потайки, бо досі їй не дозволяли навіть відсотки забрати.

Доктор Трент був грубуватим, відвертим, дещо дивакуватим стариганом, але, хоча практикував лише у Дірвуді як терапевт, мав репутацію авторитетного спеціаліста в галузі серцевих недуг. Йому добігала сімдесятка і подейкували, що він збирається облишити практику. Жоден зі Стірлінгів нізащо не звернувся б до нього, бо десять років тому він заявив кузині Гледіс, що її неврит — чистісінька вигадка і що вона має з нього купу задоволення. Чи ж можна вибрати лікаря, який колись образив вашу кревнячку, — не кажучи вже про те, що доктор Трент був пресвітеріанином, а всі Стірлінги — ревними англіканами? Та Валансі, обираючи між демоном нелояльності до родини і безоднею шуму, гамору й добрих порад, вирішила, що ризикне з демоном.

РОЗДІЛ II

Коли кузина Стіклс застукала у двері, Валансі знала, що це вже пів на восьму і вона мусить вставати. Скільки сягала пам'яттю, кузина Стіклс завжди стукала в її двері о пів на восьму. Кузина Стіклс і місіс Фредерік Стірлінг вже з сьомої були на ногах, але Валансі дозволяли залишатися у постелі на півгодини довше через усталене в сім'ї переконання про її слабке здоров'я. Отож встала, хоча сьогодні це їй було ще неприємніше, аніж зазвичай. Бо й нащо їй було вставати? Ще один тоскний день, такий сам, як і попередні, повен безглуздої дріб'язкової роботи, нудної й безрадісної, нікому не потрібної? Але, якщо вона не буде готовою до восьмої, то не встигне до сніданку. В домі місіс Фредерік правила були суворими. Сніданок о восьмій, обід — о першій, вечеря о шостій, і так рік за роком. Запізнення не дозволялися, виправдовування не приймалися. Отож Валансі встала, тремтячи від холоду.

У кімнату наповзали сирість та прохолода мокрого травневого ранку. Та й увесь день у всьому домі буде холодно. Згідно з одним із принципів місіс Фредерік, після двадцять четвертого травня в будинку не розводили вогню. Їсти готували на невеликій нафтовій плиті на задньому ганку. Травень міг бути морозним, а жовтень крижаним, але місіс Фредерік керувалася не погодою, а календарем. Щойно двадцять першого жовтня запалювали кухонну плиту і починали щовечора топити піч у вітальні. Подейкували, що Фредерік Стірлінг застудився і помер у перший рік життя Валансі, бо місіс Фредерік не дозволила запалити в грубці двадцятого жовтня. Наступного дня вона це зробила — але для Фредеріка Стірлінга вже було на день запізно.

Валансі зняла і поклала в шафу нічну сорочку з грубої, невибіленої бавовни, з високим коміром і довгими, вузькими рукавами. Тоді вдягла спідню білизну такого ж типу, сукенку з коричневого полотна, грубі чорні панчохи і черевики на гумовій підошві. Останніми часами вона набрала звичаю причісуватися при завішеному вікні, дивлячись у притінене дзеркало. Так риси її обличчя виглядали м'якше. Однак цього ранку вона підняла штори до самого верху і стала перед всіяним плямами, наче у проказі, дзеркалом, щоб побачити себе такою, якою її бачили інші.

Результат був радше невтішним. Інша річ, що й для красунь це різке немилосердне освітлення було б нелегким випробуванням. Валансі побачила пряме чорне волосся, коротке й тонке, без блиску, хоча вона щовечора проводила по ньому щіткою сто разів, не більше й не менше, і ретельно втирала на ніч Бальзам Редферна Для Волосся — цього колючого ранку воно виглядало ще більш тьмяним, аніж зазвичай; гарні рівні темні брови; ніс, який видався їй надто малим навіть для цього дрібного, трикутного безбарвного обличчя; малий блідий ротик, завжди трішки розхилений так, що видно було білі зубки; никлу плоскогруду фігурку трохи нижче середнього зросту. Валансі вдалося уникнути родинних виступаючих вилиць, а її темно-карі очі, надто м'які, надто оксамитні, щоб здаватися чорними, були ледь скісними, майже по-східному. Коли не рахувати очей, не була ні красунею, ні потворою, от попросту ніякою, — так підсумувала вона з гіркотою. Як різко у цьому нещадному світлі виступають зморшки довкола очей та губ! І ніколи ще її вузьке бліде обличчя не видавалося таким вузьким і таким блідим.

Волосся вона уклала в стилі помпадур. Помпадур давно вже перестала бути модною, але вважалася такою, коли Валансі вперше зробила собі зачіску, піднявши волосся вгору. Тітка Веллінгтон вирішила тоді, що вона завжди повинна причісуватися саме так.

— Це єдине, що тобі личить. Твоє обличчя надто мале, отож ти мусиш побільшувати його завдяки ефекту помпадур, — заявила тітка Веллінгтон, яка завше виголошувала банальності наче незглибимо важливі істини.

Валансі хотіла опустити волосся нижче, на чоло, закривши пишними пасмами вуха, як це робила Олів. Але диктат тітки Веллінгтон так діяв на неї, що вона не сміла поміняти стиль зачіски. Ах, скільки ж було таких речей, що їх Валансі не сміла зробити!

— Все своє життя я чогось боялася, — гірко подумала вона. З найраннішого дитинства, коли вона панічно боялася великого чорного ведмедя, котрий, як запевняла кузина Стіклс, жив у комірчині під сходами.

— І завжди так буде, я знаю. Нічого не можу з собою вдіяти, я навіть не уявляю, як це — жити не боячись чогось.

Боялася гніву своєї матері, боялася образити дядька Бенджаміна, боялася стати мішенню зневажливих реплік тітки Веллінгтон, боялася дзюгання тітки Ізабель, боялася осуду дядька Джеймса, боялася порушити родинні правила й пересуди, боялася сказати, що думає насправді, боялася убозтва на старість. Страх-страх-страх, — вона ніколи не уміла втекти від нього. Він в'язав її, наче павутина зі сталі. Лише у Блакитному Замку вона знаходила тимчасове визволення. Але сьогодні вранці Валансі не могла повірити, що колись його мала. Вона вже його не відшукає. Двадцять дев'ять років, неодружена, небажана, що у ній спільного з феєю — володаркою Блакитного Замку? Слід назавжди викинути з життя це дитяче безглуздя і відверто глянути правді в очі.

Вона відвернулася від неприятельського дзеркала і виглянула крізь вікно. Непривабливість побаченого вразила її як удар: перекошений паркан, на сусідньому подвір'ї — напівзруйнований старий пересувний магазин, обклеєний ядуче кольоровими рекламними плакатами, трохи далі — брудна залізнична станція, де навіть у такий ранній час тинялися якісь страхолюдні волоцюги. Під зливою це виглядало ще гірше, ніж зазвичай, особливо ж та ненависна реклама: "Зберігайте вигляд дівчинки-школярки". Валансі зберегла вигляд дівчинки-школярки[6]. Це було жахливо. Ніде ні проблиску краси, — "як у моєму житті", — сумно подумала Валансі. Її приступ розпачу минув і вона покірно, як завжди, змирилася з дійсністю. Вона належала до тих, кого життя завжди оминає — і цьому факту не було альтернативи.

У такому настрої Валансі зійшла до сніданку.

РОЗДІЛ III

Сніданок завжди був однаковим. Вівсяна каша, якої Валансі терпіти не могла, підсмажена скибка хліба та чай з ложечкою мармеладу. Місіс Фредерік вважала дві ложечки надмірністю, але для Валансі це було байдуже — мармелад вона теж ненавиділа. Холодна і похмура вітальня була ще холоднішою і похмурішою, ніж зазвичай, дощ стікав по шибках, покійні Стірлінги у широких, ширших за портрети золочених рамах, сердито споглядали зі стін. І все ж кузина Стіклс повіншувала Валансі й побажала їй "ще багато таких днів".

— Сядь рівніше, Досс, — ото й усе, що сказала мати.

Валансі сіла рівніше. Вони з матір'ю та кузиною Стіклс порозмовляли про те, що й завжди. Валансі ніколи не задумувалася, що сталося б, якби вони почали розмовляти про щось інше. Знала й так. Тому ніколи цього не робила.

Місіс Фредерік була ображена на Провидіння, яке зіслало дощ у той день, коли їй хотілося піти на пікнік. Тому з'їла сніданок у похмурому мовчанні, за яке Валансі була їй щиро вдячна. Але Крістін Стіклс пискливо скаржилася геть на все — на погоду, на те, що в коморі капає, на ціну вівсянки та масла, — Валансі одразу ж відчула, що надто щедро намастила хліб маслом, — а ще на епідемію свинки у Дірвуді.

— Досс обов'язково цього набереться, — пророкувала вона.

— Досс не повинна ходити туди, де можна набратися свинки, — коротко відповіла місіс Фредерік.

У Валансі ніколи не було ні свинки, ні кашлюку, ні вітрянки, ні кору, і взагалі нічого, чого можна було набратися. Нічого, окрім жахливих застуд щозими. Застуди Досс перейшли в легенди і стали чимось типу сімейної традиції. Не було, здається, сили, яка перешкодила б їй застуджуватись. Місіс Фредерік і кузина Стіклс боролися як герої. Якоїсь зими вони від листопада до червня тримали Валансі у теплій вітальні, навіть до церкви її не випускали, а вона раз за разом застуджувалася, під завісу, в червні, перехворівши ще й бронхітом.

— У моїй родині нічого такого не було, — заявила місіс Фредерік, натякаючи, що застуди є традицією Стірлінгів.

— Стірлінги рідко застуджуються, — ображено відповіла кузина Стіклс. Вона була уродженою Стірлінг.

— Я вважаю, — промовила місіс Фредерік, — що, як хтось твердо вирішить не піддаватися застуді, то й не піддасться.

От у чому корінь усіх бід. Сама Валансі й завинила!

Але цього ранку найбільше докучало Валансі те, що її постійно називали Досс. Вона двадцять дев'ять років терпіла цю кличку, та раптом відчула, що більше не витерпить. Повне її ім'я було Валансі Джейн. Звучало жахливо, але їй подобався екзотично-химерний присмак Валансі. Завжди вона дивувалася, як це Стірлінги дозволили так її охрестити. Їй розповіли, що це ім'я вибрав для неї дід по матері, старий Амос Вонсбарра. Батько додав до нього Джейн, щоб трохи його уцивілізувати, а решта рідні вийшла зі скрути, причепивши їй прізвисько Досс. Лише чужі люди називали її Валансі.

— Мамо, — боязко сказала вона, — ти не могла б відтепер називати мене Валансі? Досс — це щось таке… я його не люблю.

Місіс Фредерік вкрай здивовано глипнула на доньку. Вона носила окуляри з дуже сильними лінзами, що робило її погляд вельми неприємним.

— А що таке з Досс?

— Воно — так по-дитячому звучить, — затнулася Валансі.

— Ах! — місіс Фредерік походила із Вонсбарра, а Вонсбарра й усмішка були несумісними речами. — Ясно. Ну що ж, тобі це ім'я пасує. Правду кажучи, ти й досі дуже дитинна, дочко.

— Мені вже двадцять дев'ять років, — відчайдушно промовила дочка.

— Я б на твоєму місці так про це не розводилася, — сказала місіс Фредерік. — Двадцять дев'ять! У твоєму віці я вже дев'ять літ була замужем.

— Я вийшла заміж у сімнадцять, — гордо заявила кузина Стіклс.

Валансі крадькома зиркнула на них. Як не рахувати тих страшних окулярів і гачкуватого носа, що робив місіс Фредерік більш схожою на папугу, аніж сам папуга, вона не була поганою. У двадцять літ могла виглядати навіть миловидною. Але кузина Стіклс! Та, виявляється, що в очах якогось чоловіка і Крістін Стіклс була бажаною. Валансі відчула, що кузина Стіклс з її широким, пласким, побабченим обличчям, бородавкою на самому кінчику кривого носа, щетиною на підборідді, жовтою, у зморшках, шиєю, блідими банькатими очима і тонкими шерхлими устами, — навіть вона мала перевагу над Валансі й мала право дивитися на неї згори вниз. А ще кузина була потрібна місіс Фредерік. Валансі сумно роздумувала, як це, — бути кимось бажаною, комусь потрібною. Ніхто її не потребував і, якби вона раптом щезла, ніхто б цього не помітив. Вона була розчаруванням для матері, ніхто її не любив. Вона навіть приятельки не мала!

— Я зовсім не маю дару дружби, — гірко зізналася вона сама собі.

— Досс, ти не доїла шкоринки, — дорікнула їй місіс Фредерік.

Аж до полудня безперестанку падав дощ. Валансі шила клаптикову ковдру. Вона ненавиділа це заняття. Ніхто тих ковдр не потребував — у домі було їх повно. На горищі стояли три великі скрині, забиті ними. Місіс Фредерік почала громадити ковдри, відколи Валансі виповнилося сімнадцять, і витривало продовжувала це робити, хоча видавалося все менш ймовірним, щоб вони коли-небудь знадобилися Валансі. Але Валансі мусила мати якусь роботу, а гарні матеріали для ручної праці надто дорого коштували. Сидіння без діла вважалося у родині Стірлінгів смертним гріхом. Коли Валансі була малою, її змушували щовечора записувати у малому ненависному чорному зошиті всі ті хвилини, які вона того дня провела, не працюючи. У неділю мати робила підсумки і наказувала їй молитися, жалуючи за гріх.

За всю першу половину цього визначального для її долі дня Валансі промарнувала десять хвилин. Принаймні, місіс Фредерік і кузина Стіклс вважали б це марнуванням часу. Вона пішла до своєї кімнати за кращим наперстком і з почуттям провини навмання відкрила "Врожай чортополоху".

"Ліси — вони як люди, — писав Джон Фостер, — щоб їх збагнути, слід між ними жити. Якщо ми лише інколи гулятимемо лісами, тримаючись торованих стежок, вони ніколи не відкриються нам. Коли ми хочемо добитися їхньої дружби, то повинні відвідувати їх часто і благоговійно, у будь-який час доби: зранку, опівдні, вночі, — і в будь-яку пору року: навесні, влітку, восени чи взимку. Інакше ми ніколи не зможемо насправді їх пізнати, вони розгадають всі наші спроби прикинутися впевненими знавцями. Вони мають свої власні й дієві засоби тримати чужаків на відстані, закриваючи свої серця перед випадковими цікавськими. Не йдіть до лісів з іншої причини, аніж чиста любов до них: вони відразу вас викриють і приховають від вас усі свої солодкі прастарі таємниці. Але, якщо вони зрозуміють, що ми прийшли до них із любов'ю, вони будуть добрими до нас і подарують нам такі скарби краси й насолоди, яких ніколи не купиш і не продаси. Коли ліси щось дають, то дають щедро, і нічого взамін не вимагають від своїх вірних. Ми мусимо приходити до них із любов'ю, смиренно, терпляче й уважно, і лише тоді ми довідаємося, яка разюча краса таїться у диких місцинах і тихих улоговинах, лежить під зоряним небом і заходом сонця, яку неземну музику виграють соснові гілки або наспівують ялиці, як тонко пахнуть мохи й папороті у сонячних куточках і на вогких берегах струмків, які мрії, казки й легенди знайшли там прихисток. Тоді безсмертне серце лісів заб'ється в унісон з нашими серцями, а їхнє лагідне життя увіллється в наші жили і назавжди зробить нас їхніми, і де б ми не пішли, куди б не заблукали, — ми завжди повертатимемось у ліси, в силу найглибшої спорідненості".

— Досс, — озвалася мати з нижнього передпокою, — що ти робиш сама в кімнаті?

Валансі одкинула "Врожай чортополоху", наче розжарене вугілля, і збігла вниз до своєї латанини, але відчувала дивну схвильованість, як завжди, коли вона заглиблювалася у книжку Джона Фостера. Валансі небагато знала про ліси, окрім примарних дубових і соснових лісів довкола її Блакитного Замку. Але вона завжди таємно прагнула дістатися до них, — і книжка Фостера була в її очах найкращою річчю після самих лісів.

Опівдні дощ припинився, але сонце не з'являлося аж до третьої. Щойно тоді Валансі несміливо сказала матері, що вона хоче вийти до міста.

— Що тобі потрібно в місті? — зажадала пояснення мати.

— Я б хотіла взяти книжку в бібліотеці.

— Ти ж брала книжку минулого тижня.

— Ні, мамо, чотири тижні тому.

— Чотири тижні! Неможливо.

— Ні, мамо, справді.

— Не може бути. Найдовше два тижні. Я не люблю заперечень. І не розумію, нащо тобі та книжка. Ти надто багато часу гайнуєш за читанням.

— Що значить мій час? — гірко спитала Валансі.

— Досс! Не розмовляй зі мною таким тоном.

— Нам потрібен чай, — озвалася кузина Стіклс. — Як вона хоче прогулятися, то хай вже заодно трохи купить, хоча в таку сиру погоду конче простудиться.

Вони обговорювали це питання більше, ніж десять хвилин, і врешті місіс Фредерік, згнітивши серце, дозволила Валансі піти.

РОЗДІЛ IV

— Ти калоші взяла? — закричала кузина Стіклс, коли Валансі виходила.

Крістін Стіклс ніколи не забувала задати це питання, якщо Валансі йшла з дому в сиру погоду.

— Так.

— А фланелеву нижню спідницю? — спитала місіс Фредерік.

— Ні.

— Досс, я тебе не розумію, справді. Чи ж ти хочеш знову смертельно застудитися? — З її голосу можна було здогадатися, що Валансі вже кілька разів помирала від застуди. — Негайно йди нагору і вдягни її!

— Мамо, мені не потрібна фланелева. Моя сатинова достатньо тепла.

— Досс, пам'ятай, що два роки тому в тебе був бронхіт. Йди і роби, що кажуть!

Валансі повернулася, хоча ледь стрималася, щоб не викинути горщик із фікусом за вікно. Вона ненавиділа цю сіру фланелеву нижню спідницю більше, ніж будь-яку свою одежину. Олів ніколи не мусила вдягатися у фланель, вона носила гофрований шовк, батист і мережива. Але батько Олів "одружився з грішми" й Олів ніколи не мала бронхіту. В цьому й річ.

— Чи ти певна, що не залишила мила у воді? — гукнула місіс Фредерік. Але Валансі вже пішла. Вона звернула за ріг і оглянулася на свою потворну, старомодну, респектабельну вулицю. Будинок Стірлінгів був найпотворнішим — більше, ніж інші, схожим на червону цегляну коробку. Надто високий стосовно ширини, він здавався ще вищим через бульбоподібний скляний купол зверху. То був старий, пустельний, безплідний будинок, чиє життя вже проминуло.

Зате відразу ж побіч був дуже гарний дім, з вітражними вікнами і подвійними фронтонами — новий будинок, один з тих, у які закохуєшся з першого погляду. Його вибудував для своєї нареченої Клейтон Маклей. У червні він мав одружитися з Дженні Ллойд. Будиночок, як казали, був уже обставлений від підвалу до горища і готовий прийняти свою господиню.

— Не заздрю Дженні через її чоловіка, — щиро думала Валансі, — Клейтон Маклей не належав до її численних ідеалів, — але заздрю їй через цей дім. Це такий милий юний дімочок! Ах, якби ж я могла мати свій власний дім, хай бідний, хай маленький, але свій! Та що ж, — гірко додала вона, — нічого мріяти про місяць, якщо не можеш здобути навіть лойової свічки.

У мріях Валансі не влаштовувало нічого, крім замку з ніжно-блакитних сапфірів. У реальному житті її цілком задовольнив би невеликий власний будиночок. Сьогодні вона особливо сильно заздрила Дженні Ллойд. Дженні була не надто вродливіша від неї і не набагато молодша. А все ж матиме цей прегарний дім. І ще щонайкращі маленькі веджвудські[7] чайні філіжанки — Валансі їх бачила — і камін, і білизну з монограмами; мережені скатертини і китайські шафи. Чому одним дівчатам дістається все, а іншим — нічого? Це було несправедливо.

Валансі ще раз скипіла від протесту, коли її — малу, старомодну й непоказну, одягнену в пошарпаний дощовик і трилітньої давності капелюх, — оббризкав болотом автомобіль, що проїжджав повз неї з обурливим ревінням. У Дірвуді автомобілі ще були новинкою, хоча в Порт-Лоуренсі було вже їх чимало і більшість літників у Маскока[8] мали машини. У Дірвуді лише найпрогресивніші мешканці їздили автомобілями, — бо й Дірвуд ділився на стани. Були прогресивні, були інтелектуальні, була група старих родин, до яких належали також Стірлінги, було поспільство, а також кілька парій. Жоден із Стірлінгів не знизився б до автівки, хоча Олів надокучала батькові, просячи купити машину. Валансі ще ніколи не їздила автомашиною. Ніколи їй цього не хотілося. Як по правді, то вона боялася автомашин, особливо вночі. Вони видавалися їй великими рикаючими створіннями, спроможними будь-коли обернутися проти неї та розчавити, або ж зробити дикий шалений стрибок. На крутих гірських стежках довкола її Блакитного Замку гордо виступали верхівці у пишній збруї, в реальності Валансі цілком би втішилася колясці, в яку запряжений гарний коник. У такій колясці вона їздила, коли хтось з дядьків чи кузенів згадував про неї та дарував їй таку можливість, — як собаці кістку.

РОЗДІЛ V

Звісно, чай вона мусила купувати у бакалійній крамниці дядька Бенджаміна. Купити його деінде — нічого й гадати, хоча Валансі була ненависна сама думка про те, щоб відвідувати магазин дядька Бенджаміна у її двадцять дев'яті уродини. Хто як хто, а він не забуде!

— Чому, — зловісно спитав дядько Бенджамін, запаковуючи їй чай, — з жінок виходять кепські юристи?

Валансі, згідно з бажанням дядька Бенджаміна, закарбованим у її свідомості, покірно відповіла:

— Не знаю. Чому?

— Тому, — посміхнувся дядько Бенджамін, — що їх цікавлять не стільки свідчення, скільки освідчення[9].

Два продавці, Джо Хаммонд і Клод Бертрам, реготнули, через що неприязнь Валансі до них обох ще трохи збільшилась. Коли Клод Бертрам вперше побачив Валансі у крамниці, вона почула, як він шепнув Джо: — Хто це? — Джо відповів: — Валансі Стірлінг, одна з дірвудських старих панєн. — Клод спитав, хихикнувши: — Є надія на одужання чи зразу в морг? — мабуть, вважаючи це питання страх яким розумним. Цей старий спогад уколов її до болю.

— Двадцять дев'ять, — говорив тим часом дядько Бенджамін. — Люба моя Досс, ось-ось для тебе вже й третій дзвоник задзвонить, а ти ще й досі не думаєш про шлюб. Двадцять дев'ять. Не може бути.

Тоді дядько Бенджамін прорік дуже оригінальну фразу. Він прорік: — Як же той час летить!

— Я думаю, що повзе, — запально відповіла Валансі. В уяві дядька Бенджаміна запал був настільки несумісним із Валансі, що він не знав, на яку ступити. Щоб якось виплутатися, він, зав'язуючи їй боби (в останню мить кузина Стіклс наказала ще купити бобів, — вони дешеві й поживні), загадав ще одну загадку.

— Який вік ніколи не проявляється?

І, не чекаючи відповіді Валансі, пояснив:

— Чоло-вік, котрого чекають, а він всьо не появляється[10].

Це вже було занадто.

— Слід казати: все не з'являється, — відрізала Валансі, забираючи свої чай та боби. В цю мить їй було байдуже, викреслить її дядько Бенджамін зі своєї духівниці чи ні. Вона вийшла з крамниці, а дядько Бенджамін видивлявся вслід за нею з роззявленим ротом. Тоді похитав головою

— Бідна Досс, бере це близько до серця.

Ще не дійшовши до наступного провулку, Валансі пожаліла через сказане. Ну чому вона не стерпіла? Дядько Бенджамін образиться, можливо, скаже її матері, що Валансі повелася з ним зухвало – з ним! — а мати тиждень читатиме їй нотації.

— Я двадцять років змовчувала, — думала Валансі. — І не було змовчати цього разу?

А так, — відмітила вона, — вже двадцять років тому зауважили її "непарність". Валансі й досі пам'ятала цю гірку мить. Їй було всього дев'ять і вона стояла сама на шкільному подвір'ї тоді, як інші дівчатка з її класу бавилися в гру, в якій треба було, щоб хлопчик обрав тебе своєю партнеркою. Ніхто не обирав Валансі, малу, бліду чорняву Валансі у старомодному фартушку з довгими рукавами та з дивними скісними очима.

— Ох, — сказала їй гарненька дівчинка, — як мені тебе жаль. Не маєш хлопця.

Валансі гордо відповіла:

— Мені хлопець не потрібен!

І двадцять років повторювала це, але сьогодні пополудні не зуміла так сказати.

— Мушу бути чесною з собою, — похмуро думала вона. — Загадки дядька Бенджаміна разять мене, бо вони правдиві. Я хочу вийти заміж. Хочу мати власний дім, і власного чоловіка, і власне любе пухкеньке малятко.

Раптом Валансі зупинилася, вражена власною необережністю. Вона була певна, що Пр. д-р.[11] Столлінг, який саме проходив повз неї, прочитав її думки і суворо їх засудив. Валансі боялася доктора Столлінга ще з тої неділі двадцять три роки тому, коли він уперше з'явився в Сент-Олбенсі. Того дня вона запізнилася до недільної школи, отож пішла до церкви і там тихенько сиділа в їхній лавці. У церкві не було нікого, крім неї і нового ректора, д-ра Столлінга. Д-р Столлінг став перед дверима, що вели на хори, і кивнув на неї:

— Хлопчику, ходи сюди!

Валансі оглянулася довкола. Ніякого хлопчика не було — взагалі нікого не було у величезній церкві, окрім неї самої. Не міг же цей дивний чоловік у синіх окулярах кликати її? Вона не була хлопчиком.

— Хлопчику, — повторив доктор Столлінг ще суворіше, киваючи на неї пальцем, — негайно йди сюди.

Валансі встала, немов загіпнотизована, і пішла проходом між лавками. Вона занадто злякалася, щоб робити щось інше. Яка жахлива річ з нею трапилася? Чи ж вона справді перетворилася на хлопця? Вона зупинилася перед доктором Столлінгом.

Доктор Столлінг покивав перед нею вказівним пальцем, — довгим вузлуватим пальцем, — і наказав:

— Хлопчику, зніми капелюха.

Валансі зняла капелюшок. Ззаду їй звисала маленька тоненька кіска, але доктор Столлінг був короткозорим і не помітив цього.

— Хлопчику, повертайся, і запам'ятай, що у церкві слід завжди знімати головний убір.

Валансі пішла, як автомат, затиснувши в руках капелюшок. Тут саме увійшла мати.

— Досс, — сказала місіс Фредерік, — ти чого зняла капелюшок? Негайно одягни!

Валансі негайно одягла. Вона застигла від страху, що д-р Столлінг знову прикличе її. І, звісно, доведеться йти, — не може ж вона не послухатись священника, а в церкві було вже повно людей. Що ж вона робитиме, коли цей страшний вказівний палець знову кивне на неї перед усіма? Така нажахана, Валансі просиділа всю відправу, а потім тиждень хворіла. Ніхто не знав причини, — місіс Фредерік нарікала, що має таку слабовиту дитину.

Пізніше доктор Столлінг виявив свою помилку і, у присутності Валансі, сміявся з цієї пригоди. Але Валансі не сміялася. Вона так і не перестала його боятися, а тут ледь не зіткнулася з ним, — заглиблена в такі думки!

Валансі дістала свою книжку Джона Фостера — "Магію крил". "Це його остання, — уся про птахів", — сказала міс Кларксон. Валансі майже вирішила повернутися додому, а не йти до доктора Трента. Відвага зрадила її. Вона боялася образити дядька Джеймса, боялася роздратувати матір, боялася шорсткого, кущобрового старого доктора Трента. Мабуть, він скаже їй те ж саме, що й кузині Гледіс, — що її недуга уявна, а слабує вона лише тому, що це їй подобається. Ні, вона не піде, а, краще, придбає флакон Лілових Пігулок Редферна. Лілові Пігулки Редферна були звичними ліками родини Стірлінгів. Чи ж вони не вилікували сестру у других Джеральдін, коли п'ятеро лікарів од неї відмовилися? Валансі завжди дуже скептично ставилася до цілющої сили Лілових Пігулок, але щось у них могло бути; та й легше було зажити їх, аніж постати самій перед доктором Трентом. Вона лише на хвильку загляне в журнали у читальному залі та й піде собі додому.

Валансі намагалася прочитати якесь оповідання, але воно її розлютило. На кожній сторінці була ілюстрація, що зображала героїню в оточенні поклонників. А у неї, Валансі Стірлінг, жодного нема! Валансі різко закрила журнал і розгорнула "Магію крил". Її погляд упав на абзац, що змінив її життя.

"Страх — це первородний гріх", — писав Джон Фостер. — Майже все зло на світі бере свій початок з того, що хтось чогось боїться. Страх — це холодна слизька змія, яка обвивається довкола вас. Жити боячись — жахливо і надзвичайно принизливо".

Валансі закрила "Магію крил" і підвелася. Вона піде до доктора Трента.

РОЗДІЛ VI

Зрештою, випробування виявилося не таким вже й страшним. Доктор Трент був, як завжди, похмурим та грубуватим, але не назвав її хворобу вдаваною. Він вислухав її розповідь про симптоми, задав кілька запитань і швидко оглянув, а тоді якийсь час сидів, пильно до неї придивляючись. Валансі здалося, що він виглядає так, наче б жалів її. На мить їй перехопило подих. Чи ж вона поважно хвора? Не може бути, адже вона не страждала так сильно, тільки останнім часом стало трішки гірше.

Доктор Трент розкрив рота, але, перш ніж щось устиг сказати, телефон біля його ліктя різко задзвонив. Він узяв слухавку. Спостерігаючи за ним, Валансі помітила, як раптом змінилося його обличчя. "Алло—так—так—що?—так—так", а тоді, після короткої паузи: "Боже мій!".

Доктор Трент кинув слухавку, вибіг із кімнати й помчав вгору по сходах, навіть не глянувши на Валансі. Вона чула, як він у шаленому поспіху збирається, щось комусь різко викрикуючи, — мабуть, господині. Потім пронісся вниз із валізою в руках, вхопив із вішалки пальто та капелюх, відчинив двері на вулицю і помчав у напрямку станції.

Валансі сиділа сама в маленькому кабінеті, почуваючись так незручно, як ніколи в житті. Незручно — і принижено. Ото й усе, що вийшло з її героїчного рішення жити згідно з приписами Джона Фостера та перебороти страх. Вона погана родичка, не була ні коханою, ні подругою, але, виявляється, нічого не значить навіть у ролі пацієнтки! Діставши повідомлення по телефону, яке його схвилювало, доктор Трент забув про її присутність. Вона нічого не здобула, проігнорувавши дядька Джеймса і зневаживши сімейні традиції.

Якусь мить вона боялася, що от-от розплачеться. Це все було так, так кумедно. Потім вона почула, як господиня доктора Трента спускається по сходах. Валансі встала і підійшла до дверей кабінету.

— Доктор зовсім про мене забув, — сказала вона з вимушеною усмішкою.

— Так, це недобре, — співчутливо відповіла місіс Паттерсон. — Але не дивуйтеся йому, бідоласі. Він одержав телефонограму з Порт-Лоуренса. Його син потрапив у автокатастрофу в Монреалі й дуже постраждав. Доктор мав лише десять хвилин, щоб встигнути на поїзд. Я навіть не знаю, що ж він робитиме, коли щось трапиться з Недом, він надзвичайно прив'язаний до хлопця. Вам доведеться прийти знову, міс Стірлінг. Сподіваюся, що у вас немає нічого серйозного?

— Ні, ні, нічого серйозного, — підтвердила Валансі. Їй трішки відлягло від серця. Нічого дивного, що доктор Трент забув про неї в таку мить. Утім, вона вийшла на вулицю дуже розгубленою і спантеличеною.

Валансі пішла додому навпростець — Доріжкою Закоханих. Вона не часто нею ходила, але наближався час вечері, а вона не могла запізнитися.

Доріжка Закоханих бігла, звиваючись, околицею селища, попід крислатими в'язами та кленами. Її назва була заслуженою. Там завжди можна було зустріти чи то ніжну пару закоханих, чи то двійко молодих дівчат, що йшли, взявшись за руки і ділячись одна з одною своїми таємницями. Валансі не знала, при якій з таких зустрічей вона більше соромилася і почувалася більш незручно.

Цього вечора на її долю випали і ті, й інші. Спершу вона натрапила на Конні Гейл та Кейт Бейлі, у нових рожевих сукнях із органзи, з квітами, які були кокетливо увіткнуті в їхнє блискуче неприкрите волосся. Валансі ніколи не мала рожевої сукні, ніколи не втикала квіти у волосся. Пізніше мусила пройти повз незнайому їй юну парочку — хлопця й дівчину, що блукали, нікого не помічаючи, поглинуті одне одним. Рука юнака без найменшого сорому обвивала дівочий стан. Валансі ніколи не прогулювалася з юнаками, ніколи ніхто її не обіймав за талію. Вона мала б почутися шокованою — могли ж вони хоч до сутінків почекати, — але чомусь жодного шоку не відчула. Натомість, як зізналася собі у черговому спалаху відчайдушної щирості, відчула заздрість. Їй здалося, що ті, повз кого вона проходила, сміялися з неї та жаліли її. От іде маленька стара панна, Валансі Стірлінг. Кажуть, що за все її життя ніхто до неї не залицявся!

Валансі майже бігла, щоб швидше минути Доріжку Закоханих. Ніколи ще вона не видавалася собі такою безбарвною, дрібною та жалюгідною.

Там, де Доріжка Закоханих вливалася у вулицю, був припаркований старий автомобіль. Валансі добре знала цей автомобіль, хоча б через ревіння, яке він видавав. Всі у Дірвуді його знали. Тоді ще вираз "бляшана Ліззі[12]" не ввійшов у вжиток, принаймні, у Дірвуді. А якби він був відомим, то цей автомобіль став би найбляшанішою Ліззі — хоча це був навіть не форд, а старий грей слоссон[13]. Складно було уявити собі щось більш побите і менш солідне.

Була то власність Барні Снайта, а сам Барні у вишмаруваному комбінезоні якраз вибирався з-під машини. Валансі крадькома зиркнула на нього, квапливо пробігаючи повз автівку. Оце вдруге вона побачила горезвісного Барні Снайта, хоча багато наслухалася про нього, відколи він п'ять років тому поселився у "чагарнику" в Маскока.

Вперше ж таке трапилося торік, на дорозі до Маскока. Тоді він теж вилазив з-під автомобіля, а вона йшла вулицею. Він весело до неї усміхнувся, — легенькою химерною усмішкою, що надала йому вигляду задоволеного життям гнома. Не здавався злою людиною, — не вірила, щоб він був злим, попри ті дикі чутки, які кружляли довкола нього. Звісно, він із шаленим гуркотом носився у своєму страховинному грей слоссоні Дірвудом, — в ту годину, коли всі порядні люди вже спали у своїх постелях; часто ще й у компанії старого "Галасливого Абеля", чиї крик та лайка перетворювали нічний відпочинок на нічний кошмар; — "і обидва п'янезні, моя люба". Всі до одного знали, що він був збіглим каторжником, колишнім банківським клерком-розтратником, вбивцею, що переховувався від поліції, безбожником, сином-байстрюком старого Галасливого Абеля Гая і батьком внука-байстрюка того ж Абеля, а також фальшивомонетником, шахраєм та невідь-ким іще. Але Валансі не вірила, що він був злою людиною. Ніхто з такою посмішкою не міг бути злою людиною, хоч би що він скоїв.

Тієї ночі князь Блакитного Замку змінив подобу — із чоловіка з твердо окресленою щелепою і легкою передчасною сивиною він перетворився на гульвісу, його волосся стало надто довгим, каштановим з яскраво-рудими іскрами, очі — темно-карими, вуха — дещо відстовбурченими, але не такими, як вітрила. Лише обрис щелепи не втратив деякої твердості.

Зараз Барні Снайт виглядав ще скандальніше, ніж зазвичай. Видно було, що він кілька днів не голився, а його долоні, кисті та передпліччя були у мазуті. Але він так радісно посвистував сам до себе і видавався таким щасливим, що Валансі відчула заздрість до нього. Вона заздрила його безтурботності, безвідповідальності, таємничій хатині на острові посеред озера Міставіс — а навіть його старому гуркотливому грей слоссону. Ні він, ні його автівка не були респектабельними і не шанували традицій. Коли він через кілька хвилин, хвацько розсівшись на сидінні своєї Ліззі, з гуркотом проїхав повз неї, — його неприкрите довге волосся віяло на вітрі, а стара чорна люлька в зубах довершувала образ розбійника, — вона знову йому позаздрила. Без сумніву, все найкраще у житті дістається чоловікам. Ким би не був цей відщепенець, він був щасливим. Натомість вона, Валансі Стірлінг, респектабельна і добропорядна так, що більше й не можна, була нещасною і завжди буде нещасною. Знай своє місце.

Валансі встигла саме на вечерю. Сонце затягло хмарами і знову зарядив похмурий дрібний дощ. У кузини Стіклс була невралгія. Валансі мусила зайнятися штопанням для всієї сім'ї, так що зовсім не мала часу на "Магію крил".

— Чи штопання не почекає до завтра? — просила вона.

— Завтрашній день принесе свої обов'язки, — невблаганно відповіла місіс Фредерік.

Валансі цілісінький вечір штопала, слухаючи, як місіс Фредерік та кузина переповідають вічні дріб'язкові родинні плітки та монотонно плели на спицях безконечні чорні панчохи. Вони обговорювали всі подробиці майбутнього шлюбу сестри у других Ліліан. Загалом, вони схвалили її вибір — сестра у других Ліліан зробила добру партію.

— Хоча вона й не поспішала, — відмітила кузина Стіклс. — Їй має бути вже двадцять п'ять.

— На щастя, по нашій лінії маємо небагато старих панн, — гірко зауважила місіс Фредерік.

Валансі здригнулася і вколола палець штопальною голкою.

Брата у третіх, Аарона Грея, колись подряпала кішка, — і через це трапилося йому запалення крові в пальці.

— Коти — небезпечні тварини, — промовила місіс Фредерік. — Я ніколи не стала б тримати вдома кота.

Вона значуще зиркнула на Валансі крізь свої жахливі окуляри. Колись, п'ять років тому, Валансі просила дозволити їй завести кота. Пізніше вона вже ніколи про це не просила, але місіс Фредерік все ще підозрівала, що в глибині її душі таяться злочинні сподівання.

Тут Валансі чхнула. Згідно з етикетом Стірлінгів, не годилося прилюдно чхати.

— Щоб стриматися від чхання, слід притиснути пальцем нижню губу, — докірливо сказала місіс Фредерік.

Пів на дев'яту, і, як казав містер Піпс[14], час у постіль. Але спершу треба було розтерти маззю Редферна невралгічну спину кузини Стіклс. Це мала зробити Валансі. Вона завжди це робила. Валансі ненавиділа запах мазі Редферна — ненавиділа самовдоволене, сяюче, округле двобакенбардне, двоокулярне обличчя доктора Редферна, зображене на флаконі. Її пальці навіть у ліжку жахливо смерділи маззю, хоч як би старанно вона їх відмивала.

Доленосний день Валансі прийшов і проминув. Вона у сльозах його зустріла, плачучи з ним попрощалася.

РОЗДІЛ VII

На невеличкому газоні перед домом Стірлінгів, одразу ж біля брами ріс трояндовий кущ, званий "кущем Досс". П'ять років тому його подарувала Валансі тітонька Джорджіана — і Валансі радісно його посадила. Вона любила троянди. Але — звісно — кущ ніколи не зацвів. Не з її щастям. Валансі робила все, що могла, все, що їй радили родичі, але кущ і не думав цвісти. Він гарно і пишно розрісся, його покриті густим листям гілки не знали ні хвороб, ні шкідників, але жоден пуп'янок так на ньому і не з'явився. Через два дні після її уродин Валансі глянула на нього — і відчула раптову непереможну ненависть. Раз ти не цвітеш, то я тебе обріжу.

Вона пішла до комірчини зі знаряддями, озброїлася садовими ножицями і злісно взялася за трояндовий кущ. Кількома хвилинами пізніше місіс Фредерік вийшла на веранду і з жахом побачила, як її донька палашує кущ, обтинаючи гілки. Половина їх вже лежала на доріжці. Кущ виглядав жалюгідно.

— Досс, отямся, що ти робиш? Ти з глузду з'їхала?

— Ні, — відповіла Валансі. Вона хотіла промовити це з викликом, але звичка виявилася сильнішою від неї. Отож, її слова прозвучали як нарікання. — Я — я просто вирішила його обрізати. З ним щось негаразд. Він ніколи не цвіте — ніколи не зацвіте.

— Це ще не причина нищити його, — суворо сказала місіс Фредерік. — То був гарний декоративний кущ. А через тебе жаль на нього дивитися.

— Троянди повинні цвісти, — з легкою впертістю відповіла Валансі.

— Не супереч мені, Досс. Прибери весь цей безлад і облиш куща. Просто не знаю, що скаже Джорджіана, побачивши, як ти його покавальцювала. Ти мене справді приголомшила, і нащо ти це зробила, не порадившись зі мною?

— Це мій кущ, — пробурмотіла Валансі.

— Що таке? Що ти сказала, Досс?

— Я тільки сказала, що це мій кущ, — смиренно повторила Валансі.

Місіс Фредерік обернулася, на кажучи ні слова, і пішла додому. Зло сталося. Валансі знала, що мати глибоко образилася і тепер не озиватиметься до неї два чи й три дні, вдаючи, що зовсім не помічає доньки. Кузина Стіклс займеться вихованням Валансі, але місіс Фредерік зберігатиме кам'яне мовчання зневаженого маєстату.

Валансі зітхнула, віднесла садові ножиці до комірчини, повісивши їх на той самий цвях, де вони висіли й раніше. Тоді прибрала галузки і змела листя. Її губи затремтіли, коли вона глянула на обскубаний кущ. Тепер він став дивовижно схожим на його дарувальницю, тремтячу, малу й кістляву тітоньку Джорджіану.

— Я й справді зробила з нього страховище, — подумала Валансі.

Але вона не відчувала розкаяння, шкодувала лише, що образила матір. Доки вона не заслужить прощення, вдома буде дуже неприємно. Місіс Фредерік належала до тих жінок, які вміли зробити свій гнів помітним для всього оточення. Ні стіни, ні двері від нього не захищали.

— Краще піди до міста і принеси пошту, — сказала кузина Стіклс, коли Валансі увійшла. — Яне можу, така я слаба і так мене кольки беруть цієї весни. Зайди до аптеки і купи мені флящину Гіркоти Редферна. Нема, як Гіркота Редферна для підкріплення. Кузен Джеймс каже, що Лілові Пігулки ліпші, але я краще знаю. Мій бідний небіжчик-муж щодня заживав Гіркоту, аж доки не помер. Не плати їм більше ніж дев'ядесят центів. За такі гроші можна його дістати в Порті. А тепер скажи, що ти наговорила бідній матері? Ти колись застановилася, Досс, що ти маєш тільки одну матір?

— Та й тої досить, — нешанобливо подумала Валансі і пішла до міста.

Вона придбала флакончик Гіркоти для кузини Стіклс, а тоді пішла на пошту і спитала на видачі, чи нема чого для них. Мати не тримала поштової скриньки. Надто мало пошти до них приходило, щоб клопотатися цим. Валансі не розраховувала на жодну пошту, окрім Christian Times, єдиної газети, яку вони передплачували. Листи вони діставали вкрай рідко. Але Валансі любила стояти в поштовій конторі і приглядатися, як старий містер Карев, сивобородий, схожий на Санта-Клауса працівник пошти вручав листи щасливим людям, які їх отримували. Він робив це так байдуже, зверхньо, по-олімпійському, наче йому було абсолютно все одно, що принесуть ці листи адресатам — божественну радість чи пекельне нещастя. Можливо, листи тому її так захоплювали, що були у її житті нечастими. У своєму Блакитному Замку вона отримувала численні послання, обв'язані шовком і запечатані пурпуром, а вручали їх пажі у золото-блакитних лівреях. Та в реальності їй діставалися лише випадкові клаптики від кревних або ж рекламні проспекти.

Отож, вона неабияк здивувалася, коли містер Карев, що виглядав ще більш по-олімпійському, ніж зазвичай, подав їй листа. Так, лист був адресований саме їй, твердим чорним письмом: "Міс Валансі Стірлінг, вулиця В'язів, Дірвуд" — і монреальський штемпель. Коли Валансі взяла його, їй аж дихання прискорилося. Монреаль! Це, мабуть, від доктора Трента. То він, попри все, не забув про неї.

Повертаючись додому, Валансі зустріла дядька Бенджаміна і втішилася, що лист безпечно лежав у її сумці.

— Яка різниця, — спитав дядько Бенджамін, — між ослом та листом?

— Не знаю. Яка? — покірно спитала Валансі.

— Обох треба припечатати, щоб вони рушилися, але листа штемпелем, а осла — палицею[15]. Ха, ха!

Дядько Бенджамін пішов, надзвичайно з себе задоволений.

Кузина Стіклс ухопила Times, як тільки Валансі повернулася додому, але не спитала про листи. Місіс Фредерік спитала б, але її уста були запечатані. Валансі втішилася цим. Якби мати спитала, чи були якісь листи, Валансі довелося б зізнатися. Тоді мусила б віддати лист, матір і кузина Стіклс прочитали б його, — і її таємниця розкрилася б.

Її серце дивно стукотіло, коли вона піднімалася нагору, отож мусила кілька хвилин посидіти біля вікна, перш ніж розпечатала листа. Почувалася винною та обманщицею. Досі вона не затаїла жодного листа перед матір'ю. Місіс Фредерік читала кожен лист, який вона писала чи отримувала. Валансі було байдуже — вона не мала чого приховувати. А тепер – має. Не можна дозволити, щоб хтось бачив цього листа. Але, коли вона відкривала листа, її пальці тремтіли, від усвідомлення власної гріховної та недочірньої поведінки, а ще, може, трішки й від страху. Вона цілком певна, що з її серцем нічого серйозного, та як знати…

Лист від доктора Трента був схожий на свого автора — без прикрас, шорсткий, відвертий і небагатослівний. Доктор Трент ніколи не вдавався до натяків. "Люба міс Стерлінг, — а потім сторінка чіткого твердого письма. Валансі здалося, що вона прочитала його, тільки глянувши. Лист впав їй на коліна, вона зблідла, наче примара.

Доктор Трент повідомляв їй, що у неї дуже небезпечне тяжке захворювання серця, — стенокардія, вочевидь, ускладнена аневризмою — що це таке? — причому на останній стадії. Він недвозначно пояснив, що нічого зробити не можна. Якщо вона буде дуже турбуватися про себе, то зможе прожити ще рік, але кожної миті може й померти — доктор Трент не завдавав собі праці, вживаючи евфемізми. Їй слід бути обережною, уникати будь-яких хвилювань і будь-яких фізичних зусиль. Їсти й пити помірковано, не бігати, уникати підйомів вгору хоч би по сходах. Будь-яке раптове потрясіння або шок можуть бути смертельно небезпечними. До листа додавався рецепт — їй треба було купити ліки і вживати їх під час нападу. Щиро ваш Г.Б.Трент.

Валансі довго сиділа біля вікна. Світ надворі потопав у сяйві весняного пополудня, — небо чарівно-синє, вільний вітерець приносив пахощі, там, де закінчувалися вулиці, здіймалася м'яка мила імла. На залізничній станції гурток молоденьких дівчат чекав на поїзд, вона почула їх веселий сміх, коли вони щебетали і жартували. Поїзд загудів, прибуваючи, тоді ще раз — від'їжджаючи. Але все це було неістотним. Істотне тільки одне: їй залишився рік життя.

Втомившись сидіти біля вікна, Валансі лягла на ліжко, втупившись у тріщини на вицвілій стелі. Дивне оніміння, наче наслідок страшного удару, охопило її. Вона не відчувала нічого, окрім безмежного подиву та недовіри, — хоча не мала сумніву, що доктор Трент знає свою справу і що вона, Валансі Стірлінг, яка ніколи не жила, невдовзі помре.

Коли вдарив гонг, кличучи до вечері, Валансі встала і механічно, за звичкою, пішла вниз. Вона дивувалася, що їй так довго вдалося пробути наодинці. Але, звісно, зараз мати не звертала на неї уваги — Валансі була їй за це вдячна. Вона подумала, що сварка через трояндовий кущ була, як висловилась би сама місіс Фредерік, дарунком Провидіння. Їсти Валансі не могла, але місіс Фредерік і кузина Стіклс вважали це проявом слушного розкаяння, тому ніяк не коментували такий брак апетиту. Валансі змусила себе проковтнути горнятко чаю, а потім сиділа й дивилася, як їдять інші, з дивним відчуттям, наче з того часу, як вони спільно сиділи за обіднім столом, проминули довгі роки. Внутрішньо вона усміхалася, подумавши, що за гармидер могла б влаштувати, якби захотіла. Досить було просто сказати їм про зміст листа доктора Трента — і здійнялася б така метушня, наче — гірко подумала Валансі — вони справді хоч дрібку переймаються мною.

— Нині докторова Трентова господиня дістала від нього листа, — озвалася кузина Стіклс так раптово, що Валансі аж підскочила. Чи ж справді думки носяться в повітрі? — Містер Джадд говорив з нею в місті. Кажуть, що його син вийде з того, але доктор Трент писав, що поїде з ним за границю, як лишень він встане, і пробудуть там не менше року.

— А що нам до того, — велично сказала місіс Фредерік. — Це не наш лікар. Я, — Валансі здалося, що мати бачить її наскрізь, — не довірила б йому лікувати хворого кота.

— Можна, я піду нагору й ляжу? — слабо сказала Валансі. — Мені… голова мені болить.

— Звідки це в тебе головна біль? — спитала кузина Стіклс, оскільки місіс Фредерік поставила себе поза розмовою. А питання мусило впасти. Валансі не дозволено було страждати на головний біль от так собі, без перешкод.

— Таж тобі ніколи голова не боліла. Чей це не свинка? От, візьми ложку оцту.

— Дурниці! — грубо сказала Валансі, встаючи з-за столу. Зараз вона не переймалася тим, грубо це було чи ні. Вона й так усе життя була чемною.

Якби це було можливим, кузина Стіклс зблідла б. А так — лише зжовкла.

— Чи в тебе не горячка, Досс? Виглядає, що так. Ти йди і просто лягай до ліжка, — промовила кузина Стіклс, виразно стривожена, — а я потім прийду й розітру тобі чоло і карк маззю Редферна.

Валансі обернулася від дверей.

— Ніякої мазі Редферна! — сказала вона.

Кузина Стіклс глянула і зойкнула.

— Що — що ти кажеш?

— Я сказала, що не натиратимусь маззю Редферна, — повторила Валансі. — Огидна липка мастика. Смердить ще гірше, ніж інші мазі. І зовсім не допомагає. Мені треба побути в спокої на самоті, ото й усе.

Валансі вийшла, зоставивши нажахану кузину Стіклс.

— В неї горячка, — це мусить бути горячка, — вигукнула кузина Стіклс.

Місіс Фредерік незворушно вечеряла. Неістотно, є у Валансі гарячка чи ні. Валансі провинилася, повівшись зухвало з нею.

РОЗДІЛ VIII

Тієї ночі Валансі не склепила очей. Лежала у темряві без сну, година за годиною, і думала, думала, думала. Відкриття, яке зробила Валансі, її вразило: вона, та, що боялася майже всього у житті, не боялася померти. Смерть зовсім її не лякала. Зате тепер вона вже не мусить боятися нічого іншого. Бо що досі викликало в неї страх? Винятково життя. Боялася дядька Бенджаміна — бо загрожувало їй убозтво на старість. Але ж тепер вона ніколи не буде старою, яку терплять з милості. Боялася так і зостатися старою панною. Але тепер вона дуже недовго буде старою панною. Боялася матері та всіх рідних, бо мусила жити між ними, а злагода була б неможливою, якби постійно їм не підкорялася. Тепер потреби в цьому немає. Валансі відчула дивовижну свободу.

Одне лиш її лякало — метушня, що її зняли б родичі, якби все відкрилося. На саму думку про це Валансі здригнулася. Вона б цього не витримала. Ох, вона добре знала, як би це було. Спершу — обурення, так, обурення дядька Джеймса через те, що вона звернулася до лікаря — все одного, якого, — не порадившись з ним. Обурення матері через те, що вона така потайна і нещира — "з рідною матір'ю, Досс!" Обурення всієї рідні через те, що вона не пішла до доктора Марча.

Тоді її почнуть посилено опікати. Доктор Марч її огляне, а, коли діагноз доктора Трента підтвердиться, повезуть її до фахівців у Торонто та Монреалі. Дядько Бенджамін зробить широкий жест і все оплатить, у рамках опіки над вдовою та сиротою. А потім оповідатиме про непристойно високі гонорари, яких вимагають ці фахівці лише за те, що роблять мудру міну і кажуть, що нічим не можна зарадити. Коли ж фахівці запевнять у цьому, то дядько Джеймс наполяже, щоб вона вживала Лілові Пігулки. "Я знаю випадки, коли вони зцілили, як вже всі лікарі втратили надію", — а мати наполягатиме на Гіркоті Редферна, кузина Стіклс щовечора розтиратиме їй груди біля серця Маззю Редферна, бо це може допомогти і вже напевно не зашкодить, а всі інші з усіх сил пропонуватимуть їй свої улюблені медикаменти. Прийде до неї доктор Столлінг і урочисто проголосить: "Ти дуже хвора. Чи готова ти до того, перед чим можеш постати?" — наче покиває на неї пальцем, який з віком не став ні коротшим, ні менш вузлуватим. Пильнуватимуть її як малу дитину, не дозволять їй нічого робити й нікуди піти без супроводу. Можливо, навіть не дозволять спати самій, щоб вона не померла уві сні. Мати й кузина Стіклс налягатимуть на тому, щоб ділити з нею кімнату й ліжко. Так, безсумнівно.

Ця остання думка найсильніше вплинула на рішення Валансі. Вона не могла змиритися з таким — і не буде. Коли годинник внизу вибив північ, Валансі раптово й остаточно постановила, що нікому нічого не розповість. Відколи вона себе пам'ятала, їй казали, що не слід виявляти свої почуття. "Це не пасує леді". Так колись повчала її кузина Стіклс. Ну що ж, тепер вона приховуватиме ці почуття подвійно.

Але, не боячись смерті, Валансі не сприймала її байдуже, — виявила, що відчуває обурення. Несправедливо, що вона повинна вмерти, так ніколи й не живши. У темну нічну годину в її душі спалахнув бунт, не тому, що вона не мала майбутнього, а тому, що й минулого у неї не було.

— Я бідна, негарна, безталанна і скоро помру, — думала вона. Внутрішнім зором вона наче побачила свій власний некролог, надрукований у дірвудському тижневику, копія відправлена в газету Порт-Лоуренса. "Весь Дірвуд у глибокій жалобі і т.д"., "Сумують численні друзі й осиротіла родина і т.д". Брехня, все брехня! Глибока жалоба, якраз! Ніхто за нею не жалітиме, ніхто не перейматиметься її смертю ні на мідний гріш. Навіть мати її не любила, Валансі її розчарувала, не народившись хлопчиком чи бодай вродливою дівчинкою.

Від півночі і до раннього весняного світанку Валансі пригадувала все своє життя. Це було дуже сіре буденне існування, але час від часу маячили пригоди, які мали для неї вагу, непропорційну до їхнього реального значення. Всі ці пригоди були неприємними. Нічого приємного з Валансі не траплялося.

— У моєму житті не було щасливої години, — жодної, — думала вона. — Я безбарвна нікчема. Пам'ятаю, колись я це читала, у житті жінки може трапитися настільки щаслива година, що заступить собою всю решту життя. Але я так і не знайшла своєї години, ніколи, ніколи. А тепер і не знайду ніколи. Якби ж я мала ту годину, то ладна б за неї померти.

Ті прикрі пригоди зринали у її пам'яті, наче непрохані привиди, — хаотично, не тримаючись жодної послідовності часу чи місця. Наприклад, у шістнадцять вона вкинула забагато синьки, перучи білизну. А у вісім "вкрала" малинове варення з комори тітки Веллінгтон. Валансі й досі вислуховувала зауваги про ті два свої злочини. На кожному родинному зібранні їх жартома згадували. Дядько Бенджамін навряд чи коли пропускав нагоди згадати про малинове варення — це він її колись застав з обличчям, вишмаруваним малиновими пасмугами.

— За своє життя я так мало поганого зробила, що вони ніяк не забудуть тих старих дрібниць, — думала Валансі. — Я ж навіть ніколи ні з ким не сварилася. Та я й ворогів не мала. Якою ж нікчемою треба бути, щоб не мати бодай одного ворога.

Або отой випадок з купкою піску в школі, коли їй було сім років. Валансі завжди про нього згадувала, коли чула, як доктор Столлінг тлумачить текст: "Бо хто має, тому дасться, і він надто буде мати; а в того, хто не має, заберуть і те, що має[16]". Хтось інший міг би ламати над цим голову, та не Валансі. Всі відносини між нею й Олів були наче коментар до цієї цитати.

Вона вже провчилася цілий рік, коли Олів, роком молодша, щойно прийшла до школи і відразу ж викликала загальний захват як "нова" і напрочуд гарна дівчинка. Якось у часі перерви всі дівчатка, малі й великі, вийшли на подвір'я перед школою робити купки піску. Кожна намагалася насипати якомога більшу купку. Валансі була доброю будівничою піщаних купок і таємно сподівалася на лідерство. Але Олів, яка працювала здаля від інших, насипала більшу купку. Валансі не заздрила — її власна купка була достатньо великою, щоб її задовольнити. Але раптом одну зі старших дівчаток осяяло натхнення:

— Давайте пересиплемо всі наші купки на купку Олів, щоб була одна величезна, — закликала вона.

Здавалося, дівчаток охопив шал. Вони з відерцями та лопатками накинулися на піщані купки — і невдовзі купка Олів стала справжньою пірамідою. Даремно Валансі, простягаючи худі ручки, намагалася захистити свою. Її безжалісно відштовхнули, а пісок з купки пересипали до Олів. Валансі рішуче відвернулася і почала насипати нову купку. Але знову більша дівчинка накинулася на неї. Валансі стояла перед нею, почервоніла, обурена, розчепіривши рученята.

— Не чіпай її, — просила вона, — будь ласка, не чіпай її.

— Але чому? — спитала старша дівчинка. — Чому ти не хочеш допомогти будувати більшу купку для Олів?

— Я хочу мати свою маленьку власну купку, — жалібно сказала Валансі.

Ніхто не почув її благання. Доки вона просилася в одної дівчинки, інша згребла її купку. Валансі відвернулася, її серце стиснулося, очі зайшли слізьми.

— Завидюща! Ти завидюща! — глузували з неї.

— Ти повелася як самолюбка, — сухо сказала їй мати, коли вона ввечері розповіла їй все. Це було вперше і востаннє. Більше Валансі з матір'ю своїми проблемами не ділилася.

Валансі не була ні завидюща, ні самолюбна. Вона лише хотіла мати власну купку піску, байдуже, малу чи велику. Кінна упряжка проїхала вулицею і зруйнувала кучугуру Олів, пролунав дзвоник, дівчатка юрбою кинулися до школи і забули про все, ще й не добігши до своїх парт. Лише Валансі не забула. В глибині душі вона й досі страждала через це. Бо хіба ж це не було символом усього її життя.

— Я ніколи не мала власної купки піску, — подумала Валансі.

Якось восени, коли їй було шість років, вона побачила над кінцем вулиці незвично великий червоний місяць. Вона так злякалася, що аж застигла від жаху. Так близько від неї! Такий величезний! Тремтячи, прибігла до матері, а мати посміялася з неї. Вона сховалася в ліжку, закривши обличчя ковдрою, — боялася глянути у вікно, бо крізь нього її міг побачити той моторошний місяць.

Хлопчик, що спробував поцілувати її на вечірці, коли їй було п'ятнадцять. Вона цього не дозволила, ухилилася і втекла. Був то єдиний хлопець, який намагався її поцілувати. Тепер, через чотирнадцять років, Валансі зрозуміла, що хотіла дозволити йому той поцілунок.

Колись її змусили перепросити Олів через те, чого вона не робила. Олів сказала, що Валансі навмисне штовхнула її в болото, де вона замастила свої нові мештики. Але Валансі не завинила. То був нещасний випадок і зовсім не через неї, але ніхто їй не повірив. Вона мусила попросити пробачення — і поцілувати Олів, щоб "звернути шкоду". Несправедливість того присуду досі пекла її душу.

Або те літо, коли Олів мала найгарніший у світі капелюшок, оздоблений кремово-жовтим мереживом, з віночком червоних троянд і маленькими стрічками, зав'язаними під підборіддям. Валансі над усе хотіла такий капелюшок. Вона благала, але її висміяли і все літо вона мусила носити огидний коричневий моряцький бриль з гумкою, яка різала їй за вухами. Жодна дівчинка не хотіла гуляти з нею, — так убого вона виглядала. Жодна, окрім Олів. Тому Олів називали ласкавою і благородною.

— Я була для неї ідеальним фоном, — думала Валансі. — Вона й тоді це знала.

Одного разу Валансі намагалася здобути нагороду за відвідування недільної школи. Але перемогла Олів. Валансі надто багато неділь пропустила через свої застуди. Якось вона намагалася "сказати віршик" пополудні в п'ятницю, але збилася. Олів була хорошою декламаторкою і ніколи не збивалася.

Чи та гостина у тітки Ізабель в Порт-Лоуренсі, коли їй було десять років. Ще там був Байрон Стірлінг із Монреалю, дванадцятилітній, пихатий розумака. Під час сімейної молитви Байрон дотягнувся до її худенької руки і так сильно ущипнув, що вона аж скрикнула від болю. Після молитви її прикликали до тітки на суд. Але, коли вона розповіла, що це Байрон її ущипнув, той усе заперечив. Він запевнив, що Валансі закричала, бо її подряпало кошеня, з яким вона гралася, замість слухати молитви дядька Девіда. Йому повірили. В родині Стірлінгів хлопцям завжди довіряли більше, аніж дівчаткам. Валансі з ганьбою відправили додому через її негідну поведінку під час сімейної молитви, і потім тітка Ізабель дуже довго її не запрошувала.

Шлюб кузини Бетті Стірлінг. Валансі якимсь дивом довідалася, що Бетті збирається попросити її за дружку. Валансі навіть не зізнавалася, як її це втішило. І, звичайно ж, вона матиме нову сукню, гарну нову сукню, рожеву. Бетті хотіла, щоб її дружки були одягнені в рожеве.

Але Бетті так її й не запросила. Валансі гадки не мала, чому. І лише тоді, як її таємні сльози розчарування вже висохли, Олів розповіла: Бетті, після довгого обдумування, вирішила, що Валансі надто непоказна і зіпсує все враження. Проминуло дев'ять років, але й цієї ночі давній біль колов Валансі і забивав їй подих.

Коли їй було одинадцять, мати доти чіплялася до неї, доки вона не зізналася в тому, чого насправді не робила. Валансі довго заперечувала, але врешті, заради святого спокою, мусила визнати свою провину. Місіс Фредерік завжди заганяла людей у таке положення, що вони мусили брехати. Тоді мати звеліла їй уклякнути на підлозі у салонику, перед матір'ю та кузиною Стіклс, і сказати: "Господи, прости мене за те, що я говорила неправду". Валансі сказала це, але, встаючи, прошепотіла: "Все ж, Боже, Ти знаєш, що я говорила правду". Валансі тоді ще не чула про Галілея, але їх долі були схожими. А покарали її так само суворо, наче вона не зізнавалася і не молилася.

Та зима, коли вона ходила на уроки танців. Так постановив дядько Джеймс та ще й заплатив за уроки. З яким нетерпінням вона на них чекала! І як вона потім їх зненавиділа! Ніколи її добровільно не брали за партнерку. Учитель завжди мусив наказувати якомусь хлопцеві танцювати з нею, — і хлопець завжди супився через це. А Валансі була доброю танцюристкою, легенькою, як пушинка. Олів, якій ніколи не бракувало партнерів, танцювала важко.

Або пригода з ґудзичною ниткою, коли їй було десять. Всі дівчатка в школі мали ґудзичні нитки. Нитка Олів була дуже довгою, а ґудзики на ній — дуже гарними. Валансі теж мала свою. Більшість її ґудзиків були звичайними, але вона мала шість прегарних, зрізаних із весільної сукні бабусі Стірлінг — блискучі ґудзики зі золотого скла, куди гарніші, ніж будь-який ґудзик Олів. Володіння цим скарбом було для Валансі свого роду відзнакою. Вона знала, що всі дівчатка зі школи заздрять їй через ті чудові ґудзики. Коли Олів побачила її ґудзичну нитку, то пильно до неї приглянулася, але нічого не сказала — тоді. Другого дня тітка Веллінгтон прийшла на вулицю В'язів і заявила місіс Фредерік — вона думає, Олів теж повинна мати кілька тих ґудзиків. Адже бабуся Стірлінг — така ж мати Веллінгтона, як і Фредеріка. Мати, звісно, люб'язно погодилася. Вона не могла собі дозволити суперечку з тіткою Веллінгтон, тим паче, через таку дрібницю. Тітка Веллінгтон забрала чотири ґудзики, щедро залишивши Валансі два. Валансі відірвала ті ґудзики і кинула на підлогу. Тоді вона ще не знала, що не годиться показувати почуття. За кару її відправили до ліжка без вечері.

Вечірка у Маргарет Блант. Скільки зусиль вона приклала, щоб гарно виглядати, — і з якими плачевними наслідками! Мав туди прийти Роб Волкер, а дві ночі тому, на залитій місячним сяйвом веранді котеджу дядька Герберта над озером Міставіс, їй видалося, що Роб зацікавився нею. Але на вечірці Маргарет Роб жодного разу не запросив її до танцю — взагалі її не помітив. Вона, як звичайно, підпирала стіни. Це, звісно, було кілька років тому — її давно вже перестали запрошувати на вечірки з танцями. Обличчя її пашіло у темряві, коли вона згадувала, як сиділа зі своїм жалюгідно накучерявленим тонким волоссям і щоками, що їх вона цілу годину щипала, аби зробити червоними. Але найбільше приниження та розчарування ще було попереду. Через ті нащипані щоки виникла дика плітка, начебто Валансі Стірлінг нарум'янилася, ідучи на вечірку Маргарет Блант. Тоді у Дірвуді цього було достатньо, щоб навіки зруйнувати чиюсь репутацію. Але не Валансі — всі знали, що вона не могла б стати кокеткою, навіть якби захотіла. З неї лише глузували.

— Нічого в мене не було — лише третій сорт і брак, — вирішила Валансі. — Всі великі життєві емоції пройшли повз мене. І справжнього горя я теж не зазнала. Чи ж я хоч когось любила? От матір я дійсно люблю? Ні. Це правда, хоч як би ганебно вона звучала. Я не люблю її — ніколи не любила. Що гірше — вона мені неприємна. Та я взагалі нічого не знаю про жодну любов. Моє життя було порожнім — порожнім. Нема нічого гіршого за порожнечу. Нічого! — Валансі вголос скрикнула останнє "нічого". Тоді застогнала і якийсь час не могла думати ні про що. Почався один з її нападів болю.

Коли ж він проминув, то щось трапилося з Валансі, — можливо, то був кульмінаційний пункт процесу, який розпочався у її свідомості, коли вона прочитала листа доктора Трента. Це була третя година ранку — наймудріша і найпроклятіша година в добі. Але інколи вона робить нас вільними.

— Все життя я даремно намагалася догодити іншим, — думала Валансі. — Відтепер я догоджатиму самій собі. Перестану вдавати й прикидатися. Я так надихалася тих брехень та вивертів за своє життя. Яка це розкіш, коли можеш говорити правду! Можливо, я не зроблю багато з того, чого хочу, але не робитиму нічого того, чого не хочу. Мати може гніватися цілими днями — я цим не перейматимуся. Відчай дарує свободу, а надія — рабство.

Валансі встала і одягнулася, переповнена п'янким відчуттям свободи. Причесавшись, вона відчинила вікно і шпурнула банку з potpourri на сусіднє подвір'я. Влучила якраз у рекламу вигляду дівчинки-школярки на старому пересувному магазині.

— Мене млоїть від запаху мертвих речей! — сказала Валансі.

РОЗДІЛ IX

Ще декілька тижнів потому родина Стірлінгів делікатно окреслювала срібне весілля дядька Герберта і тітки Альберти як "той момент, коли ми вперше помітили, що бідолашна Валансі — трішки — ви ж розумієте".

Жоден зі Стірлінгів не сказав би відверто, що Валансі дещо несповна розуму, або ж, принаймні, що у неї легкий душевний розлад. Вважалося, що дядько Бенджамін посунувся надто далеко, вигукнувши: "Вона здуріла, — кажу вам, вона здуріла", а вибачити його можна було лишень через скандальну поведінку Валансі впродовж згаданої урочистості.

Але місіс Фредерік і кузина Стіклс зауважили деякі тривожні ознаки ще до тої гостини. Звичайно, все почалося з трояндового куща, а далі вже Валансі ні разу не була такою, "як слід". Схоже, вона ніскільки не переймалася тим, що мати до неї не озивається. Навіть більше — вона наче зовсім цього не помічала. Навідріз відмовилася заживати Лілові Пігулки чи Гіркоту Редферна. Холоднокровно попередила, що не має заміру далі відгукуватися на ім'я "Досс". Сказала кузині Стіклс, що не хоче, щоб та носила брошку з пасмом волосся кузини Артеміс Стіклс. Пересунула ліжко у своїй кімнаті на протилежний бік. Читала "Магію крил" пополудні в неділю. Коли ж кузина Стіклс зганила її за це, байдуже відповіла: "Я й забула, що сьогодні неділя", — і любісінько читала собі далі.

Кузина Стіклс стала свідком жахливої події — піймала Валансі, як та з'їжджала вниз по перилах. Поштива кузина нічого не сказала місіс Фредерік — бідолашна Амелія вже й так досить натерпілася. Але коли у суботу ввечері Валансі заявила, що більше не ходитиме до англіканської церкви, то навіть місіс Фредерік зламала свою кам'яну мовчанку.

— Більше не ходитимеш до церкви! Досс, чи ж ти цілком перестанеш…

— Ні, до церкви ходитиму, — безтурботно відповіла Валансі. — Але до пресвітеріанської. А до англіканської — ні.

Це було ще гірше. Оскільки прийом ображеного маєстату не спрацював, то місіс Фредерік вдалася до сліз.

— Що ти маєш проти англіканської церкви? — схлипнула вона.

— Нічогісінько. Тільки те, що ви мене завжди водили до неї. Якби водили до пресвітеріанської, то я пішла би в англіканську.

— Чи ж можна так розмовляти з рідною матір'ю? Ох, недаремно кажуть, що невдячна дитина ранить сильніше, ніж гадючий зуб!

— Чи ж можна так розмовляти з рідною донькою? — відповіла Валансі без тіні каяття.

Так що для місіс Фредерік і Крістін Стіклс поведінка Валансі під час срібного весілля не була такою несподіваною, як для решти присутніх. Вони обидві довго вагалися, чи брати Валансі з собою, але зрештою вирішили, що, як не взяти, то це "дасть привід для пліток". Можливо, вона поводитиметься сумирно і ніхто не помітить у ній нічого дивного. З ласки Божої, в неділю вранці падав сильний дощ, тож Валансі не здійснила своєї погрози і до пресвітеріанської церкви не пішла.

Валансі ніскільки не засмутилася б, якби її зоставили вдома саму. Ці сімейні урочистості були безнадійно нудними. Але Стірлінги завжди відзначали всі знаменні дати. Це було сімейною традицією. Навіть місіс Фредерік влаштовувала обід у річницю свого шлюбу, а кузина Стіклс — чаювання для гостей на свій день народження. Валансі ненавиділа такі гостини, бо вони мусили потім кілька тижнів ощадити і відмовляти собі у всьому, щоб надолужити витрати. Але хотіла піти на срібне весілля. Її відсутність образила б дядька Герберта, який був їй досить симпатичним. Крім того, хотіла глянути на всіх родичів зі своєї нової точки зору. Це ж було чудове місце для публічного оголошення декларації незалежності — якщо трапиться нагода.

— Вбери шовкову коричневу сукню, — сказала місіс Стірлінг.

Наче вона могла вдягнути щось інше! Валансі мала тільки одну святкову сукню з тютюново-коричневого шовку, подаровану тіткою Ізабель. Тітка Ізабель вирішила, що Валансі не личать яскраві кольори. Доки вона була молодою, їй дозволяли вбиратися у біле, але з часом і це відійшло. Отож Валансі вдягла коричневу шовкову, з довгими рукавами і високим коміром. Ніколи в неї не було сукні з викотом і рукавами по лікоть, хоча такі вже всюди носили, навіть у Дірвуді — не менше року. Зате Валансі не стала робити зачіски помпадур, а зав'язала волосся на шиї вузлом, закривши вуха пасмами. Їй здалося, що так краще, хоча вузлик вийшов дуже маленьким. Така зачіска обурила місіс Фредерік, але вона вирішила, що зараз мудріше промовчати. Адже так важливо, щоб Валансі прийшла на вечірку в доброму гуморі та, якщо це можливо, витримала в ньому аж до кінця гостини. Місіс Фредерік не помітила, що вона вперше в житті змушена була рахуватися з гуморами Валансі. Але раніше Валансі ніколи не "химерила".

По дорозі до дядька Герберта — місіс Фредерік та кузина Стіклс йшли попереду, а Валансі сумирно простувала слідом, — їх минув Галасливий Абель. Як завжди, напідпитку, але ще не в галасливому стані. Лише настільки, щоб бути надмірно ввічливим. Жестом монарха, що вітає своїх підданих, він зняв свій старий і пошарпаний тартановий[17] картуз і склав їм глибокий уклін. Місіс Фредерік та кузина Стіклс не зважилися повністю проігнорувати Галасливого Абеля. Він єдиний у Дірвуді брався за столярні чи ремонтні роботи, коли вони цього потребували, отож не можна було його дратувати. Але їх поклони були штивними й зверхніми. Галасливий Абель мав знати своє місце.

Натомість Валансі, йдучи ззаду, допустилася вчинку, якого вони, на щастя, не помітили. Вона весело посміхнулася Галасливому Абелю, ще й помахала рукою. А чому ні? Їй завжди подобався цей старий грішник. Він був таким веселим, мальовничим, безсоромним нечестивцем і виділявся на сіро-респектабельному тлі Дірвуда, як вогнисто-червоний прапор повстання й протесту. Кілька днів тому він рано-вранці промчав через Дірвуд, викрикуючи прокльони з усіх сил свого стенторівського голосу[18] так, що його чутно було за милі, і погнав коня у шалений галоп вздовж порядної, респектабельної вулиці В'язів.

— Кричав і блюзнив, як нечистий! — здригнулася кузина Стіклс за сніданком.

— Не можу зрозуміти, чому Господь так довго це терпить, — роздратовано зауважила місіс Фредерік, наче вважаючи, що Провидіння надто забарилося і потребує легенького нагадування.

— Одного ранку його знайдуть мертвим: власний кінь затопче його до смерті, — заспокійливо промовила кузина Стіклс.

Валансі, звісно, нічого не сказала, але подумала про себе, чи періодичні гулянки галасливого Абеля не були його марним протестом проти убогості та тяжкого й одноманітного існування. Вона знаходила розраду у мріях про Блакитний Замок. А Галасливий Абель не був обдарований фантазією. Його втечі від реальності мусили бути конкретними. Отож сьогодні вона привіталася з ним, як із приятелем, а він, ще не такий п'яний, щоб цим не здивуватися, був настільки вражений, що ледь не впав з кơзел.

Тут вони добралися до Кленової вулиці та будинку дядька Герберта — великої, претензійної споруди, густо притрушеної недоречними еркерами та численними галереями[19]. Цей будинок завжди виглядав як процвітаючий самовдоволений дурень з бородавками на обличчі.

— Такий будинок, — урочисто проголосила Валансі, — це блюзнірство.

Ці слова вразили місіс Фредерік до глибини душі. Чи це було богохульство? Чи лише химери?

Опинившись у гостьовій кімнаті тітки Альберти, місіс Фредерік тремтячими руками зняла капелюха. Вона зробила ще одну слабку спробу запобігти катастрофі, затримавши Валансі, коли кузина Стіклс вже спускалася вниз.

— Спробуєш пам'ятати, що ти — леді? — заблагала вона.

— Якби ж була надія про це забути! — втомлено відповіла Валансі.

Місіс Фредерік подумала, що не заслужила цього від Провидіння.

РОЗДІЛ X

— Благослови яства ці, що ми їх споживаємо, і освяти наше життя на служіння Тобі, — швидко промовив дядько Герберт.

Тітка Веллінгтон насупилася. Вона завжди вважала молитви Герберта надто короткими і "нестатечними". На думку тітки Веллінгтон, молитва, щоб бути молитвою, мусила тривати не менше трьох хвилин і мала бути проголошена піднесеним тоном, середнім між зітханнями та співом. На знак протесту, вона ще доволі довго, довше за інших, стояла зі схиленою головою. А коли ж урешті дозволила собі випростатися, то помітила, як Валансі дивиться на неї. Згодом тітка Веллінгтон запевняла, наче вже з цієї миті знала, що з Валансі щось негаразд. У тих дивних скісних очах — "щоб ви знали, — ніхто з такими очима не може бути цілком нормальним" — таївся задоволений блиск розваги, немов Валансі сміялася з неї. Але, звісно, це було неможливим і тітка Веллінгтон одразу перестала про це думати.

А Валансі й справді розважалася, як на жодному попередньому родинному зібранні. Досі вона завжди була на німих ролях — що в товаристві, що в дитячих іграх. Родина вважала її вкрай нецікавою. Вона не мала салонних талантів. Крім того, звикла ховатися від нудьги сімейних урочистостей у своєму Блакитному Замку, а це призводило до неуважності і підтверджувало її репутацію особи тупої та пустопорожньої.

— Вона зовсім не вміє показати себе в товаристві, — так раз назавжди постановила тітка Веллінгтон. Ніхто з родичів не здогадувався, що Валансі тому не могла й слова промовити у їхній присутності, що їх боялася. Але тепер — кінець цьому! З її душі спали кайдани. Вона була готова порозмовляти, лишень знайшовся б привід. А тим часом дала своїм думкам таку свободу, як ніколи досі. Хвиля нестримного внутрішнього тріумфу піднімалася в ній, — а дядько Герберт тим часом краяв індичку. Він уже вдруге цього дня глянув на Валансі. Як то мужчина, не здогадався, що вона зробила зі своїм волоссям, але здивовано відмітив, що Досс зовсім не така погана з себе — і поклав їй на тарілку додатковий шматок білого м'яса.

— Яка рослина найнебезпечніша для вроди юної леді? — закинув дядько Бенджамін, щоб зав'язати розмову і "трішки всіх розрухати", як він це називав.

Хоча обов'язком Валансі було спитати: "Яка?", вона цього не сказала. Ніхто інший теж не спитав, отож дядько Бенджамін, після хвилинного очікування, мусив відповісти "час-ник" і констатувати, що його загадка провалилася[20]. Він із докором глянув на Валансі, яка ніколи досі його не підводила, але Валансі, схоже, навіть оком не кліпнула. Вона водила поглядом довкола столу, пильно придивляючись до всіх присутніх на цьому гнітючому зборищі поважних людей, і незалежно посміхалася, спостерігаючи за їхньою дріб'язковістю.

Це були ті самі люди, яких вона завжди побоювалася і яких шанувала. Сьогодні вона побачила їх новими очима.

Рослява, недурна, сановита тітка Мілдред, — балакуха, яка вважала себе найрозумнішою жінкою у родині, свого чоловіка ставила тільки трохи нижче від ангелів, а її діти були справжнім дивом. Хіба ж у її сина Говарда вже в одинадцять місяців не прорізалися зуби? І хіба ж вона не знала найліпших способів хоч збирати гриби, а хоч ловити змій? Яка ж вона маруда! І які потворні бородавки в неї на обличчі!

Кузина Гледіс вічно вихваляла того свого сина, який помер молодим, і вічно була посварена з тим, що залишився живим. Слабувала на неврит — або ж на те, що вона називала невритом. Неврит перестрибував з одної частини її тіла в іншу. Це було дуже зручно: коли їй не хотілося кудись іти, то вона мала неврит у ногах, а як треба було прикласти якісь розумові зусилля, — то в голові. Не можна думати, як у тебе неврит голови, моя люба.

— Що за стара шахрайка! — нешанобливо думала Валансі.

Тітка Ізабель. Валансі полічила її підборідки[21]. Тітка Ізабель була найсуворішим критиком у родині. Вона завжди перла напролом, розмазуючи критикованого по стіні. Не лише Валансі, а й інші Стірлінги боялися її. Всі визнавали, що в неї гострий язик.

— Цікаво, що трапилося би з її підборідками, якби вона засміялася? — розмірковувала Валансі без крихти сорому.

Сестра у других Сара Тейлор відзначалася великими світлими очима та численними рецептами маринадів і консервацій, а більше нічим. Так боялася сказати щось неделікатне, що не говорила нічого вартого уваги. Червоніла, побачивши картинку з корсетом на рекламі, а статуетку Венери Мілоської одягла в сукенку, "для доброго тону".

Маленька тітонька Джорджіана. Не таке вже й погане створіннячко. Але дуже тоскна. Завжди виглядала так, наче щойно накрохмалена і напрасована. Завжди боялася бути сама собою. Єдине, що їй приносило справжнє задоволення, — це похорони. Покійник — найпевніша річ на світі, бо з ним вже нічого не трапиться. А от життя було вельми небезпечним.

Дядько Джеймс. Показний, чорнявий, з саркастичним ротом і припорошеними сивиною бакенбардами. Улюбленою його розвагою було писання критичних листів у Christian Times з осудом модернізму[22]. Валансі завжди задумувалася, чи він так само урочисто виглядає уві сні, як удень. Не дивно, що його дружина померла молодою. Валансі пам'ятала її — милу й чутливу істоту. Дядько Джеймс відмовляв їй у всьому, чого вона хотіла, і засипав тим, що було їй непотрібне. Він її убив — цілком законно. Вона була пригніченою і позбавленою необхідного для життя.

Дядько Бенджамін, дихавичний, з ротом як котяча мордочка. Під очима великі мішки, у яких не було нічого вартого уваги.

Дядько Веллінгтон. Довге бліде обличчя, рідке світло-жовте волосся, — "один із білявих Стірлінгів". Постать тонка й сутула, лоб неприємно високий, з негарними зморшками, очі "розумні, як у риби", — зазначила Валансі. Нагадує карикатуру на самого себе.

Тітка Веллінгтон. На ім'я Мері, але всі називають її іменем чоловіка, щоб не плутати з двоюрідною бабусею Мері. Масивна, поважна, незмінно поводиться як леді. Гарно укладене шпакувате волосся. Дорога сукня, згідно з модою вишита бісером. Вивела свої бородавки електролізом, що тітка Мілдред вважала зневагою Божої волі.

Дядько Герберт зі щетиною сивого волосся. Тітка Альберта неприємно кривить губи, розмовляючи, і має репутацію напрочуд безкорисливої, бо завжди роздає речі, яких сама не хоче. Валансі оцінила їх поблажливо, бо вони їй подобалися, хоча й були, згідно з експресивною фразою Мільтона, "добрими по-дурному[23]". Але вона не могла збагнути, які незбагненні причини змусили тітку Альберту пов'язати оксамитові чорні стрічки на своїх пухких руках, вище ліктів.

Потім Валансі через стіл глянула на Олів. Олів, яку, відколи вона себе пам'ятала, їй ставили за приклад краси, манер та успішності. "Досс, чому ти не можеш поводитися як Олів? Досс, чому ти не маєш такої прямої осанки, як Олів? Досс, чому ти не вмієш розмовляти так приємно, як Олів? Чому ти не намагаєшся, Досс?"

Ельфійські очі Валансі втратили свій блиск, натомість з'явилися у них смуток та задума. Кого як кого, а Олів не можна ні зневажати, ні нехтувати нею. Безперечно, вона була вродливою та ефектною, а інколи й досить розумною. Можливо, трішки заважкий рот, можливо, вона надто часто показує свої гарні білі рівні зуби, широко усміхаючись. Але, беручи річ загалом, Олів цілком виправдовувала характеристику, дану їй дядьком Бенджаміном, — "приголомшлива дівчина". Так, у глибині серця Валансі згоджувалася — Олів була приголомшливою.

Розкішне, золотисто-бронзове волосся, завжди ретельно укладене і пов'язане блискучою стрічкою, що не давала розсипатись глянцевим кучерям; великі сяючі блакитні очі та густі шовковисті вії; обличчя як троянда, а оголена шия — як сніг; перлини у вухах; синювато-білий діамант на довгому, гладенькому білому пальці з рожевим загостреним нігтем. Мармурові рамена просвічували крізь зелені шовки та тонесенькі мережива. Валансі потай відчула вдячність за те, що її власні щуплі руки були скромно прикриті коричневим шовком. Тоді знову зайнялася переліком принад Олів.

Висока. Царствена. Впевнена у собі. Наділена всім, чого позбавлена Валансі. Та ще й з ямочками на щоках і підборіддях. "Жінка з ямочками завжди доб'ється всього, чого хоче", — подумала Валансі, вкотре гірко дорікнувши своїй долі за те, що їй було відмовлено хоча б у одній ямочці.

Олів була всього на рік молодша за Валансі, але хтось незнайомий міг би подумати, що між ними щонайменше десять літ різниці. Ніхто не побоювався, що Олів спіткає доля старої панни. Ледь вона увійшла в дівочі літа, як вже її оточив натовп поклонників, а її туалетний столик завжди був завалений картками, фотографіями, програмками та запрошеннями. Коли у вісімнадцять років Олів закінчила Хавергал-коледж, вона була заручена з Віллом Десмондом, початкуючим правником. Але Вілл помер і Олів оплакувала його два роки, як належить. У двадцять три в неї трапився гарячковий роман з Дональдом Джексоном. Але тітка й дядько Веллінгтон цього не схвалили, тож Олів слухняно його покинула. Ніхто з родини Стірлінгів — хоч би що казали чужаки, — і словом не прохопився, що насправді охололи почуття Дональда.

Хай там як, третя спроба Олів здобула загальне схвалення. Сесіл Прайс був розумним, вродливим і "одним із Порт-Лоуренсівських Прайсів". Олів була заручена з ним уже три роки. Сесіл саме закінчив будівельні студії й вони мали побратися, як тільки він укладе контракт. Скриню з посагом Олів переповнювали вишукані речі та, як зізналася Олів Валансі, вже й шлюбна сукня була готова. Шовк барви слонової кості, драпований мереживом, шлейф із білого атласу, обрамлений блідо-зеленим жоржетом, а серпанок — сімейна реліквія з брюссельського мережива. Також Валансі знала, — хоч Олів їй цього не розповіла, — хто мав бути дружками на весіллі. Валансі до числа обраних не увійшла.

Вважалося, що Валансі завжди була кимось на кшталт повірниці Олів, можливо, тому, що вона єдина не надокучала Олів своїми власними таємницями. Олів відверто розповідала Валансі про всі свої сердечні пригоди, починаючи від тих днів, коли хлопчаки у школі "набридали" їй любовними листами. Валансі не могла себе втішити думкою, що все це — вигадки. Ні, так і було насправді. Навіть як не рахувати тих трьох щасливців, багато хто втратив голову через Олів.

— Я й справді не розумію, що ці бідні дурники у мені бачать і чому стають через це удвічі дурнішими, — часто казала Олів. Валансі мала охоту сказати: "І я теж цього не розумію", але стримувалася, згідно як із дипломатією, так із істиною. Бо вона чудово розуміла. Олів Стірлінг була однією з дівчат, через яких чоловіки втрачають розум, так само як Валансі належала до тих, що на них ніхто двічі не гляне.

— А все ж, — підсумувала Валансі з новоздобутою і немилосердною певністю, — вона як ранок без роси. Чогось їй бракує.

РОЗДІЛ XI

Тим часом початок гостини тягнувся поважно й розважно, як і годилося у Стірлінгів. Кімната була доволі холодною, попри календар, отож тітка Альберта ввімкнула газове опалення. Вся родина заздрила їй через це опалення — окрім Валансі. У її Блакитному Замку, коли наступали прохолодні осінні ночі, в кожному покої у камінах палахкотів веселий вогонь, але вона швидше замерзла б, аніж спрофанувала Замок газовим опаленням. Допомагаючи тітці Веллінгтон краяти холодне м'ясо, дядько Герберт повторив свій одвічний жарт: "Чи в Мері є баранчик[24]?". Тітка Мілдред розповіла давню історію, як то вона знайшла загублену обручку, патраючи індичку. Дядько Бенджамін розповів свою улюблену історію (всім іншим вона вже неабияк приїлася), — колись він піймав і покарав когось за крадіжку яблук, а той хтось став пізніше знаменитим. Сестра у других Джейн описала свої страждання через запалений зуб. Тітка Веллінгтон захоплювалася формою срібних ложечок тітки Альберти і з болем серця зазначала, що одна ложечка з її набору загубилася.

— Це розбило весь комплект. Я так і не знайшла другої такої, а це був мій весільний подарунок від любої старенької тітоньки Матильди.

Тітка Ізабель зауважила, як змінилися пори року, — вона не розуміла, що ж трапилося з нашими колишніми теплими веснами. Тітонька Джорджіана, як завше, обговорювала останній похорон і вголос розмірковувала, "хто першим із нас відійде". Тітонька Джорджіана ніколи не вимовляла грубого слова "смерть". Валансі подумала, що могла б їй відповісти, але не стала цього робити. Кузина Гледіс звично нарікала — племінники, що гостювали у неї, общипали пуп'янки на вазонах і замучили виводок її улюблених курчат. "Деяких аж до смерті, моя люба".

— Хлопці є хлопці, — поблажливо нагадав дядько Герберт.

— Але ж вони не повинні поводитися так по-звірячому, як дикі звірі, — заперечила кузина Гледіс. При цьому оглянула всіх присутніх, — чи зрозуміли вони її дотеп? Всі усміхнулися, окрім Валансі. Кузина Гледіс затямила це. Через кілька хвилин, коли зайшла мова про Елен Гамільтон, кузина Гледіс назвала її "одною з тих соромливих простеньких дівчат, що ніяк не можуть здобути чоловіка", і при цьому значуще зиркнула на Валансі.

Дядько Джеймс вирішив, що розмова знизилася до банальних пліток. Він спробував підняти її рівень, розпочавши абстрактну дискусію "про найвище щастя". Всі мали розповісти, що вони вважають "найвищим щастям".

Тітка Мілдред думала, що найвищим щастям для жінки є бути "кохаючою і коханою дружиною й матір'ю". Тітка Веллінгтон вважала, що таким щастям є подорож по Європі. Олів — що це бути такою великою співачкою, як Тетрацціні[25]. Кузина Гледіс скорботно зауважила, що найбільшим щастям для неї було б повністю звільнитися від невриту. Тітонька Джорджіана понад усе хотіла "повернути свого любого покійного брата Ричарда". Тітка Альберта туманно висловилася, що найбільше щастя — це "знайти поезію життя", і одразу ж дала кілька розпоряджень покоївці, щоб нікому нічого не пояснювати.

Місіс Фредерік заявила, що найбільшим щастям є присвятити своє життя любові та служінню іншим, а кузина Стіклс і тітка Ізабель згодилися з нею (тітка Ізабель мала такий ображений вираз, наче місіс Фредерік випередила її в останню мить).

— Всі ми дуже схильні, — вела далі місіс Фредерік, не даючи відібрати собі таку гарну можливість, — жити у самолюбстві, бездуховності та у гріху.

Решта жінок почулися так, наче це їм докоряли за приземленість їхніх ідеалів, а дядько Джеймс здобув певність, що рівень розмови здійнявся аж надто високо.

— Найбільше щастя, — раптом невлад сказала Валансі, — це чхнути, коли хочеться.

Всі сторопіли. Ніхто не зважувався промовити й слова. Чи ж Валансі хотіла пожартувати? Це було неймовірним. Місіс Фредерік, що потроху заспокоювалася, коли обід йшов своїм ладом, а Валансі не чинила ніяких вибриків, затремтіла знову. Але вона зміркувала, що обачніше буде не озиватися. Дядько Бенджамін не був таким обачним. Він кинувся туди, де місіс Фредерік боялася ступити.

— Досс, — усміхнувся він, — яка різниця між юною дівчиною і старою панною?

— Одна весела і турбот не знає, а інша плаче та зітхає[26], — відповіла Валансі. — Дядьку Бене, наскільки я пам'ятаю, ви вже разів п'ятдесят загадували цю загадку. Якщо вам це так необхідно, то, може, спробуєте якусь нову? Бо це така помилка — даремно когось смішити.

Дядько Бенджамін збовванів. Ніколи в житті він, Стірлінг, "Стірлінг і Фрост", не чував подібного. І то ще від Валансі! Він розгублено оглянувся, намагаючись зрозуміти, що про це думають інші. Але всі наче дивилися в порожнечу. Бідна місіс Фредерік заплющила очі. Її губи рухалися, тремтячи, — як при молитві. Можливо, вона й справді молилася. Ситуація була настільки безпрецедентною, що всі почувалися ні в сих, ні в тих. Лишень Валансі далі спокійно їла салат, наче нічого й не сталося.

Тітка Альберта, рятуючи свою гостину, занурилася у розповідь, як то її недавно укусив собака. Дядько Джеймс, щоб підтримати тітку Альберту, запитав, де саме вкусив її пес.

— Трохи нижче католицької церкви, — відповіла тітка Альберта.

Тут Валансі пирснула. Ніхто більше не сміявся. Що ж тут смішного?

— Це така частина тіла? — спитала Валансі.

— Що ти маєш на увазі? — розгублено спитала тітка Альберта, а місіс Фредерік уже ладна була повірити, що всеньке життя намарне служила Господу.

Тітка Ізабель вирішила, що тільки в її силах приборкати Валансі.

— Досс, ти жахливо худа, — сказала вона. — Складаєшся з самих кутів. Ти не спробувала б трішки поповніти?

— Ні, — Валансі не просила і не давала пардону. — Але можу дати вам адресу салону краси у Порт-Лоуренсі, де зменшують число підборідків.

— Валансі! — витиснула з себе місіс Фредерік. Вона силувалася на статечний і величний тон, як звичайно, але прозвучало воно жалісно. А ще вона не посміла назвати доньку "Досс".

— В неї горячка, — жалібно прошепотіла кузина Стіклс дядькові Бенджаміну,. — Нам здається, що в неї вже кілька днів горячка.

— Я так думаю, — буркнув дядько Бенджамін, — що вона здуріла. А як ні, то треба надавати їй ляпанців. Атож, ляпанців.

— Але ж це неможливо, — виразно перейнялася кузина Стіклс. — Все-таки їй двадцять дев'ять років.

— Нема зла, щоб на добре не вийшло, — зауважила Валансі, краєм вуха почувши цю розмову. — Двадцять дев'ять мають свої переваги.

— Досс, — промовив дядько Бенджамін, — після моєї смерті говори, що забажаєш. А доки я живий, то вимагаю від тебе поваги.

— Але ж ми всі мертві, — відповіла Валансі, — усі Стірлінги. Тільки й того, що одні поховані, інші ще ні, а так — жодної різниці.

— Досс, — дядько Бенджамін спробував залякати Валансі, — а пам'ятаєш, як ти вкрала малинове варення?

Валансі облилася шкарлатом, але не від сорому, а від ледь стримуваного сміху. Вона була певна, що дядько Бенджамін виїде з цим варенням.

— Звичайно, пам'ятаю, — сказала вона. — Смачне було. Жаль, я не встигла з'їсти більше, як вже мене спіймали. Ох, гляньте на профіль тітки Ізабель на стіні. Чи хтось бачив щось настільки кумедне?

Всі глянули, в тому числі тітка Ізабель, що, очевидно, зіпсувало весь ефект. Тут дядько Герберт приязно сказав:

— Я — на твоєму місці, Досс, — не їв би більше. Не те, щоб я тобі жалував, — але, може, так було би краще? Ти — може, це тобі зашкодило на шлунок?

— Не переймайтеся моїм шлунком, любий стариганчику, — відповіла Валансі. — З ним усе гаразд. Я маю право попоїсти всмак. Так рідко мені це трапляється!

Оце вперше у Дірвуді хтось когось назвав "любим стариганчиком". Стірлінги вирішили, що це Валансі вигадала таку фразу, і з тієї миті почали її побоюватися. Їм стало якось моторошно від вжитого нею звороту. Але на думку бідної місіс Фредерік, найстрашнішим з того, що сказала Валансі, було "попоїсти всмак". Валансі завжди була для матері розчаруванням, а тепер стала ганьбою. Вона вагалася, чи не встати і не вийти з-за столу, але не сміла залишити Валансі без нагляду.

Увійшла покоївка тітки Альберти, щоб прибрати салатні тарілки та подати десерт. Всі полегшено зітхнули, — відтепер можна було не перейматися Валансі та розмовляти так, наче її не було за столом. Дядько Веллінгтон завів мову про Барні Снайта. Валансі зауважила, що на сімейних зборах Стірлінгів завжди хтось та згадував Барні Снайта. Хай там як, він належав до тих, кого не можна було проігнорувати. Отож, вона майже мимовільно прислухалася. Чомусь ця тема її хвилювала — аж до поколювання у пучках пальців.

Звісно, всі його обмовляли. Ніхто й доброго слова не сказав. Переповіли всі старі дикі байки: розтратник-фальшивомонетник-безбожник-втеклий убивця. Все це ґрунтовно проаналізували. Дядько Веллінгтон був страшенно обурений, що такому суб'єкту взагалі дозволено мешкати поблизу Дірвуда. Що собі думає поліція у Порт-Лоуренсі! Якоїсь ночі повбивають нас усіх у власних ліжках. Це ж справжня ганьба, що хтось перебуває на волі після всього того, що він скоїв.

— А що він скоїв? — несподівано спитала Валансі.

Дядько Веллінгтон видивився на неї, забувши, що нею можна не перейматися.

— Усе! Усе! Все скоїв!

— А що саме? — невблаганно допитувалася Валансі. — Що він такого зробив, про що б ви знали? Ви його завжди осуджуєте, але чи хтось має якісь докази проти нього?

— Я з жінками не сперечаюся, — заявив дядько Веллінгтон. — І мені докази не потрібні. Якщо чоловік роками ховається на якомусь острові в Маскока, і ніхто не знає, звідки він взявся і як живе, то цього достатньо. Знайдіть загадку — і знайдеться злочин.

— Дуже пасує до імені Снайт! — вкинула сестра у других Сара. — Самого імені достатньо, щоб віддати його під суд.

— Я б не хотіла зустрітися з ним у темному провулку, — здригнулася тітонька Джорджіана.

— А як думаєте, що б він з вами зробив? — спитала Валансі.

— Замордував би, — урочисто промовила тітонька Джорджіана.

— Так просто для задоволення? — підкинула їй думку Валансі.

— Атож, — впевнено підтвердила тітонька Джорджіана. — Якщо так багато диму, то й без вогню не обійшлося. Ще коли він сюди приїхав, я вже запідозрила злочинця. Я відчуваю, що він щось приховує, а моя інтуїція рідко мене підводить.

— Кримінальник! Звісно, кримінальник, — запевнив дядько Веллінгтон. — Жодних сумнівів, — тут він зиркнув на Валансі. — Всі кажуть, що він сидів через розтрату. Я в цьому не сумніваюся. А ще кажуть, що він зв'язаний з бандою, яка грабує банки по всій країні.

— Хто каже? — спитала Валансі.

Дядько Веллінгтон звернув до неї свого наморщеного лоба. Що за злий дух вступив у це вперте дівчисько? Він пропустив її питання повз вуха.

— Виглядає точнісінько як тюремний пташок, — докинув дядько Бенджамін. — Я це відразу помітив, щойно вперше його зустрів.

— На кого показав сам перст природи,

Як на придатного для вчинків злих[27],

— продекламував дядько Джеймс. Він виглядав надзвичайно задоволеним, що врешті зумів притулити кудись цю цитату. Все життя він чекав на таку можливість.

— Одна з його брів як дуга, а друга — трикутна, — вела своє Валансі. — Це тому ви вважаєте його таким лиходієм?

Дядько Джеймс звів свої брови. Зазвичай як дядько Джеймс зводив брови, то це означало кінець світу. Але цього разу все йшло собі далі, ніби й нічого не трапилося.

— Звідки це ти так добре знаєш його брови, Досс? — із крихтою підступності спитала Олів. Два тижні тому таке зауваження вкрай засоромило б Валансі, і Олів це знала.

— Атож, звідки? — з притиском спитала тітка Веллінгтон.

— Я двічі його зустрічала й уважно придивилася, — незворушно відповіла Валансі. — Думаю, його обличчя найцікавіше з усіх, які я бачила.

— Безсумнівно, в його минулому криється якась підозріла таємниця, — заявила Олів, вперше помітивши, що вона усунута з розмови, яка дивним чином концентрується навколо Валансі. — Але навряд, чи він міг скоїти все те, у чому його звинувачують.

Валансі стало прикро через Олів. Чому вона озвалася на захист Барні Снайта? Що їй до нього? Зрештою, а що до нього самій Валансі? Але Валансі не задала собі цього питання.

— Кажуть, він тримає дюжину котів у своїй хатці десь на Міставіс, — заговорила сестра у других Сара Тейлор, наче бажаючи довести, що й вона щось знає.

Коти — у множині! Це прозвучало вельми спокусливо. Валансі уявила собі острів посеред озера, населений кицями.

— Вже з цього ясно, що з ним щось не так, — проголосила тітка Ізабель.

— Люди, які не люблять котів, — сказала Валансі, зі смаком поїдаючи десерт, — вважають, що ця їхня риса є своєрідною чеснотою.

— Але ж він зовсім не має друзів, окрім Галасливого Абеля, — промовив дядько Веллінгтон. — І коли б Галасливий Абель тримався подалі від нього, як це роблять інші, то було б краще для… для деяких членів його сім'ї.

Дядько Веллінгтон висловився так плутано, бо тітка Веллінгтон кинула на нього грізний супружий погляд, аби нагадати, що за столом є незаміжні дівиці.

— Якщо ви маєте на увазі, — гаряче сказала Валансі, — що він є батьком дитини Сесілії Ґай, то це неправда. Це злобний наклеп.

Попри свою розхвильованість, Валансі була дуже здивована виразом облич всіх присутніх за святковим столом. Вона не бачила нічого подібного, відколи, сімнадцять років тому, на вечорницях[28] у кузини Гледіс виявили, що вона принесла щось зі школи у волоссі. воші у волоссі. Валансі мала досить евфемізмів.

Бідна місіс Фредерік була близька до заціпеніння. Вона вірила — чи вдавала, що вірить, наче Валансі досі вважає, що дітей знаходять на грядках петрушки[29].

— Цить, тихіше! — благала кузина Стіклс.

— Та не хочу я бути тихіше, — наперекір їй сказала Валансі. — Все життя мене зацитькували. А тепер кричатиму, якщо захочу. Не змушуйте мене захотіти цього. І перестаньте плести нісенітниці про Барні Снайта.

Валансі сама не розуміла гаразд власного обурення. Що спільного з нею мають злочини та лиходійства, приписувані Барні Снайту? І чому найбільше сколихнуло її звинувачення, що то саме він був невірним коханцем бідної маленької Сесілії Ґай? Бо це видавалося найнестерпнішим. Вона не надто переймалася, коли його називали злодієм, фальшивомонетником чи тюремним пташком, але не могла стерпіти думки, що то він кохав і згубив Сесілію Ґай. Валансі згадала його обличчя при тих двох випадкових зустрічах — його легенький химерний усміх, іскринки в очах, тонкі чутливі, майже аскетичні уста, атмосферу веселої відваги, яка його оточувала. Хтось із такою усмішкою та губами міг убити чи вкрасти, але зрадити не міг. Вона раптом відчула зненависть до кожного, хто його в цьому звинувачував.

— Коли я була молодою дівчиною, то ніколи про таке не говорила і не думала, Досс, — нищівно промовила тітка Веллінгтон.

— Але ж я не молода дівчина, — заперечила Валансі, ніскільки не знищена. — Чи ж ви це мені не втовкмачували бозна-відколи? А ви всі — злобні безсердечні пліткарі. Не могли б ви облишити в спокої бідну Сіссі Ґай? Вона помирає. Що б там вона не зробила, Бог чи диявол достатньо її за це покарали. Нема вам потреби докладатися до цього. Що ж до Барні Снайта, то його єдиний гріх у тому, що він живе, як сам знає, і займається лише власними справами. Виглядає на те, що він може обійтися без вас. Звісно ж – який непрощенний гріх для вашої снобократії.

Валансі придумала це слово зненацька, і вирішила, що воно — справжнє осяяння. Саме такими вони й були, і ніхто з них не мав права осуджувати інших.

— Валансі, твій бідний батько перевернувся б у труні, якби почув тебе, — промовила місіс Фредерік.

— Смію припустити, що він би втішився з переміни, — зухвало відповіла Валансі.

— Досс, — з притиском сказав дядько Джеймс. — Десять Заповідей все ще в силі, особливо ж п'ята[30]. Чи ти про неї забула?

— Ні, — відповіла Валансі, — але думаю, що ви забули, особливо ж дев'яту[31]. А ви колись задумувалися, дядьку Джеймсе, яким нудним було б життя без Десяти Заповідей? Адже тільки тоді, коли щось забороняють, воно стає особливо привабливим.

Але зворушення не минулося для неї даремно. З деяких безпомильних ознак вона зрозуміла, що наближається приступ болю. Не можна було допустити, щоб це трапилося тут. Вона підвелася.

— Йду додому. Я прийшла лише на гостину. Все було дуже смачно, тітко Альберто, але в салаті бракувало солі та кайєннського перцю.

Ніхто з ошелешених срібновесільних гостей не міг і слова вимовити, аж доки за Валансі з брязкотом не зачинилася брама, випустивши її у сутінки. Щойно тоді…

— В неї горячка, я ж казала, що в неї горячка, — заквилила кузина Стіклс.

Дядько Бенджамін ляснув однією пухкою долонею об іншу.

— Вона здуріла. Кажу вам: з'їхала з глузду. — Він сердито пирхнув. — Здуріла, як є.

— О, Бенджаміне, — примирливо промовила тітонька Джорджіана, — не осуджуймо її у запалі. Ми мусимо пам'ятати, як сказав наш дорогий старий Шекспір, — що любов довготерпелива[32].

— Довготерпелива! Що за дурниці! Я за все своє життя не чув, щоб молода жінка плела щось таке, як вона оце щойно. Про такі речі вона мала б соромитися й думати, не те що говорити вголос. Ганьбити і ображати всіх нас! Та за таке їй варт би всипати гарячих і я сам би цим зайнявся. Ху-у-у-у-у!

Дядько Бенджамін одним ковтком випив пів філіжанки пекуче-гарячої кави.

— Чи це не могло бути через свинку? — далі рюмсала кузина Стіклс.

— Я вчора відкрила парасольку в приміщенні, — зітхнула тітонька Джорджіана, — так і знала, що це на нещастя.

— Ви пробували зміряти їй температуру? — спитала тітка Мілдред.

— Де ж там. Вона не дозволила Амелії вкласти їй термометр під язик, — схлипнула кузина Стіклс.

Місіс Фредерік вже не ховала сліз. Всі її захисні мури впали.

— Мушу вам розповісти, — ридала вона, — що Валансі оці два тижні дуже дивно поводиться. Хай Крістін скаже. Я думала, що це знов якась її застуда. Але ні, ні…, це щось гірше!

— Ой, у мене знову неврит! — скрикнула кузина Гледіс, вхопившись за голову.

— Не плач, Амеліє, — заспокійливо промовив Герберт, нервово шарпаючи своє жорстке шпакувате волосся. Він ненавидів "сімейні скандали". Дуже неделікатно з боку Досс влаштувати "це" на його срібному весіллі. Хто б сподівався такого від неї. — Зводите її до лікаря. Це в неї, мабуть… такий приступ. Тепер таке трапляється, правда?

— Та я ще вчора її просила, — простогнала місіс Фредерік. — Вона сказала, що до лікаря не піде, до жодного. Ой, чи мало ж мені горя!

— І ще сказала, що не буде заживати Гіркоту Редферна, — докинула кузина Стіклс.

— І взагалі нічого, — уточнила місіс Фредерік.

— А ще твердо вирішила ходити до пресвітеріанської церкви, — сказала кузина Стіклс, але, — хай це буде полічено їй заслугою, — промовчала з'їжджання по перилах.

— Оце й доводить, що вона здуріла, — буркнув дядько Бенджамін. — Я примітив щось дивне у ній, як тільки вона увійшла. Я й раніше щось примічав (дядько Бенджамін згадав "всьо не появляється" у крамниці). Все, що вона нині говорила, — це ж якесь баламутство. Чого вона питала: "Це така частина тіла?" Таж це повне безглуздя! У Стірлінгів ніколи нічого такого не було. Це в неї від Вонсбарра.

Бідна місіс Фредерік була надто пригнічена, щоб обурюватися.

— Я ніколи не чувала про щось таке у Вонсбарра, — проридала вона.

— А твій батько був доволі дивним, — сказав дядько Бенджамін.

— Бідний татусь був…не такий як всі, — слізно зізналася місіс Фредерік, — але розум його не підводив.

— Усеньке своє життя він говорив достеменно так, як Валансі сьогодні, — заперечив дядько Бенджамін. — І ще запевняв, що в ньому відродився його власний пра-прадід. Я сам це чув. Не кажи мені, що хтось, хто таке каже, є при здоровому глузді. Та годі, годі, Амеліє, перестань заводити. Звісно, Досс зробила сьогодні страшне видовище, але вона не відповідає за себе. У старих панєн таке трапляється. Вийшла б заміж, коли слід, то нічого такого не було б.

— Та ж ніхто її заміж не брав, — сказала місіс Фредерік, яка відчувала, що, так чи сяк, це звинувачення спрямоване проти неї.

— Ну, на щастя, нікого чужого не було, — перебив її дядько Бенджамін. — Все залишиться в родині. Я сам завтра відведу її до доктора Марча. Я знаю, як обходитися з впертюхами. Як кажеш, Джеймсе, так буде найліпше?

— Звісно ж, медичний огляд потрібний, — згодився дядько Джеймс.

— Ну то все вирішено. Наразі, Амеліє, поводься, ніби нічого не сталося і не спускай з неї очей. Не залишайте її саму, особливо вночі.

Місіс Фредерік знову заквилила.

— Я нічого не можу вдіяти. Минулої ночі я налягала, щоб Крістін спала з нею. Вона й чути не хотіла — і замкнула двері на ключ. Ой, не знаєте ви, як вона змінилася! Не хоче працювати, шити зовсім перестала. Ні, все, що треба вдома, робить, але вчора вранці не схотіла прибирати салоник, хоча ми завжди прибирали там по четвергах. Сказала, що почекає, коли там буде брудно. Я їй на це — то ти воліла б прибирати брудну кімнату, ніж чисту? А вона: "Певно, що так. Хоч бачитиму наслідки своєї праці". Тільки уявіть!

Дядько Бенджамін уявив.

— А ще банка з potpourri, — кузина Стіклс вимовила це слово побуквенно, як воно пишеться, — зникла з кімнати. Потім я знайшла скалки на сусідньому подвір'ї. Вона так і не пояснила, що сталося.

— Ніколи я б такого не подумав про Досс, — сказав дядько Герберт. — Завжди здавалася такою тихою розсудливою дівчиною. Може, не дуже бистрою, але розсудливою.

— Одне в цьому світі певне, — табличка множення, — заявив дядько Джеймс, почуваючись розумнішим, ніж будь-коли раніше.

— Давайте трохи розважимося, — запропонував дядько Бенджамін. — Чим дівчатка з кордебалету схожі на лошат?

— Чим? — спитала кузина Стіклс, оскільки так належало, а Валансі, яка мала запитати, не було.

— Ті й інші хваляться панчішками, щоби ліпше хвицати ніжками[33], — хихикнув дядько Бенджамін.

Кузина Стіклс подумала, що дотеп дядька Бенджаміна трохи нескромний. Ще й у присутності Олів! Але чоловіки усі такі.

Натомість дядько Герберт подумав, що без Досс зробилося досить нудно.

РОЗДІЛ XII

Валансі крізь сизувато-блакитні сутінки поспішала додому, можливо, надто поспішала. Напад, що наздогнав її, коли вона, на щастя, вже сховалася у своїй кімнаті, був сильнішим, ніж усі дотеперішні. Як же їй було зле! Отак вона, мабуть, і помре. Жахливо помирати у таких муках. Можливо… можливо смерть вже й підступає.

Валансі відчула болісність самоти. Коли вона вже змогла думати, то саме про це й подумала — як би воно було, коли б хтось був поруч з нею, хтось дійсно співчутливий, дійсно турботливий. Хай би він просто тримав її за руку, просто сказав: "Так, я знаю, як тобі тяжко, але будь відважною, зараз тобі полегшає". Але без метушні, без переляку. Не її мати, не кузина Стіклс. Чом цієї миті їй спав на думку Барні Снайт? Чом у своєму самотньому стражданні вона раптом відчула, що він ласкавий і милосердний до всіх, кому трудно? Чом їй здалося, що він — її давній, добре знаний приятель? Чи це тому, що вона його захищала від своєї родини?

Спершу Валансі почувалася так недобре, що не могла прийняти ліки, які приписав їй доктор Трент. Але врешті зуміла — і вони допомогли. Біль відступив і вона лежала на ліжку, виснажена, злита холодним потом. Їй було страшно. Багато таких нападів вона не витримає. Миттєва й безболісна смерть — нехай так, але не така передсмертна мука.

Раптом, самій на диво, вона розсміялася. Гостина була веселою. І все вийшло так легко! Вона тільки сказала вголос те, що завжди думала. Їхні міни! Дядько Бенджамін — бідний ошелешений дядько Бенджамін! Валансі була певна, що він цього ж вечора змінить духівницю і перепише Олів ту частку свого майна, яка мала б дістатися Валансі. Олів завжди дістається частка Валансі. Пам'ятаєш купку піску?

Що ж, принаймні, вона посміялася зі своєї родинки, чого їй завжди хотілося, і це все задоволення, яке досі дало їй життя. Але чи ж не надто воно жалюгідне, таке задоволення? Чи ж не могла вона пожаліти себе хоч трішки, раз ніхто більше цього не робив?

Валансі встала і підійшла до вікна. Вологий розкішний вітер, прилетівши з дикорослих гаїв, покритих юним листям, ласкаво торкнувся її обличчя, наче мудрий, ніжний і давній друг. Ломбардські тополі на травнику місіс Тредголд, зліва за вікном, — Валансі могла бачити їх між конюшнею та старим пересувним магазином — темно-пурпуровими силуетами вирізнялися на тлі чистого неба, а над одною з них мерехтіла молочно-біла зірка, наче жива перлина у сріблясто-зеленому озері. Далеко-далеко від станції видно було покриті бузковою тінню бори довкола озера Міставіс. Над усім цим висіла легенька біла імла, а трохи вище — блідий серпик молодого місяця. Валансі глянула на нього через худеньке ліве плече[34].

— Хотіла б я, — загадково мовила вона, — здобути одну маленьку купку піску, перш ніж помру.

РОЗДІЛ XIII

Дядько Бенджамін виявив, що зробив рахунок без господаря[35], так легко зобов'язавшись відвести Валансі до лікаря. Валансі не пішла. Валансі розсміялася йому в живі очі.

— Якого дива мені йти до доктора Марча? З моїм розумом все гаразд, хоча ви всі й вирішили, що я збожеволіла. Нічого подібного. Я просто втомилася догоджати іншим і вирішила трохи пожити для власного задоволення. Будете мати про що поговорити, окрім того малинового варення. Ось так.

— Досс, — поважно і безпомічно промовив дядько Бенджамін, — ти — як і не ти.

— А як хто? — спитала Валансі.

Дядьку Бенджамін був доволі спантеличеним.

— Як твій дід Вонсбарра, — безнадійно промовив він.

— Красно дякую, — Валансі виглядала задоволеною. — Це справжній комплімент. Я пам'ятаю дідуся Вонсбарра. То був один з небагатьох справжніх людей, яких я знала, — більше нікого. Ну що ж, дядьку Бенджаміне, тепер нема сенсу ні наказувати, ні лаяти мене, ні благати, і перестаньте так страдницьки переглядатися з матір'ю та кузиною Стіклс. До жодного лікаря я не піду, а як ви його сюди приведете, я йому не покажуся. І що ви збираєтеся з цим зробити?

І справді, що? Не випадало, та й неможливо було затягнути Валансі до лікаря силоміць. Виглядало на те, що й іншим способом зробити це не вдасться. Материнські сльози і жалібні благання нічого не вдіяли.

— Не переймайся, мамо, — сказала Валансі з ноткою гумору, хоча й без найменшої неповаги. — Я не збираюся робити нічого страшного. Хочу лише трішки розважитись.

— Розважитись! — місіс Фредерік вимовила це слово так, ніби Валансі зібралася трішки заразитися туберкульозом.

Олів, яку її мати послала, щоб перевірити, чи зможе вона вплинути на Валансі, повернулася з палаючими щоками і сердитими очима та запевнила матір, що на Валансі не діє взагалі нічого. Вона, Олів, розмовляла з нею як справжня сестра, лагідно й розважливо, — а у відповідь на це Валансі звузила ті свої смішні очі, як щілинки, і все, що сказала: "Я не показую ясен, коли сміюся".

— Виглядало так, що вона це сказала не мені, а самій собі. І взагалі, мамусю, вона мене зовсім не слухала, що б я не казала. І це ще не все. Коли я нарешті зрозуміла, що нічого з цього не буде, то попросила, щоб вона, принаймні, не казала нічого дивного, коли наступного тижня прийде Сесіл, — хоча б йому. Мамусю, і як ти думаєш, що вона мені відповіла?

— Я певна, що й гадки не маю, — простогнала тітка Веллінгтон, приготувавшись до найгіршого.

— Вона сказала: "Хотіла б я трохи налякати твого Сесіла. У нього надто червоні губи, як для чоловіка". Мамусю, я ніколи не зможу ставитися до Валансі, як раніше.

— Її розум уражений хворобою, Олів, — урочисто сказала тітка Веллінгтон. — Вона не відповідає за свої слова.

Коли тітка Веллінгтон переповіла місіс Фредерік, що Валансі сказала Олів, та наполягала, щоб Валансі попросила пробачення.

— П'ятнадцять років тому ти змусила мене перепрошувати Олів за те, чого я не робила, — відповіла Валансі. — Нехай це старе перепрошення спрацює зараз.

Відбувся ще один фамільний конклав. Там були присутні всі, окрім кузини Гледіс, яка так страждала від невриту голови, "відколи бідна Досс звихнулася", що не могла брати на себе жодної відповідальності. Всі присутні вирішили, — тобто, згодилися з очевидним фактом, що наймудрішим буде залишити Досс у спокої на певний час, аж доки "її голова не стане на місце", як це експресивно виразив дядько Бенджамін. Словом, не зводити з неї очей, але й не напосідати. Термін "пильне очікування" ще не був вигаданий, але родичі Валансі зважилися саме на таку політику.

— Мусимо керуватися розвитком подій, — урочисто проголосив дядько Бенджамін. — Адже легше розбити яйця, аніж їх склеїти. Звісно, якщо вона остаточно вийде за межі…

Дядько Джеймс порадився з доктором Амброзом Марчем. Доктор Амброз Марч повністю схвалив прийняте рішення. Він вказав роздратованому дядькові Джеймсу — який