Я пам'ятаю їх, барвінків, навесні.<br />
Цвіли вони, синющі, навісні,<br />
Такі блакитні, буйні, небоокі,<br />
Такі безжальні і такі жорстокі.

Цвіли вони на всіх моїх могилах,<br />
На всіх зелених, з вітром в чубі, схилах,<br />
Де все моє родинне вічне древо<br />
Гуло в землі крислате, коренево.

Були гробки чи проводи щорічні,<br />
І скатерки, немов сніги у січні,<br />
Так спрагло в небо бились голубами<br />
Торкнути хмару, вишиту губами.

І люди йшли до тих, що вже лежали,<br />
Що сто віків до нас косили й жали,<br />
І крашанки гарячі та пекучі<br />
Стріляли в небо, наче грім із тучі.

І грались діти. Всюди грались діти.<br />
Гасали між гробками — де ж їх діти!<br />
І мій Максим перевертався з ними,<br />
З бешкетниками тими замашними.

Він з літачком з пропелером кленовим<br />
Над дідовим хрестом зіперся новим<br />
І приладнав пропелер до хреста,<br />
В щілину вбивши фюзеляж з хвоста.

А потім знов, із сонцем вперемінку,<br />
Перевертався в буйному барвінку,<br />
Густому, синьоокому такому,<br />
Немов же той на небі збив оскому.

Гудів пропелер. Ніс хреста із дідом<br />
І скатертину з паскою й обідом,<br />
Гудів кленовий, травнем захлинався,<br />
Впивався вітром, сонцем обтирався.

Я дивувався — як він, дерев'яний,<br />
Пропелер гордий, в силі полум'яний,<br />
Тріщить, шаліє, не спиняє лету<br />
Й несе, малий, весь цвинтар, як планету.

А діти все гасали по барвінку,<br />
Казились, толочили без спочинку.<br />
А що барвінок? Чи він мав казати,<br />
Що й він колись по них гайне гасати?!