Трембіта ніколи

не грає веселої,

Вона сповіщає про горе.

Було це давно.<br />
Далеко в горах<br />
Жили легенди,<br />
Велети й Чугайстри.<br />
Серед смерек,<br />
Що ніколи не впадали<br />
У жовту зажуру,—<br />
Ніжніла берізка<br />
Чистим створінням.<br />
Голос її тремтячий, дівочий<br />
Пробирав до коріння<br />
Дерева високі,<br />
Напоював соком.<br />
Смереки слухали<br />
І капали слізно<br />
Живицею в хвою.<br />
Так гарно співала берізка.

Та ночі одної<br />
До лісу закравсь вітролом.<br />
До ранку боролись дерева,<br />
А над ранок<br />
Гори<br />
Вкрились ранами,<br />
Коріння страхало хижими пащами,<br />
Тільки берізка тендітна<br />
У вимерлім лісі<br />
Сиротіла:<br />
— Ой тужу я, тужу,<br />
Візьміть мою душу,<br />
Поки не зотліла.<br />
Велетам дарую<br />
Кору свою білу.<br />
Візьміть її, не шкодуйте,<br />
Поки не зчорніла…

Нагострили Велети<br />
Велетенські леза —<br />
І упала леготом<br />
В зрубі береза.<br />
А Чугайстри живицею<br />
Кору обсмолили<br />
Та й для світу<br />
Гуцульського<br />
Зробили<br />
Трембіту.

Ходить трембіта

гуцульськими селами,

Голосом рідного лісу

гуторить…

Трембіта ніколи

не грає веселої,

Вона сповіщає

про сум у горах.