Вперлася ногами в землю, а обома руками держиться телеграфічного стовпа та й головою додолу бовтає. Така, гей хрущик, маленька, як грудочка глини під тичкою, як маціцька каблучка межи стовпом і землею. Вітер завіяв би її полегоньки і, як стеблом, перекидав би по дорозі, якби його гори не спирали. Баба відкашлюється. Гейби довгу гадюку з грудей виперти мала, гейби буря з неї на світ виривалася – дух запирала. Стовп гуде жалібно, якби жалував бабу, якби приговорював до неї, аби не подавалася. Дрібні крапельки осіннього дощу граються на бабиних плечах, начеб хотіли її з-під стовпа у пропасть змити. Але вона не дається. Йдуть дорогою бадіки з міста та й минають її, бо то "стороницькі" люди. — Ця, брачіки, вже до магазину, — кажуть вони до себе і махають головами над бабиною старістю. Та вона їх не бачить, бесіди їх не чує. Кришку синього лиця до стовпа, як до подушки, притулює, віддихується. — Аби цесі стовпи світилися, — стогне й обіймає чіпкіше стовп, як мала дитина дьидеву шию. — То-сми слаба, а то-сми ув'єла. Якби не боялася ночі, то не уступилася б з місця, бо не бірує. Най її ще раз так спір візьме, най упаде на дорозі, то не збірує встати. Але най ніч за очі вхопить, най фіра над'їде, най собака навернеться, той повіку з баби не буде. Так вона надумується, чи має йти дальше, чи ще припочивати. Та руки від студеного дощу деревіють, ноги затерпають. — Прийдеси на дорозі вмерти , — тремтить вона, як трепетів жовтий листочок. Надходять знайомі бадіки та пізнають бабу. — Йди-ко, бабко, з нами, не чіпи під слупом. — Ой, де ж я, газдики, з вами піду, коли-сми не годна! — Таже видко си, що не годна, але ходи, бо ніч ті зайде та й шо меш робити? Баба береться йти з бадіками. Здається, що всі кісточки з неї розсипаються, як ногами ступає. — Дай вам боже здоровлєчко, що не лишьиєте мні серед дороги, шо-сте такі добрі! — Та де би ми тебе, бабко, лишили, таже ти, віді йкас газдиня була! — Шо з того, бадійки, шо була, коли мні тепер мій син збиткує, за пометіннє має? — Най такого сина грім заб’є, шо неню не шінує. — Аді йкос ані грім не вбиває, ані нічо 'го не береси, а бог з гори дивити. А я до натаря ходила, ци би не скасував тот тестамент по покійничкові. — А де ж тобі, бабо, тільки світ самій ходити, де ж тобі своєв головов на старість бити? — Не годна-сми, любєтка, бігме-сми, не годна. Руки на груди склала і присягалася, що не годна. Бадіки забували крок за бабою держати і вихоплювалися наперед, живо розмовляючи. — Ви, газдики, через мене не блавучьте, лиш таки йдіть борше, бо на вас домівка жде, —гречно пригадує баба. Бадіки перечать тому, але таки забувають за бабу і лишають її позаду. — Я з вами гне збірую, газдики, ой не збірую. Та газди не не чують її жалів, бо відійшли геть наперед і крикливо виговорюють на захланного її сина та й клятьбами бесіду переплітають. А баба перебігає їх очима та й шукає другого стовпа, аби при ньому другим наторопом відкашлятися. — Гондечки стоїть такий моцний, такий високий. — Але далеченько відсунувся, ой далеченько. — Віді, не зайду 'д нему, віді, не збірую. Гори, гейби горбаті старці, сидять рядом над глибокою долиною і потоками спльовують осінню, тяжку вогкість та й лякають бабу. Потоки біжуть нестримно, стрімголов додолу, вижолоблюють гірські кременисті груди та й підстругують дорогу, що на худих гірських ребрах звисає враз за бабою, отік парубоцький пояс на старечім череві. Ледь-ледь вітер повіє, ледь-ледь вода камінці постручує, то й слід загине по бабі та по бабинім ході. Приміточки (словничок) до новелі: Гейби – ніби Стороніцький – сторонній, чужий До магазину – до гробу (в цьому сенсі) Кришку – трішки, частину (в цьому сенсі) Ув'єла – зів'яла, постаріла Бірує – мати силу Спір – астма (хвороба – в цьому сенсі) Пощіку – нічого (в цьому сенсі) Студений – холодний Трепетовий – осиковий Бадіки – чоловіки, перехожі Чіпіти – стояти непорушно Слуп – стовп Пометіннє – ніщо, сміття Тастамент – документ на спадщину Віді – видко (в цьому сенсі) Йкас – якась Блавучьити – втрачати час Гречно – ввічливо Отік – наче, немов Натарь — нотаріус