Важа Пшавела<br />
Алуда Кетелаурі. (З життя хевсурів)

Перекладач: Микола Бажан<br />
Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975

І

Примчав швидкий гінець в Шатіль1:<br />
"Нам кісти2 завдають потали!<br />
З-за гір вони прийшли й звідтіль<br />
На наших чабанів напали".<br />
Зійшлась громада на чолі<br />
З Алудою Кеталаурі,<br />
Сміливцем знаним у селі,<br />
Але розважним по натурі.<br />
Не раз кістинам в день боїв<br />
Він одсікав мечем десниці.<br />
Лиш смілі мають ворогів,<br />
Не те, що боягузи ниці!

Кістини коней табуни,<br />
Де був Алуди кінь крилатий,<br />
Вже викрали й женуть. Вони<br />
Їх за Архоті3 мають гнати,-<br />
Осотом встелені лани<br />
Там будуть вороги топтати.<br />
Коли Алуда це почув,<br />
В рушниці кремені поправив,<br />
Взяв зброю звичну, одягнув<br />
Меча, який його прославив;<br />
Провірив гострість леза він,<br />
Чи в ньому вад яких немає,<br />
І вранці, здирцям навздогін,<br />
Вже бистрий сокіл вирушає.

Удосвіта імлисту вись<br />
Пробуджують індички гірні,<br />
Отари ще не розбрелись,<br />
Дрімають ще собаки вірні.<br />
Досвідчений Алудини зір<br />
Помітив скоро слід кістинів,<br />
Він наздогнав їх, і між гір<br />
Рушничний постріл враз пролинув.<br />
Один гілгойський4 верхівець<br />
Зазнав за злочини відплати:<br />
З коня звалився він набік<br />
І на тропі лишивсь лежати.<br />
Звалила куля юнака,<br />
Але не вщухла стрілянина,-<br />
Прицілився і звів курка<br />
Товариш вбитого кістина.<br />
Муцалів постріл гуркотить,<br />
Та куля влучила у брили,<br />
Чоху5 Алудину умить<br />
Уламки ті припорошили.<br />
Муцал розлючено пита:<br />
"Я в тебе не попав, псявіро?"<br />
"В раба Гуданського хреста6<br />
Не міг ти влучити, псявіро".<br />
І за рушницю взявшись знов,<br />
Алуда палить стрімголов.

"А я не вбив тебе, псявіро?"-<br />
Кричить до ворога стрілець.<br />
"Муцала ти не вбив, псявіро,<br />
Лиш збив зі скелі камінець".<br />
"Еге, пробив твою папаху<br />
І навіть чуба присмалив..."<br />
"Невправно цілив, бідолахо,<br />
Бо й черепа не зачепив!"

Тоді Муцал бере рушницю,<br />
І куля свище навісна,<br />
Й Алудину порохівницю<br />
Ураз розтрощує вона.<br />
"Тепер потрапив я, псявіро,<br />
Не заховалася мета!"<br />
"Ти навіть не дряпнув, псявіро,<br />
Раба Гуданського хреста.<br />
Є перед господом в Алуди<br />
Заступник вірний — хрест святий.<br />
Не думай, що ти влучив в груди,-<br />
В порохівницю влучив ти.<br />
А зараз ось побачиш вмільця,<br />
Час розрахунку настає".<br />
І куля звірена шатільця<br />
Кістину просто в груди б'є.<br />
"Чи й зараз не попав, псявіро?" —<br />
Кричить він, ворога клене.<br />
"Попав у серце ти, псявіро.<br />
Ти вбив і брата, і мене..."

Стоїть Муцал, як вовк кривавий,<br />
Але прийшов його загин,<br />
Дарма гірські зелені трави<br />
До рани притуляє він.<br />
Ще раз стріляє, щоб огуди<br />
Й неслави не зазнать в бою,<br />
І з лютим криком до Алуди<br />
Рушницю кидає свою:<br />
"Нехай твоя рушниця буде,<br />
Щоб не забрали руки злі!"<br />
Затих він, ухопивсь за груди<br />
І мертвий витягсь на землі.

Алуда забирать не хоче<br />
Ані рушниці, ні меча;<br />
Як в жінки, в нього плачуть очі,<br />
Але він сліз не поміча.<br />
На груди, вічним сном заснулі,<br />
Кладе рушницю він тоді,<br />
Кинджал і добрий меч-франгулі7<br />
У руки вкладує тверді.<br />
Він правої руки в Муцала<br />
Не відсіче. Він каже: "Гріх!<br />
Від мене смерть твоя настала,<br />
Та бог ласкавий до нас всіх.<br />
Ти годен, щоб тобі лишити<br />
Твою десницю, знак снаги;<br />
Вона з тобою буде тліти,<br />
Щоб не втішались вороги.<br />
Була хороша, видно, мати,<br />
Що привела тебе на світ!"<br />
І став він мертвого вгортати,<br />
І примостив на бурку щит.

II

Вже сонце підвелось повільно,<br />
Поплив з ущелини туман.<br />
Притиснувсь до крайнеба щільно<br />
Кавказьких девів гордий стан.<br />
Шуліки лови починали,<br />
Повітря краючи крилом,<br />
І зграї грифів чатували<br />
На здобич, кинуту орлом.<br />
Розси?пались по скелях тури,<br />
Піднісши роги — божий дар,<br />
І хрипко кряче крук похмурий,<br />
Залізши десь у темний яр:<br />
"Помер Муцал під час двобою,<br />
І ось я очі в нього з'їм,<br />
Печінку виклюю герою,<br />
Прикрию труп крилом своїм!.."

Ще сяйво дня не освітило<br />
Промінням полудня Шатіль,-<br />
Похмуре небо затулило<br />
Від сонця клапті гірних піль.<br />
В тяжкій задумі витязь смілий<br />
Поміж узгір конем бреде.<br />
Думки, немов туман зчорнілий,<br />
Лице вгортають молоде.<br />
Рука Муцалового брата<br />
Висить, припнута до сідла,<br />
Меч з хорасанського булата<br />
Бринить при боці спроквола.<br />
Уже фортечний мур Імеди<br />
Видніє там, де в час зими<br />
Гримлять, зсуваючись, бескеди,<br />
А влітку — пострілів громи.<br />
Лупали тверджу грози й зливи,<br />
Та жодна сила не могла<br />
Здолати мур оцей гордливий,<br />
Твердині цій завдати зла.<br />
Над нею крячуть чорні круки,<br />
Кружляють грифи в вишині.<br />
Відрубані в невірних руки<br />
Під сонцем тануть на стіні.<br />
Не спромоглись підрити змії<br />
Її мурованих основ;<br />
То холодять її борвії,<br />
То сонечко осяє знов.<br />
Не раз валялись тут на схилі,<br />
Нашоршивши свій вус, мерці,<br />
Звідсіль не раз в лихім свавіллі<br />
Лилися крові струменці,<br />
Аж спінені Ардотські хвилі<br />
Текли в кривавім багреці.

Нехай, хто прагне ворожнечі,<br />
Відчинить двері всі свої.<br />
Хай дім його, і двір, і речі<br />
Заллють криваві ручаї,<br />
Хай вгрузне в кров він по коліна,<br />
Хай п'є він кров замість вина,<br />
Хай від молитв його не гине<br />
Ця найжахливіша мана,<br />
Хай кров'ю вкриється людською<br />
Його весілля день і час,<br />
Щоб всім гостям замість напою<br />
Удосталь крові він припас.<br />
Хай стеле в крові шлюбне ложе<br />
Неситий кровожер оцей,<br />
Його дружина в крові зможе<br />
Йому народжувать дітей,<br />
І до кривавої могили<br />
Мерця такого класти слід,<br />
Він убивав — його забили,<br />
Убивці не пробачив рід!

В Шатілі на покрівлі хати<br />
Стоїть юрба жінок, дівчат;<br />
Іде Алуду зустрічати<br />
З племінником укупі брат.<br />
Зібралося багато люду,<br />
Спішать дізнатися новин,<br />
Кричать, вітаючи Алуду:<br />
"Прославився і нині він!"<br />
Старий Ушіша добрі вісті<br />
Почуть од лицаря схотів,-<br />
Алуда мусить розповісти,<br />
Як він вовків гілгойських бив.<br />
"Я, рушивши звідсіль, Ушішо,<br />
На слід потрапить скоро зміг,<br />
Погнав свого коня бистріше<br />
І на тропі побачив їх.<br />
Удвох були. Щоб вбить харциза,<br />
Рушницю я дістав свою.<br />
Мав серце, видно, із заліза<br />
Муцал, хай буде він в раю!.."<br />
"От забрехався! Де це видно,<br />
Щоб кіста допустили в рай?"<br />
"Геройство я ціную гідно,<br />
Його шануй і поважай!<br />
Стріляв я тричі у Муцала,<br />
Звалився він на третій раз,<br />
Коли та куля продзижчала,<br />
Що серце розтерзала враз.<br />
Він рану запихав травою,-<br />
Не врятували соки трав.<br />
Він до кіпця під час двобою<br />
Мене псявірою взивав...<br />
Ех, ми прихильні лиш до себе,<br />
Мовляв,— обранці ми одні,<br />
Ми спасемось, а інших треба<br />
Пекти в пекельному вогні.<br />
Сини господні8 краще знають,<br />
Хто порятунку годен з нас,<br />
Оті, що бога споминають,<br />
Хіба правдиві повсякчас?<br />
Я, вбивши, пожалів Муцала<br />
І руку відрубать не зміг.<br />
Душа мені забороняла<br />
Таке вчинити, далебіг.<br />
Нехай би слава й менша стала,<br />
Послухайся порад моїх".

Мов дика слива, скиснув зразу<br />
Гурт молодих заводіяк<br />
І, виявляючи відразу,<br />
Алуді злісно змовив так:<br />
"Бодай би ти помер, ледащо,<br />
Ніж отаке брехати нам.<br />
Знімай меча! Його ти краще<br />
За ткацьку снасть віддай бабам,<br />
Хай на щиті нитки сотають,<br />
Рушниця править за дрючок,<br />
Твої пістолі хай кружляють<br />
Замісто веретен в жінок!<br />
Кістина, певне, ти злякався,<br />
Став полохливий, як жінки.<br />
Навіщо ж за харцизом гнався?<br />
Забив і не відсік руки!"<br />
Всі одвернулись від Алуди,<br />
Аж потемнішав їхній зір,<br />
І стали повертатись люди<br />
До хат своїх на схилах гір.<br />
Тепер ім'я Кателаурі<br />
Лише гнівить юрбу лиху.<br />
Алуда сам у скрусі хмурій<br />
Стоять лишився на шляху.

Ось Міндія в Шатіль простує,<br />
Коня баского женучи.<br />
Узором мідним сяє збруя,<br />
При боці — меч, щит — на плечі.<br />
Тримає списа витязь гожий,<br />
Він кістів з двадцять вбив в боях.<br />
До оленя рудого схожий<br />
Був кінь, що мчав його на шлях.<br />
Він зупинився поміж люду,<br />
Почав із ними говорить;<br />
Почувши, як кленуть Алуду,<br />
Нахмурився сердито вмить:<br />
"Ці балачки, цей глум з людини<br />
Безтямні язики ведуть.<br />
Хай ворог ваш так швидко гине,<br />
Як я прознаю справи суть.<br />
Візьму харчів з собою трохи,<br />
Турбот нікому не завдам,-<br />
В горах не зіб'юся з дороги,<br />
Бо всі шляхи розвідав сам.<br />
Ще в небі сятимуть сузір'я,<br />
Як Міндія прибуде знов..." —<br />
Пустив коня і за узгір'я<br />
Помчав, як вітер, стрімголов.

ІІІ

Стемніло. Ручаї буркочуть:<br />
"Нас ніч киреєю вкрива".<br />
Це час, коли зірки мигочуть,<br />
Росою мерехтить трава.<br />
Це час, коли пісні заводять<br />
Померлі, встаючи з могил,<br />
І деви9 по верхів'ях бродять,<br />
З вершин спускаючись на діл,<br />
А люди до хатин ввіходять<br />
Спочинути, набратись сил.<br />
"Хоч трохи попоїж!" — Алуду<br />
Благають мати і сестра.<br />
"Ні, мамо, їсти я не буду,<br />
Пригнічує мене жура.<br />
Я бачив сон: немов на тризні<br />
Сиджу десь перед мертвяком.<br />
Навколо нас хевсури грізні<br />
Сидять нахмуреним гуртком.<br />
Вони, не криючи загрози,<br />
Збиралися іти в похід,<br />
А я ридав, ронив я сльози,<br />
Як за звичаєм нашим слід.<br />
Я думав про похід так само,<br />
Вже вирушати час настав.<br />
Хтось підійшов до мене прямо,<br />
Мені до рук киндажала вклав.<br />
Я глянув і впізнав Муцала.<br />
Він зброю зодягнув свою,<br />
На грудях в нього рана зяла,<br />
Що я завдав йому в бою.<br />
Цілющі зела, сірі трави<br />
У рану встромлені були.<br />
Стояв, як скеля, величаво,<br />
І марні сльози не текли.

"Я хочу і не можу вмерти.<br />
Забий мене!— так він прорік.-<br />
На світі залишайсь тепер ти,<br />
А я піду звідсіль навік.<br />
Коли, хевсури, ви війною<br />
Насититесь кінець кінцем?"<br />
Я сів... Стоїть переді мною<br />
Тарілка із людським м'ясцем.<br />
Я їв його, хоча жахали<br />
Мене ці рештки, ці кістки.<br />
"Що я роблю, гидкий, зухвалий?"<br />
Казав до себе невтямки.<br />
"Ти їж удосталь! Не гидуй ти! —<br />
До мене, чую, хтось кричить.-<br />
Ви ще Алуду погодуйте,<br />
М'ясної юшки покладіть!"<br />
Ще вляли юшки та підливи<br />
З жмутками вусів і борід...<br />
Так змучив сон оцей жахливий,<br />
Що цілий світ мені огид".

IV

Світає. Поповзли тумани,<br />
Забагровіли гір шпилі,<br />
По стежках рушили селяни,<br />
Народ прокинувся в селі.<br />
Вже й грифи полювать злітають,<br />
Оглянувши весь круговид,<br />
Хоч хмари крилами черкають,<br />
Не зостається в небі слід.<br />
Хто там крізь прірви й кучугури<br />
На скакуні верстає путь?<br />
"Це Міндія!— кричать хевсури.-<br />
Вернувся ти, щасливий будь!"<br />
Почуть новини кожен прагне:<br />
"Що ти побачив? Що знайшов?"<br />
"Ваш розум ваше серце тягне,-<br />
Коли кипить юнацька кров,<br />
Тоді рубає всіх сокира,<br />
Дарма, чи винен хтось, чи ні,<br />
І будь-якого чужовіра<br />
Тоді забити ви ладні.<br />
Хай з людським серцем розум буде<br />
Нарівно в згоді, як брати!<br />
Нема брехні в словах Алуди,<br />
Я можу в цьому присягти.<br />
Не вірите? Ось перед вами<br />
Кістина зрубана рука.<br />
Отож пильнуйте за словами,<br />
Не розпускайте язика.<br />
Героя не ганьбіть в облуді,<br />
Мовляв, такий він і сякий".<br />
Він руку віддає Алуді:<br />
"Візьми і до стіни прибий!"

"Коли б я хтів забрать цю руку,<br />
Тоді я сам би відрубав.<br />
Недобру річ, погану штуку<br />
Ти, Міндіє, тепер утяв.<br />
Що я з рукою оцією<br />
Зроблю? Чи вийде з неї щит?<br />
Чи я гребтиму сіно нею,<br />
Чи поле жатиму взаміт?<br />
Це — п'ясть сміливої людини.<br />
Назад її ти поклади<br />
І тут не гайся ні хвилини,<br />
Щоб не діждатися біди.<br />
Хевсури люті на Алуду?<br />
Чому? Хіба завдав їм мук?<br />
Я бити ворогів ще буду,<br />
Та не рубатиму їх рук".<br />
"Закон наш каже кістів бити<br />
І відтинати руки в них".<br />
"Ох, це закон несамовитий,<br />
Бо він велить вчиняти гріх".

V

Настало свято. Всім прочанам<br />
На богомілля треба йти,<br />
Щоб помолитись перед Паном10.<br />
В молитві радості сягти.<br />
Чоловіки ідуть з жінками,<br />
Ведуть биків, овець женуть,-<br />
Прихильність господа дарами<br />
Вони до себе привернуть.<br />
Хто там прийшов до хевісбері11,<br />
Мечем оперезавши стан?<br />
Бичка він під капличні двері<br />
Пригнав, похмурий, як туман.<br />
"Кому, Алудо, в жертву буде<br />
Оцей бичок чорненький твій?" —<br />
Питає панотець в Алуди,<br />
Рукав засукує мерщій:<br />
"Гуданський Хрест, наш пан всесильний,<br />
Хай славен буде щодоби!<br />
Якщо до когось він прихильний,<br />
То стануть дужими й раби.<br />
Сміливець до вподоби Пану,<br />
До них незмірно щедрий він,<br />
Героєві за смілість бранну<br />
Дарує милості взамін.<br />
Назви того, за кого небу<br />
Офіру цю складаєш ти!" —<br />
Вже починає він дідебу12,<br />
Збирається кинджал звести.

"Хай буде, Бердіє, офіра<br />
За кіста, що його я вбив.<br />
Муцалом звали чужовіра,<br />
Він — син нехрещених батьків.<br />
Благослови як слід, панотче,<br />
Мойого чорного бика.<br />
Складаю жертву я охоче<br />
За оцього войовника".<br />
"Якщо хрещена ти людина —<br />
За чужовіра не молись.<br />
Твоя офіра за кістина<br />
Тобі згадається колись.<br />
Звичаїв отаких негожих<br />
Не знали прадіди й діди.<br />
Не прихиляйсь до душ ворожих,<br />
Християнином будь завжди.<br />
Тебе, напевне, спокусили<br />
Лихі дияволи, чорти,<br />
Бо де блюзнірської взяв сили?<br />
Вже вбив багато люду ти,<br />
Вже на горище хати вкинув<br />
Десниць ворожих цілий жмут,<br />
Моста із мертвих рук кістинів<br />
Побудувати міг би тут,<br />
Але ніколи і ніяку<br />
Офіру не складав за них,<br />
Та чом же за цього собаку<br />
Сюди молитися прибіг?<br />
Ні, хай би завалились гори,<br />
Земля запалася тепер,<br />
Нехай би я пірнув у море,<br />
Пісок би замість хліба жер!"

Від ляку навіть колір шкіри<br />
У Бердія змінився вкрай.<br />
Алуда каже: "Ти офіри<br />
Зневажливо не відкидай!<br />
Я теж у Хрест Гуданський вірю,<br />
Я теж хевсур з тутешніх рік.<br />
З тобою на однім узгір'ї<br />
Ми, Бердіє, живем весь вік".<br />
"Алудо, марно тратиш слово.<br />
Ти б краще схаменувсь і змовк!"<br />
Кателаурі став раптово<br />
Від гніву сірий, наче вовк.<br />
Він руку простягнув сувору<br />
І франкського меча підніс.<br />
Меч над биком злетів угору —<br />
І голова упала вниз.<br />
Тоді Алуда зрік помалу:<br />
"Мій Пане, молить в тебе син,-<br />
Ти ласку появи Муцалу,<br />
Хоч був і нехрещений він!"

Схопився Бердія й народу<br />
Почав казати у злобі:<br />
"Ще віри нашої від роду<br />
Не піддавали так ганьбі!<br />
За душу вбитого кістина<br />
Цю жертву склав Алуда сам.<br />
Хай буде воля в нас єдина,<br />
Що ваше серце скаже вам?<br />
Примощуйтесь отут, хевсури,<br />
Порадьмося, що нам робить.<br />
В Алудиній господі мури<br />
Дощенту треба розвалить!<br />
Хай плачуть в нього жінка й діти —<br />
Ми їм пощади не дадім!<br />
Хай для вигнанця, для баніти<br />
Під голим небом буде дім!<br />
Ідіть, плюндруйте стіни й брами,<br />
Не гайтесь, боже вас боронь!<br />
Паліть стодолу із снопами,<br />
Щоб звівся до небес вогонь!<br />
Його корів сюди женіте,<br />
Для нас, для спільного добра.<br />
Хай плачуть у Шатілі діти,<br />
В Гудані — браття і сестра.<br />
Веління господа сердите<br />
Виконувати нам пора!.."

Почувши вирок цього суду,<br />
Не стримав Міндія сльози.<br />
Та як порятувать Алуду?<br />
Уже не вгамувать грози,<br />
Уже не дати відсіч бурі,<br />
Хевсури п'яні рвуться в бій,<br />
Щоб знищить дім Кетелаурі,<br />
Помститися над ним мерщій.

Туди, де натовп розмовляє,<br />
Підходять раптом хлопчаки,<br />
Один з них збуджено тримає<br />
Обгризений п'ястук руки:<br />
"Хай божа ласка милостива<br />
Вам, старші люди, щастя дасть!<br />
Я заслужив на ковшик пива,<br />
Бо вам приніс ворожу п'ясть.<br />
У пазурах цю костомаху<br />
Тримав, на скелі сівши, крук.<br />
Стрілу, щоб смерть завдати птаху,<br />
Пустив я, вихопивши лук.<br />
Метка стріла злетіла з лука<br />
І трапила в одне із крил.<br />
Упала здобич з кігтів крука<br />
І покотилася на діл..."

"Я знаю, це рука Муцала,-<br />
Промовив Міндія ураз.-<br />
Ота рука, що нині стала<br />
Причиною незгод між нас.<br />
Її приніс я до Алуди,<br />
Та засмутив його мій дар,<br />
І я тоді, шановні люди,<br />
Жбурнув її кудись у яр".<br />
Озвався Бердія: "Візьміте<br />
Цю лапу пса! Гидка вона<br />
Ми — божий люд, хевсурські діти,<br />
Нас не обдурить сатана!"

Собакам кинути звеліли<br />
Руки Муцалової п'ясть,<br />
Та відвернулись пси й завили,<br />
Мов одчуваючи напасть.<br />
Тут Бердія, як хевісбері,<br />
Скричав до зібраних людей:<br />
"От навіть псові-ненажері<br />
Глитати гидко шмат оцей.<br />
Не їсть собачу кістку псина,-<br />
Прислів'я каже нам старе".<br />
І вже хлоп'ятство п'ясть кістина<br />
Собі за іграшку бере.

VI

Сніги на пасма гір упали,<br />
Лютує вітер, свист хурдедь.<br />
В провалля котяться обвали,<br />
Упавши з прямовисних скель.<br />
Швидкої річки груди й лона<br />
Стягнув, як панцир, синій лід.<br />
Хурделі снігова запона<br />
Змела гірської стежки й слід.<br />
Лише з одчаю чи з нестями<br />
Пуститись можна зараз в путь,<br />
Але он хтось бреде снігами,<br />
За ним ще п'ятеро бредуть.

Між гір лунає лемент дикий,-<br />
Виття голодних вовчих зграй.<br />
"Тепер, хевсуре, вже навіки<br />
Добра для себе не чекай!" —<br />
Отак одна з жінок голосить.<br />
"Де наш притулок? Де наш дім?<br />
Його руїни сніг заносить,<br />
І круки крякають над ним".<br />
Говорить до Алуди мати:<br />
"Ти надто швидко, сину, йдеш,<br />
Бо я не в силі поспішати,<br />
Твоя дружина Лела теж.<br />
А діти змерзли й потомились,<br />
Уже не відчувають ніг.<br />
Ох, по безпуттю ми пустились!<br />
Ох, тьма навкруг, мороз і сніг!<br />
Невже хевсури відреклися<br />
Тебе навік, без вороття?<br />
Чого шукать ми подалися?<br />
Де ми закінчимо життя?<br />
Чи десь загинем од знесилля,<br />
Чи, може, розшукаєм схов,<br />
Та до ущелини Шатіля<br />
Не вернемось ніколи знов!<br />
Кохана земле, рідний краю,<br />
Як тяжко покидати вас!<br />
Я божевільна, я вмираю,<br />
Я гину з кривди і образ!

Нема в ногах ні краплі сили,<br />
А серце — в темряві, в імлі.<br />
О ви, батьків моїх могили,<br />
Ви, гостроверхих гір шпилі!.."<br />
Почулась гнівна річ Алуди:<br />
"Жінки, замовкніть хоч на мить!<br />
Не завертаючи нікуди,<br />
Лиш по моїх слідах ідіть,<br />
Але облиште пересуди,<br />
Хреста даремне не гнівіть!"

Ще раз схотілося Алуді<br />
Оглянуть рідний краєвид:<br />
"Прощайте, гори міцногруді,<br />
Місця, де видно тура слід.<br />
Прощай, моє житло кохане,<br />
Про тебе згадую в журбі.<br />
Прощай, могутній, славний Пане,<br />
Ти будиш силу і в рабі!"<br />
Ідуть навіки з батьківщини<br />
Вигнанці, сповнені жури.<br />
Стримлять суворих гір вершини,<br />
Шугають, виючи, вітри.<br />
Ідуть, зникають за горою,<br />
Змітає сніг сліди стежок.<br />
Ще лине звіддалі луною<br />
Гіркий невтішний плач жінок.

1888

1 Шатіль — селище в Хевсуретії.<br />
2 Кісти, кістини — інгуші й чеченці.<br />
3 Архоті — селище в Хевсуретії, що межує з Чечнею.<br />
4 Гілгойський — інгушський.<br />
5 Чоха — верхній одяг, черкеска.<br />
6 Гуданський хрест — найбільша святиня хевсурів.<br />
7 Меч-франгулі — тобто меч, викутий з найкращої,<br />
так званої "франкської" сталі.<br />
8 Сини господні — так хевсури називають своїх божків:<br />
Яхсаро, Копало, Гуданський Хрест тощо.<br />
9 Дев, дів — диявол, нечиста сила.<br />
10 Пан — в даному випадку божество,<br />
божок — Гуданський Хрест.<br />
11 Хевісбері — старійшина ущелини,<br />
голова громади, її жрець.<br />
12 Дідеба — молитва.<br />
13 Пірімзе — "сонцелика", назва гірської квітки.