А душі заростають...
А душі заростають...
А душі заростають, мов стежки,–<br /> М'який спориш, жоднісінького сліду, —<br /> Коли по них не ходять навпрошки<br /> Ні радості, ні сумніви, ні біди...
Я ж над усе ціную битий шлях<br /> Із тополиним сяйвом на обочинах,<br /> В натомлених від спеки споришах,<br /> Колесами й ногами потолочених,
Де кожен день до обрію важкий,<br /> Але по вінця в нім стрімкої повені...<br /> І душі заростають, мов стежки,<br /> Якщо вони нікуди не спрямовані.