ЗВІР ПРЕДКОВІЧНИЙ
Повість
I
Сем Стюбнер переглядав свою кореспонденцію хапливо й недбало. Як і личить менеджерові професійного боксу, він давно вже звик до найрізноманітніших та найхимерніших листів. Кожен дивак-спортсмен, аматор чи реформатор боксу конче вважав за свій обов'язок повідомити його про свої вигадки. Стюбнер наперед готовий був до повсякденної порції несподіванок, що їх приносила пошта, починаючи від погроз порішити його і до трохи миролюбніших намірів дати йому поличника. З поштою одержував він усіляку всячину: то талісмани, від кролячих лапок до щастядайних підків, то безвідповідальні пропозиції якихось незнайомців забитися на дрібні гроші, або й на цілих чверть мільйона доларів. Колись він одержав був поштою голярського ременя зі шкіри лінчованого негра, а тоді ще висушеного на сонці пальця білої людини, труп якої знайдено в Долині Смерті, і відтоді набрався певності, що пошта вже нічим не здивує його. Проте сьогодні вранці він дістав такого надзвичайного листа, що перечитав його й удруге, а сховавши до кишені, потім знову витяг, щоб перечитати втретє. На конверті стояв штемпель якоїсь нечуваної поштової філії в окрузі Сіскію. Лист був такого змісту:
"Шановний Семе!
Ви знаєте мене хіба що на ім'я, бо прийшли на ринг, коли я давно вже покинув нашу справу. Але ж вірте мені,— я не спав. Я стежив увесь час за спортом, і за вами особисто — відтоді як Кел Офмен подолав вас, — аж до вашого останнього матчу з Натом Белсоном, і гадаю, що ви— найуміліший з усіх менеджерів, що бували коли на арені.
І тому я хочу запропонувати вам одну річ. Маю я тут такого видатного боксера, що й світ подібного до нього не бачив. І де не підробка… Крам справжній, добірний. Що ви скажете про хлопця двадцяти двох років, вагою понад двісті двадцять фунтів, — хлопця, що може завдавати вдарів, про які я й не мріяв ніколи? Це мій син, Пат Глендон-молодший. Під цим найменням він виступатиме. Я все гаразд обміркував. Але найкраще б вам прибути до нас першим поїздом.
Я виплекав і вивчив його. Все, що я будь-коли знав, — я вклав йому в голову. І, може, ви мені не повірите, — але він додав ще й від себе. Це самородний боксер. Щодо відчуття часу й простору — він цілковите диво. Час він уловлює до одної секунди, а відстань — до одного дюйма. Він і думати про це не потребує,— це інстинкт. Його найкоротший поштовх заспокоїть супротивника скоріше, ніж удар з усього розгону всіляких недотеп.
Тепер багато розводяться про те, що біла раса має перевагу над іншими. Отже, він — втілення всіх оцих сподівань. Приїздіть і самі побачите.
Колись, подорожуючи з Джефрізом{1}, ви кохалися в полюванні. Приїздіть — і матимете й полювання, й рибну ловлю такі, що ваші кінематографічні "бойовики" здадуться вам убогим шматтям. З вами піде полювати Пат молодший. Сам я вже не ходак і не їздець, тим-то й запрошую вас сюди. Бажав би я сам бути йому за менеджера, та про це годі й балакати. Я вже скінчена людина, мабуть, скоро мені й нокаут. Отож мерщій прибувайте. Я хочу передати хлопця вам. Ця справа — скарб для вас обох, — проте договір скласти хочу я сам.
Прихильний до Вас Пат Глендон"
Стюбнер спершу подумав, що це жарт, адже боксери відомі жартуни: вчитуючись у листа, він угадував у ньому то хитре перо Корбета, то добродушну вигадку Фіцсімонса{2}.
Але ж якщо лист правдивий, на нього слід звернути увагу, це безперечно. Пат Глендон залишив ринг ще до його часів, він тільки раз хлопчаком бачив, як Пат тренувався з Джеком Демпсі. І вже тоді називали його Старий Пат, і на рингу він уже не виступав. Він з'явився ще в часи Салівена й провадив боротьбу за давніми "Лондонськими правилами призового боксу", і тільки в останніх своїх виступах додержував нових, щойно тоді впроваджуваних правил маркіза Квінсбері{3}.
Який боксер або аматор боксу не чув про Пата Глендона? Звісно, людей, що бачили його в силі, дуже небагато лишилося на світі, і мало вже було таких, що взагалі бачили його, — одначе ім'я його записано в літописах боксу, і жоден спортивний довідник не проминає його. Щоправда, його слава була якась незвичайна. Нікого з боксерів не ставили вище за нього, а тим часом сам він жодного разу не став чемпіоном. Йому страшенно не таланило, і він був знаний, як боксер-невдаха.
Чотири рази він мало не одержав звання чемпіона у важкій вазі — підстав на це йому не бракувало. Перший раз то було на баржі, в Сан-Франціській бухті: супротивник, здавалося, вже геть знемігся, аж тут Пат Глендон увередив собі руку. Потім на одному з островів, що на Темзі, боксуючи у воді, коли вода піднялася до шести дюймів, він зломив собі ногу саме в такий момент, коли перемога була вже певна. Багато кому в пам'ятку й той матч у Техасі, коли супротивник Патів уже був здавався, але саме вскочила поліція і боротьбу довелося припинити. І, нарешті, матч у клубі залізничників: там Пат став жертвою таємної змови між негідником суддею і гуртом осіб, зацікавлених, щоб його переможено. Все йшло гаразд, але коли Пат Глендон нокаутував супротивника ударом правої в щелепу, а лівою в сонячний сплет, суддя спокійнісінько дискваліфікував його за порушення правил. Всі секунданти, всі експерти з боксу, ввесь спортивний світ, — усі знали, що про заборонений удар годі було й казати. Але Пат Глендон, додержуючи боксерської традиції, скорився присудові. Скорився й поставив цей випадок на карб звичайної своєї безталанності.
Такий був Пат Глендон. Стюбнера бентежило тільки одне: автор цього листа Пат чи ні? Він узяв листа з собою на роботу. "Куди подівся Пат Глендон?" — цими словами зупиняв він того дня всіх спортсменів. Але жодна душа цього не відала. Дехто гадав, що він уже помер, проте певного нічого ніхто не міг сказати. Редактор спортивного відділу одної ранкової газети переглянув свій архів і запевнив, що повідомлень про смерть Пата Глендона ніде не було. Лише Тім Доновен напутив Стюбнера.
— Та звісно, що Пат живий! — сказав він. — Чого б йому вмирати? Такий дужий чолов'яга, та й себе він ніколи без пуття не надуживав. Вій збив собі купу грошенят і не розтринькав їх, а повкладав у різні підприємства. Мав аж три шинки! І він здорово заробив, одного дня продавши їх. Ото саме тоді я й бачив його востаннє. Тому вже літ з двадцять, а може, й більш. Його дружина якраз була померла. Він ішов до катера. "Куди, старий?" — питаю я. А він: "Подамся в ліс! — каже. — Досить з мене. Прощавай, Тіме, друзяко!" — І ото відтоді я вже не бачив його. А живий він — безперечно!