Стрілець ВОХРи, старий уже Петухов, прийшов цього разу не ввечері, як завжди приходив до медпункту на прийом, а невдовзі після ранкового розводу. Сів на збитого сяк-так руками таборового столяра-партача дзиґлика, зітхнув і здивовано розвів руки:
— Сам не розумію, Дмитровичу, що воно в мене сьогодні з животом.
— Пронос чи, навпаки, запретилось? — підказав я, щоб швидше збутись непередбаченого пацієнта й піти до стаціонару оглянути шістьох хворих в'язнів, але Петухов, чи, як звик я його звати, Порфирій Іванович, і не думав поспішати. Перш ніж відповісти на моє запитання, він подумав трохи й знов розвів руками:
— Сказати б, нічого такого й нема: і їм як належиться, й до вбиральні ходжу по потребі, ну тільки став примічати якусь пульсацію в животі...
— Бурчить, чи що? — спитав я, вкладаючи Порфирія Івановича на тапчан.
— Умгу, — відповів він кректячи й, не можучи відмовитись від нового слова, що так йому сподобалось, додав: — Пульсацію виробляє.
Я помацав оголений, трохи здутий живіт і переконався, що, крім легкого метеоризму, в мого постійного відвідувача з ВОХРи сьогодні нічого серйозного нема, а прийшов він просто "перевіритись", як це вже траплялося з ним. Мені хотілось виставити невчасного пацієнта з медпункту, але як ти це зробиш, коли я, ув'язнений лікпом, маю лікувати не тільки хворих зеків, а й стрільців ВОХРи, ба навіть звільняти їх від вартування в разі серйозної хвороби. До того ж Петухов таки справді часто нездужав. Йому нещодавно перейшло вже за п'ятдесят, він був добре підтоптаний, і, якби не війна, сидів би собі спокійно Порфирій Іванович у своєму глухому Ками-шлові десь на Уралі, але два роки тому його мобілізовано й послано служити в таборову внутрішню охорону — ВОХРу, де він з бідою тягне своє службове тягло, нетерпляче дожидаючи недалекої вже перемоги, щоб повернутись до сім'ї у власний дерев'яний будиночок на околиці міста. І що ближче було до кінця служби, то більше й більше облягали його всякі старечі немощі: то ноги вночі судомить, то діймають ревматичні болі, то кашель не дає спокою. Але поза тим йому часто хотілося вирватись хоч на часинку із осоружної казарми, що видовжилась дерев'яним бараком одразу ж за високим парканом зони, й побалакати зі мною про те про се. Для нього я був не тільки "свій" лікпом, а ще й, як виявилось, знайомий. Рік тому мене, тоді старшого лікпома Тумнинської таборної лікарні, призначено супроводити етап безнадійно хворих до центральної лікарні в Совгавані. Це були сухотники й дистрофіки, що не піддавались лікуванню, а між ними й один психічно хворий, недавній чер-воноармієць, відомий усім Вася Бєдін. Ще зовсім недавно його частину везли на схід воювати з Японією. Вася понуро дивився через одчинені двері товарного вагона на густу тутешню тайгу, де хирляві модрини й ялиці росли одна при одній і, намагаючись вихопитись із тої тісноти, виганялись тонкими стовбурами високо вгору. "І оце треба буде воювати за цей нікудишній ліс, що з його дерева ні хати не збудувати, ні навіть ложки зробити? Та віддали б його японцям — на чорта нам такий!" За ці необережні слова Васю знято з ешелону, й незабаром військовий трибунал одважив Васі Бєдіну десять років за контрреволюційну агітацію.
Певно, у Васі Бєдіна були природжені нахили до психічного захворювання, принаймні про це свідчили низький лоб, брови, що зрослись на переніссі, й близько, як у мавпи, посаджені очі, і несподіваний для Васі суворий вирок став останньою краплею, що перелилась через вінця, — Вася одбіг розуму.
З табору він попав до Тумнинської таборової лікарні, де, за браком психіатричного відділу, перебував у терапевтичному корпусі.
Тихий і майже непомітний, Вася об'являвся тільки, коли давали їсти, й завжди вимагав добавки баланди. Якщо йому відмовляли, він вигукував на всю палату: "Александр Невский, явись ко мне со штыко-ом!", але вже в кінці фрази видихався й заспокоювався. Він байдуже пив бромистий калій і ковтав заспокійливі пігулки, що йому давали лікпоми, а коли робили йому ін'єкції, Вася голосно реготав, ніби його лоскотали.
Певна річ, Васю відправили на етап разом з невиліковними хворими, щоб помістити в Совгавані в психіатричну лікарню.
Чи то зміна обстановки й рух поїзда вплинули на Васю, чи хвороба почала загострюватись, але він так активізувався, що я мусив залишитись біля нього, боячись, щоб Вася чогось не накоїв без мене.
Тоді як інші хворі, що ледве доплентались із лікарні до вагонів, тихо лежали покотом на нарах, Вася ніяк не хотів лягати на вказане йому місце й, розташувавшись біля залізної грубки посередині вагона, взяв на себе обов'язки опалювача. Хоч була вже середина березня, але надворі добре підмерзало, й нас удосталь забезпечили нарізаними дровами, які Вася — полінце за полінцем — весело кидав у грубку. Та якби ж то тільки цим і обмежилась Васина активізація, а то ні сіло ні впало він почав без усякої передмови виспівувати такі частівки, що слухати їх була чиста мука першій-ліпшій радянській людині. Кине полінце в грубку й, удаючи руками, ніби акомпанує собі на балалайці, задріботить голосно на весь вагон:
При царе, при Николашке,
Ели белые калашки,
А теперь — новый режим:
Все голодные лежим...
Тирім-ті-ті, тирім-ті-ті...
Ніякі мої умовляння — лягти й відпочити — не діяли на Васю. Він ніби й не чув їх, а після короткої паузи з тирімгітіканням під балалайку, ні на кого не дивлячись, виспівував далі свій черговий номер...
Чутка про Васин дивертисмент швидко передалась по всьому ешелону, й у нашому вагоні стали збиратись вільні від варти конвоїри. На одній зупинці вліз до вагона й сам начальник конвою. Послухавши похмуро одну Васину частівку, він суворо звернувся до мене:
— Чому не вкладете його й не припините це неподобство?!
— Психічно хворий перебуває у збудженому стані. Застосувати силу до нього — це значить викликати ще гіршу реакцію, — спокійно відповів я, й начальник конвою, ще раз сердито глянувши на Васю, що не звертав на нього ніякої уваги, трохи подумав і вирішив, мабуть, що мати діло з психами — не належить до його компетенції. Невдоволено мотнув головою й вискочив з вагона на ближчій зупинці.