Те означало: якби тут хлопці були і якби ставок... то я б сидів, чесно!
Тато розв’язав чималого вузлика, виклав хліб і сало на полотнину і сказав:
— Ми спочатку перекусимо з тобою, а тоді щось придумаємо.
Він тепер сам поглядав на той ліс і на ту дорогу, з яких я не спускав очей.
— От що ми, сину, зробимо. До вечора ще далеко, нема тобі чого на сонці пектись. Я виведу тебе на стежку до лісу, а стежка там одна і прямо-прямо веде до села, до нашого двору. От ти швиденько і добіжиш додому... Бо мені ще багато косить, аж ген до того осокора. Бачиш?
Тато показав рукою на високий осокір, а я думав зовсім про інше. Думав про те, що я не раз був з хлопцями в лісі: ми пасли там корів, ганяли якось джмелів у гнилому дуплі, і стежку ту я добре знаю, ми ходили збирати ожину.
"Піду!" — сказав я собі.
Швиденько ми пообідали з татом, ще напились на дорогу води.
Він взяв мене за руку, обережно перевів через грузьку низовинку, де ховалась копанка. Ми вийшли лугами до густих кущів ліщини, а далі починались молоді берестняки, а ще далі... "Он, он вона!" Я побачив лісову стежку, і не глуху, не забуту, а хорошу, втоптану стежку. Мені стало веселіше, і я загукав:
— Ну добре, я побіжу!
— Давай біжи, — кивнув мені батько.— Я в твої роки тією стежкою в Микулинці ходив, братові на цегельню носив обіди. Так що не ти перший по ній мандруєш.
І він усміхнувся мені на вдачу, ніби тим самим сказав: шмаляй, не бійся!
І я побіг.
2
Біжу лісом. Спочатку сонце мені палило в голову, і я думав тільки про одне: аби швидше в тінь, під густе листя, щоб не так пекло... Та от обступили стежку дуби, стало темніше, прохолодніше під важкими зеленими гілками, і мені чомусь стало тривожніше, і ноги, я відчуваю, не хочуть торкатись землі, а біжать, ніби в самому повітрі. Бо внизу... Я глянув: стежка вся переплетена дубовим корінням, і те коріння сухе, горбкувате, вичовгане людьми до сірого блискоту. А мені здавалось: то не коріння, то вужі сплять на стежці...
Я згадав, скільки тут ходить люду — і на луги, і в сусіднє село, і по ягоди. І ніхто не вмирає від страху, не підтягує ноги під груди. Йдуть, співають, перегукуються. Одне слово, я трохи заспокоїв себе, та ще й стежка стала рівна-рівна, далеко видно вперед, і хочеться бігти й бігти нею.
Тільки що це там блимає здалеку?
Коли стежка випрямилась, я побачив попереду якусь тінь, що промайнула під деревом. Тінь промайнула, зникла, потім знов з’явилась. Хтось ніби йшов назустріч — там, ще далеко, і крадькома, від стовбура до стовбура.
"Ну мало що! — сказав я собі.— Може, то гілка ворушиться".
Ні, на гілку воно не скидалося. Воно наближалося до мене, і дуже обережно. То губилося за поворотом, то витикалось на стежці і теж ніби прислухалось до лісу.
Я зупинився. Мене охопив справжній страх. ї найбільше злякались мої руки. Вони сховались за спину. А мені куди щезнути?
Тут я побачив дуба, старого й широкого в обхваті. Він стояв недалеко, трохи попереду, і коло нього стежка робила крутий вигин, обходила його дуплястий стовбур. Я подумав: підбіжу, присяду за тим дубом, притаюсь. Може, нікого й нема. А якщо є, то я замру, і хай той, лісовий, проходить повз мене перший.
Я нечутно, навшпиньках, підкрався до дуба. Сів, притулився до кори, опустив очі і сказав у затерплій душі: "Проходьте, я тихенько, я вас не зачіпаю..." Звідки ж мені було знати, що той, кого я боюсь, теж боїться мене!
А то плівся лісом старий приблуда-вовк. Він спав у болотних хащах, а тепер виліз голодний у ліс і крався стежкою на луги, звідки йому вчувалися запахи кінського поту. Та ось він, принюхуючись до вітру, почув на стежці людину, злякався і подумав собі: підійду я до того дуба, стану за ним і послухаю: чи йде хто, чи ні. І краще пропущу його першого.
Вовк тихенько підчалапав до широкого дерева і став з другого боку.
Я довго сидів за дубом. Сидів, пригнувшись, аж затерпли в мене коліна. Ніхто не йшов, не потріскував сухими гілочками на стежці. "Мабуть, мені здалося",— подумав я.
"Так, то мені здалося",— сказав собі вовк.
Я звівся на ноги, вовк став на лапи. А між нами поскрипував дуб, ніби прислухався: що ж воно буде далі?
Я з одного боку, вовк з другого боку просунули свої голови, нашорошились: чи йде хто, чи дише на стежці? Ні, там нікого не було.
І тільки ми зібралися йти — просто носами тиць один в одного!
Мабуть, я страшно скрикнув. Я того вже не пам’ятаю. Тільки пригадую, як вовк на всіх чотирьох лапах високо підстрибнув угору, прямо над стежкою, витягнувся у повітрі, мов сніп очерету, і плигонув далеко в сторону, в болото, в стоячу воду, в гнилі кущі.
Під ним захлюпотіла вода, грязюка полетіла чорними бризками.
А я стояв, як оглушений громом. Потім почув, що я кричу і що луна котиться лісом.
Вовк утікав від мене прожогом, бив себе хвостом по ногах.
Він утікав по болоту, він злякався, сірий приблуда, і я з радістю, з торжеством, з сльозами на очах закричав йому вслід:
— Ага! Ага-га! Злякався! Тікай, тікай, поки не те!..
Схопив палицю, кинув на вовка, а потім ще, ще кидав, ніби й не бачив, що палиці падають близько, в темну болотну воду.
...Я біг стежкою, і все трепетало в мені від страху й радості. Людей, хлопців хотілося бачити, розказати їм скоріш, як напав на мене вовк, і як у повітрі він був один, а на землю впало вже два, а тікало від мене десять, і я гнався за ними лісом.
Скоро наша вулиця, а потім і все село знало, що на мене у нашому рідному, ходженому-переходженому лісі напала зграя вовків. Говорили жінки, діти, збирались дядьки й міркували між собою, що треба взяти рушниці . й зробити засаду. З колгоспного саду прибігла мати. Хтось їй переказав про нещастя,— і вона обгорнула мене руками, настрахано обмацувала мої плечі й спину, чи не покусав вовк...
Я чекав батька, хотів йому про все, про все розказати, а вже вечір, темно стає на вулиці, зоря спалахнула в небі сухим блиском.
Де ж тато? Чи його не перестріли оті сіроманці?..
І от стомлено відфоркуються коні, в’їжджає у двір підвода. Я кидаюсь до батька і розказую, розказую йому швидко й гаряче про лісову пригоду.
Він слухає, розпрягає коней.
Хтозна, може, він і здивувався, але мені відказує спокійно і не про зграю вовків, а про одного.