У Рогози був у халяві чобота ніж, але в руках він держав дорогу ношу. Кинути ту ношу було неможливо, поки ж він вспів передати хлопця до рук Галі, челядинці вхопили його за ноги і звалили на землю. У безсилому лютуванні й розпуці козак скреготів зубами і змагався як звір, а проте через кілька хвилин нерівної боротьби був уже зв'язаний. Все те сталося так несподівано й хутко, що Галя ледве вспіла скрикнути і стояла з дитиною на руках, мов закам'яніла.
— Так ось як він за Дунаєм! — глузував з молодої жінки прикажчик.— Ось через що ти така недоторка! Ну, тепер уже годі вам, голуб'ята, буркотіти... Тепер уже я знаю, що з вами зроблю. Натішилися сю ніч, намилувалися... та тільки се вже востаннє!
Світом зв'язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною, везли в економію до управителя на суд.
Почувши од прикажчика, що Рогоза переховувався у плавні, управитель рішив, що з нього ніяким робом не зробиш уже кріпака й робітника, а придбаєш тільки клопоту. Через те він намислив віддати козака в пікінери.
У ті часи, по наказу князя Потьомкіна, набирали з запорозьких бурлак три полки пікінерів, так що віддавши туди Рогозу, управитель сподівався навіть запобігти ласки князя.
— Ну, що ж,— сказав управитель прикажчикові, показуючи на Рогозу.— Сей гайдамака звик воювати, робити ж він не вміє й не хоче. Здамо його в пікінери... Можна сьогодні ж вирядити його у Самар до полковника. Та потавруйте його, щоб всякий знав, що він втікач.
Демко не одповів і слова, бо розумів, що всяка балачка тут зайва. Нехай празникують кати його безголов'я, як знають. Милості він не попросить, але й пікінером не буде, а знову втече, і або загине, або врятує Галю.
— А їй що? — спитав прикажчик, показуючи на Галю.— Треба й її покарати за те, що переховувала втікача і сама хотіла з ним утекти!
— Ну, на перший раз,— одповів управитель, дивлячись на Галю прихильно,— буде з неї двадцять різок.
— За віщо ж? — заплакала Галя.— Що я хотіла втекти з чоловіком, так на теж я у церкві Божій присягалася скрізь бути з чоловіком, куди б він не пішов. Де ж у вас правда?
— Ну, ну... годі мене вчити,— гримнув управитель,— а то прибавлю!
З малих літ Галя не знала не то бійки, а навіть лайки, її обхопив жах перед соромом і ганьбою катування і у розпуці вона впала навколішки:
— Помилуйте! Не робіть мені такого безчестя!
— Ну, коли вона не хоче різок,— обізвався прикажчик,— так замість того звеліть одрізати їй косу!
— Косу? — ридаючи скрикнула Галя.— Завіщо ж косу мені різати? Хіба я повія?
— Устань, Галю! — обізвався до дружини Рогоза.— Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що люті вороги знущаються з нас безоборонних! Мордуй мене, кате! — гукнув він управителю.— Дери з мене живого шкуру, та тільки лиши немічну, легкодуху жінку!
Не звик управитель чути такі речі од своїх кріпаків. Йому любо й звично було чути від них благання. Він любив, коли підвладні йому люди припадали йому до ніг і, як покірливі пси, цілували їх. Таким покірливим він часто дарував їхні провини; гонорові ж, запальні речі козака роздратували його.
— Жінці за покірливість дарую все... — голосно гукнув він.— Гайдамаку ж бийте, поки виб'ється з нього дух, тоді одлийте водою і знову бийте... і так тричі. Якщо видержить та і не помре, так тоді потавруйте його і везіть у пікінери, у Самар. Ти ж, красуне,— звернувся він до Галі,— їдь додому, та гляди: якщо тільки твій чоловік втече з служби, так зараз же я тебе з кимсь звінчаю.
Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловіка і прощаючись з ним навіки. Нещасна молодиця не мала надії колись його побачити, бо в ті часи москалі служили, аж поки їх вб'ють або покалічать.
— Поблагослови сина... — над силу промовила вона, коли Демка вже вели до стайні.
— Нехай його Бог благословить! — одповів козак.— Мені ж зв'язано руки і ніяк його перехрестити! А ти, Галю, не вдавай свого серця у розпуку та сподівайся: я прийду по тебе, хоч із того світу.
Тут челядь відтягла молоду жінку від чоловіка і її повезли додому, Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли він не мав уже сили навіть держати голову, його винесли надвір і тут коновал наштрикав йому на правій руці своїми інструментами літеру "Б", що мала визначати російське слово "бродяга", і після того натер порізане місце порохом, щоб порізи посиніли і їх знать було довіку. Далі Демкові обрили півголови і тоді вже замкнули у комору, щоб там він вилежавсь, поки трохи погоїться спина,
х
Два тижні дожидали Рогозу у плавні Яків Люлька та Іван Балан; на третім же тижні, не діждавши його, попливли дубом у Чорне море та до тихого Дунаю.
Тим часом Рогозу забили у кайдани і повезли у Самар до полковника пікінерського полку. Козак знову побачив навкруг себе свідка своїх юнацьких герців — просторий степ; побачив і свідків своєї весільної подорожі — могили Близнюки... Та тільки сум наганяло тепер на нього все те, він у кайданах, він невольник, розлучений з усім, що миле його серцю. Він проклинав тепер і розлогі степи і високі могили і навіть блакитне небо за те, що вони нагадували йому про страчену волю.
Молодий козак тяжко карався тепер з того, що не послухав поради свого старшого брата Петра і не помандрував на Дунай разом з січовим товариством.
У Самарі з Рогози зняли кайдани і почали муштрувати його разом з іншими пікінерами.
З першого ж дня свого пробування у Самарі Рогоза почав обмірковувати, як би його втекти. Хата, де містилися пікінери, стояла у дворі і хоч на ніч на воротах того двору й ставав вартовий, а проте з другого боку хати вартового не було, і втекти через сад та городи до Самара було зовсім не трудно, на річці ж козак добре знав, де саме стояли човни.
Перебувши у місті тільки два дні і, сховавши собі потроху хліба од снідання, обіду й вечері, Демко саме у північ, коли всі в хаті поснули, виліз у вікно до саду. і перелізши через тин, пішов садами й городами до річки. Там він одшукав невеликого каючка і перехопившись ним на той бік Самару, зник у дубовій пущі Миколаївського монастиря.
До світу він був у безпеці, бо поки пікінерів не вестимуть на муштру, ніхто не міг довідатись про його втечу; навпаки, ранком він сподівався погоні. Рогоза знав, що у Самарі стояв полк драгунів, і гадав, що саме вони й гнатимуться за ним кіньми. Неодмінно треба було кілька днів де-небудь переховатись, поки погоня повернеться назад; та тільки де переховатись, коли за пазухою всього три недоїдки з кислого московського хліба і ніде немає ніякого захисту.