Але та пташка перемінилася в його дитину, злопотіла крильцями і полетіла навперед нього.
З білих крильців стікала кров на дорогу.
Ввесь задрожав і скочив наперед, як ранений лев.
Біг і скованими руками ловив дитину.
Вояки розступилися в один ряд, вхопили кріси на груди і цілили просто в нього. Карабіни гримнули. Марічка зойкнула, гори то повторили, а Василь повалився насеред дороги такий усміхнений, гейби пестив свою дитину. Гейби кинув косу на косовиці і ліг на припочивок...
— Чому не говориш, Васильку, чи я тобі надоїла?
Чи я тобі світок загаїла?
Чи, може, ти тісареви хлібець переїв?
Андрійко досягнув дєдю ручками і накрив його рани пальчиками, як прутчиками цвітів.
А з дєді чюріла посока і дитині ніжки красила.
Най цвіт у керві бродить, най сонце в керві свій образ видить.
Марійчині плачі розлетілися зозулями понад село і сіяли тривогу.
Але вояцькі кулі їх доганяли і наскрізь пробивали...