Звичайно, ваш батько міг працювати в науці й тулитися в аспірантському гуртожитку без перспективи отримати біль ше житло, але тоді він би не міг шанувати себе. А Вероніка, між іншим, ніколи не цікавилась тією стороною його життя.
Можливо, аби вона сказала своєму чоловікові: почекаємо з житлом, а ти не кидай науки, він не став би таким авторитар ним щодо неї.
— Він, гадаю, не ділився з Веронікою цими своїми пробле мами…
— Мама, певне, не розуміла його наукових уподобань…
— А потім він не бажав розуміти її творчих уподобань…
Чи те, що сталося між Дмитром і Веронікою, було зрадою чи просто великим непорозумінням?..
Наталя Никонівна вибачилася і пішла, не дочекавшись десерту, бо в неї на третю був клієнт. Прощаючись, вона про хала тримати її в курсі подій, пов’язаних зі смертю Вероніки.
А Лариса над вазочкою фруктового салату довго не могла забути слів психоаналітака: змінений фінал у п’єсі "Дорога Зради", цілком імовірно, містить розгадку загибелі Вериніки Раєвської. Аби тільки зрозуміти, чи в тому відбилися власні комплекси драматурга Євгена, чи він тільки виконав передсмертне бажання небіжчиці режисерки. Вероніка звільнилася від власних страхів — Дмитра вона вже більше не боялася, а своєї свекрухи Марії Степанівни, здається, не боялася ніколи. Швидше, у зміненому фіналі таки відбилися власні комплекси драматурга Євгена… Але хіба чиїсь комплекси можуть бути доказом у кримінальному розслі дуванні? Єдиний матеріальний доказ, який у них є, якого ніхто, крім неї, Лариси, не сприймає всерйоз, це телефонні дзвінки до Вікторії нібито з Блюхівки і до Дмитра нібито з лікарні…
— Віко, чи не могла б ти мені дати телефон Женика?
— Можу. а навіщо вам?
— Тобі шкода?
— Мені не шкода, — Вікторія витягла записника.
— Дякую. Можливо, мені спала на думку цілковита дурниця. Але шлях до істини йде дорогою неймовірних припущень.
Тілько но двері за матір’ю, яка пішла на роботу, зачини лися, Женик кинувся набирати телефон Адріяна Борича.
Можливо, нечемно телефонувати до чужої оселі на початку дев’ятої ранку, але він телефонує дуже нечемній особі. Зуст річ призначили на десяту ранку у кав’ярні "Ятрань".
Нечесаний Женик прибіг раніше і стояв на холоді під зачи неними дверима, бо досвічений шантажист Адріян сказав фатальну фразу: "Ви дізнаєтесь усю правду про сухофрук ти!" Після сорокахвилинної розмови, коли Адріян заквапив ся втекти, не заплативши, вважаючи, що його інформація коштує значно більше ціни двох чашок кави й гарячого бутерброда, Женик сидів над порожніми чашками, і думав, як йому перетравити те, що йому щойно розповіли. Спочатку виникло нестерпне бажання з кимось поділитися. Потім він болюче відчув, що в нього на двацять восьмому році життя немає друга чоловіка, до якого можна прийти й сказати: мені погано, допоможи. Раніше цю роль блискуче виконувала мама. Потім Вероніка. Тепер Вероніки нема. Мами теж, здається, нема. Згадалися слова з класичної книги: "Я вірив вам, як Богові, а ви мені брехали все життя". Треба виколу пуватися самому. Що ж робити? Його прізвище Мурченко, по батькові Захарович. В Києві, здається, ще існують адресні бюро. Пошукаємо Захара Мурченка, який живе біля Нового Ботанічного. Вперед, Євгене, перевіримо інформацію, отри ману від Адріяна Борича. А може, то цілковита брехня? Тоді все повернеться на свої кола.
Женик вийшов з дому і сів на шістдесят другий автобус, який привіз його до нового Ботанічного саду. Поряд із цим величезним парком був чималий масив приватних будинків.
Більшість із них скупили "нові", поприбудовували до невеличких котеджів анфілади нових приміщень, пообві шували їх тарілками супутникових антен. Потрібний йому будинок відрізнявся від навколишніх новоутворень. Це двоповерховий особнячок з рудої цегли зі скошеним дахом і маленьким балкончиком. Женик рішуче увійшов до рідень кого зимового садочка. На подвір’ї немає собаки, і він легко дістався до вхідних дверей, зійшов на низенький ґаночок, подзвонив у двері. Женик тримався рішуче. Він добре знав, що йому потрібно в цьому домі. Якщо господаря не буде вдо ма, він чекатиме на нього, скільки завгодно.
Двері відчинила жінка огидної зовнішності з сивими кошлатими бровами, неприродного кольору щоками, якими іноді бувають недостиглі осінні помідори, та синіми виверну тими губами. То була баба Зося. От вже кого він не чекав побачити тут.
— Бабо Зосю… ви… а Захар Іванович є?.. Я хотів би з вами також поговорити… Ви ще тут будете?
— Проходьте. Я тут живу, то, звичайно, буду. Захар Іванович є.
По сходах згори спускається лисуватий сивий чоловік із судном в руках. А згорі лунає надривний жіночий крик:
— Зарику! Зосю! Хто там? Хто там? Кажіть мені, хто там?
Ви там усі поздихали?
— Мамо, це до мене!
— Що значить до мене, що значить до мене? Я маю право знати, хто саме прийшов у мій дім!
— Зосю, підіть до неї! Молодий чоловіче, хто ви, що вас сюди привело? Тут дуже хвора жінка, її все дратує…
Баба Зося спустилася вниз:
— Вимагає вас і питає, хто там.
Захар Іванович піднявся вгору і хутко повернувся вниз, а крики згори не замовкають.
— Ви обрали не дуже вдалий час для візиту. Ви прийшли без попередження…
— Захаре Івановичу! Батьку! Я ваш син Євген Мурченко!
Я ріс без вас, двадцять сім років, і ви це знаєте. Я не ство рював вам проблем, коли вчився у школі, хворів, навчався в університеті, в аспірантурі. А зараз я не піду звідси, поки ви не виділите мені п’ятнадцять хвилин.
— Зосю, скажіть їй що завгодно, скажіть, що до мене прийшла коханка!
Крики нагорі не вщухають. Звідти вже лунає ненорматив на лексика, якою стара пані володіє не гірше за вантажників на овочевій базі.
— Не звертайте уваги! Ходімте сюди, — він завів Женика до вишуканої, проте занедбаної вітальні.
— Сідайте… Ми маємо бути на ти. Вибач те. Я відразу не можу.
— Я не по це прийшов.
— Я розумію. Але я радий, що ви прийшли. Моє життя, самі бачите, яке. Не знаю, що вас привело, але я радий, що ви завітали сюди.
— А ця жінка… баба Зося… ми шукали її. — Її мені порекомендувала знайома лікарка Ольга Павлівна.
— Ми стільки разів питали її, де баба Зося, а вона казала, що не знає.