— Чудовий хлопець. Скажу слузі, щоб приніс тобі теплого елю.
Трістран чистив коней, а сам думав про зірку. Що він їй скаже? І що скаже вона? Коли черга дійшла до останнього коня, у стайні з'явилася дівчинка з порожнім поглядом — вона принесла кухоль гарячого вина.
— Постав сюди, — попросив хлопець. — Із задоволенням вип'ю, щойно звільняться руки.
Дівчинка поставила кухоль на скриню і пішла, так і не сказавши ані слова. Саме тоді білий кінь у дальньому стійлі підвівся на ноги і почав бити копитом у дверцята.
— Спокійно! Тихше там, — гукнув Трістран. — Зараз, друже, я подивлюся, може в нас і для тебе знайдеться трохи вівса й висівок.
Хлопець побачив, що у переднє копито чорного жеребця забився великий камінь. Обережно витягаючи його, він уявляв, як поговорить з зіркою. "Шановна панно, покірно прошу вас прийняти мої щирі вибачення", — скаже він. А вона відповість: "Від щирого серця прощаю вас, пане! А тепер ходімо до вашого селища, де ви подаруєте мене своїй коханій на знак відданості…"
Його роздуми перервав страшний гуркіт. Великий білий кінь — втім, тепер Трістран побачив, що це був не кінь — вибив двері свого стійла і одчайдушно помчав до хлопця, націлившись на нього рогом.
Трістран упав на солому, прикриваючи голову руками.
Через хвилину він підняв голову. Єдиноріг завмер біля кухля, опустивши ріг у гаряче вино.
Трістран ніяково звівся на ноги. Вино в кухлі кипіло і вирувало. Звідкись із глибин свідомості спливла деталь з якоїсь давно забутої казки чи дитячої оповідки — ріг єдинорога допомагає дізнатися, де…
— Отрута? — прошепотів він, і білий звір підвів голову. Трістран подивився йому в очі і зрозумів, що це правда. Серце щосили закалатало. Вітер за стіною завивав, мов божевільна відьма.
Трістран кинувся до дверей стайні, але раптом зупинився і замислився. Він поліз у кишеню, витягнув звідти сухий листок дерева, що прилип до залишку свічки. Обережно відірвавши листок від воску, хлопець притис його до вуха і уважно вислухав все, що той повідомив.
— Вина, мілорде? — запитала жінка середніх років, вбрана у багряне плаття, щойно Праймус ввійшов до корчми.
— На жаль, відмовлюся, — похитав головою той. — Є в мене один забобон. Я дав обітницю пити тільки своє вино і їсти лише власноруч приготовану їжу, поки не побачу холодний труп свого брата. Так вчиню і тут, якщо ви не заперечуєте. Звичайно, я заплачу повну ціну — так, наче купив вино у вас. Якщо не важко, поставте мою пляшку біля каміна, бо вона трохи прохолола. І ще: зі мною приїхав супутник — хлопець, що доглядає за кіньми. На відміну від мене, він таких обітниць не давав, тож було б добре, якби ви відправили до нього слугу з кухлем гарячого елю — хай трохи зігріється.
Зробивши реверанс, покоївка побігла на кухню.
— Шановний господарю, — звернувся Праймус до білобородого шинкаря, — чи є у цьому закутку вільні місця? Чи стелите ви у спальнях солом'яні матраци? Чи опалюються спальні? До речі, дуже радий бачити біля каміна бляшані ночви: якщо у вас знайдеться трохи окропу, я прийняв би ванну — за умови, що це обійдеться мені не дорожче за одну срібну монетку.
Шинкар подивився на дружину, а вона відповіла:
— Ліжка у нас прекрасні. Зараз скажу покоївці, щоб розпалила у кімнатах вогонь — для вас і для вашого супутника.
Праймус зняв промоклу чорну рясу і повішав її біля вогню поряд з блакитним платтям зірки. Обернувшись, він побачив за столом юну леді.
— Ще одна гостя? — запитав він. — Радий знайомству, міледі! Оце-то негода надворі…
Тут зі стайні почувся голосний шум.
— Мабуть, щось сполохало коней, — стривожився Праймус.
— Видно, грому злякалися, — сказала дружина корчмаря.
— Може й так, — погодився Праймус. Його увагою заволоділо щось інше. Він підійшов до зірки і на кілька секунд завмер, дивлячись їй в очі.
— У вас… — затинаючись, почав він, і впевнено продовжив: — У вас — топаз мого батька, камінь Влади Штормгольда.
Дівчина дивилася на нього блакитними очима.
— Що ж, тоді попросіть його в мене, і я більше не муситиму скрізь із ним носитися.
До краю столу підбігла дружина корчмаря.
— Дорогенький, — суворо сказала вона, — я не дозволю вам чіплятися до інших гостей.
Погляд Праймуса впав на чорні ножі, що лежали на столі, і упізнав їх: ці ножі, як і їх назви, він бачив у давніх сувоях зі сховища Штормгольда. Ножі були стародавні — з Першої Епохи світу.
Двері корчми з гуркотом відчинилися, і забіг Трістран.
— Праймусе! — гукнув він. — Мене хотіли отруїти!
Лорд Праймус схопився за ручку короткого меча — але не встиг витягнути його з піхов: королева відьом вхопила свій довгий ніж і одним вправним рухом перерізала йому горло.
Це сталося так швидко, що Трістран нічого не зрозумів. Щойно він увійшов, побачив зірку, лорда Праймуса, корчмаря і його дивну родину — а наступної миті при світлі каміна струменів багряний фонтан крові.
— Ловіть його! — крикнула жінка в багряному платті. — Хапайте цього покидька!
Біллі і дівчинка-служниця кинулися на Трістрана — і тут до корчми увірвався єдиноріг.
Трістран ледве встиг відбігти. Скакун здійнявся на задні і ударом гострого копита запустив дівча в повітря.
Опустивши голову, Біллі побіг на єдинорога, неначе збирався буцатися лобом. Єдиноріг теж схилив голову йому назустріч, і корчмар безславно загинув на вістрі рогу.
— От дурний! — заверещала його дружина, і сама напала на єдинорога з ножами в обох руках. Її правиця вже була по лікоть у крові — такого ж кольору, як плаття.
Трістран навкарачки поповз до каміна. У лівій руці він стискав шматок воску — усе, що залишилося від чарівної свічки, завдяки якій він зміг сюди потрапити. Він розім'яв віск у руці, зробивши його м'яким і податливим.
"Тільки б спрацювало", — думав він, сподіваючись, що дерево знало, що каже.
Десь позаду скрикнув од болю єдиноріг. Трістран відірвав від свого рукава тонку смужку тканини і огорнув її воском.
— Що відбувається? — запитала зірка, навкарачки підповзаючи до Трістрана.
— Сам не знаю, — признався той.
Почувся крик відьми: єдиноріг пронизав рогом її плече. Мотнувши головою, він переможно підняв її, щоб шпурнути на підлогу і добити гострими копитами. Та незважаючи на проколоте плече, відьма вивернулася і всадила чорний ніж в око єдинорогові — по саму ручку, до глибини черепа.