Літо в анюйських лісах тепле й задушливе. Купчасті хмарки, пропливаючи над темно-зеленими сопками, майже щодня збираються у важкі хмари й виливають із своїх надр гучні зливи. Спека в ці години вщухає, але дихати стає ще важче. У густому високостовбурному лісі спека невідчутна. Пекучі сонячні промені віддзеркалюються від густого темно-зеленого листя берестів, беріз і осик, але на галявинах і піщаних косах Анюю земля розпечена. Такої пори птаство не виводить своїх дзвінких рулад, і коли б не дзижчання комах — всіляких коників, цвіркунів, цикад,— ліс стояв би мовчазний, немов занурений у млосну дрімоту.
На північному схилі низькуватої сопки, оточеної бегнистими, з високими купинами галявинами, жив олень. Він належав до благородних оленів-ізюбрів. Голову ізюбра прикрашали молоді, ще незакостенілі роги — панти. Тугі, налиті гарячою кров'ю, панти росли швидко. Дотик до них викликав біль, і бик обережно носив свою гордовиту голову, намагаючись не зачіпати гілок. Можливо, тому він уникав гурту самиць і бешкетливих телят, які то гасають, мов несамовиті, то жахаються будь-якої дурниці, не бачачи справжньої небезпеки.
Під час денної спеки ізюбр звичайно лежав у тіні дерев, насолоджуючись прохолодою. Тут бику менше дошкуляли ґедзі — великі кровососні мухи, які весь час сідали на його чутливі роги. З настанням темряви, коли докучливі комахи зникали, він виходив із схованки і прямував до річкової затоки. Темна дзеркальна поверхня води дихала свіжістю. Чутливі ніздрі бика вловлювали тонкі запахи соковитих трав.
Зупинившись на узліссі, ізюбр довго дослухався до ледь чутного гуркоту перекату і вдивлявся в кожен вербовий кущ, прагнучи пересвідчитися, що йому нізвідки не загрожує небезпека. Потім сторожко підходив до води. На протилежному березі затоки плавало кілька корчаг, вони потрапили сюди під час великої води, і тепер на них відпочивали качки. Але одну з них, ледь помітну у заростях рогозу, олень раніше не бачив. Довго вдивлявся бик у незнайому річ, силячись помітити там щонайменший рух, поки заспокоївся і почав скубти ніжні пагони трилисника. Був би в ізюбра зір гостріший, він побачив би, що в трав'янистих заростях прихована берестяна оморочка[1] і в ній причаївся старий пантівник удегеєць Біанка.
Увійшовши в затоку, ізюбр глибоко занурював голову в прозору воду, захоплював біля самого дна великий жмут стрілолисту, а потім з насолодою пережовував соковиту траву. З його чорних губів котилися зелені краплі. Поївши трави, ізюбр захотів поласувати крохмалистим кореневищем латаття, але його зарості були на протилежному березі. Туди й попрямував бик. Він уже пройшов мілку затоку і збирався занурити голову у воду, коли раптом біля самих його губів підстрибнув маленький фонтанчик, тієї ж миті блиснула блискавка й різкий розкотистий грім, пролунавши над сплячою затокою, прогуркотів у бік сопок і відлунням повернувся назад. Це був постріл. Здригнувшись усім тілом, ізюбр розвернувся на місці й, здіймаючи каскади бризок, дужими стрибками помчав через затоку до узлісся. Вискочивши з води, він ще дужче кинув своє тіло вперед і, перелетівши вербовий кущ, зник між дерев.
Біанка бачив утечу бика і зрозумів, що так легко могла стрибати тварина, якої не зачепила куля. Втекли з рук цінні панти. У зажурі Біанка виплив із затоки і подався униз за течією, а ізюбр, піднявшись на сопку, зупинився. Поводячи мокрими боками, він довго дослухався до нічної тиші. Бриніли комарі, і звідкілясь здалеку долинав одноманітний крик сплюшки.
Швидко забувають звірі свої жахи, пам'ятають вони лише про небезпеку, тому завжди насторожі. Невдовзі до героя нашої оповіді повернувся гарний настрій. В анюйських лісах навіть для найбільшого гурмана з травоїдних було удосталь найвишуканішої їжі. Коротка червоно-руда шерсть ізюбра вилискувала на сонці, а його вгодоване струнке тіло було наче налите. І все ж організму бика іноді бракувало мінеральних солей, і тоді ізюбр прямував до далеких солонців, шлях до яких розвідав, ще коли був телям.
Спершу ізюбр ішов довгим похилим увалом по кабанячій стежці, потім густим непрохідним смеріччям. Тут росла папороть, і бик зривав і їв її на ходу. Він навіть з'їв кілька запашних гілок смереки. Смеречина росла так густо, що коли б не старі, щороку поновлювані кабанячі стежки, то олень тут не пройшов би. Нарешті кабаняча стежка привела бика до головної "магістралі". Що далі брів ізюбр, то ширша ставала стежка. На неї все частіше й частіше виходили поодинокі сліди й вузенькі бічні стежини. Незабаром перед його очима постав і сам солонець — міленький рівчачок із обрідними деревами по берегах. Але як тут був перемішаний грузький ґрунт копитами оленів, косунь і лосів! Де-не-де можна було помітити старі відбитки ведмежих і вовчих лап, сліди мисливців-пантівників. Багато хто цікавився солонцями. Одних вабила багата сіллю вода і земля, інших — ті, хто бував тут.
Частіше за інших приходили на солонець ізюбри. Не одну тонну вологої солонуватої землі з'їли вони, оголивши коріння дерев, яке тепер зогнивало у траві.
Про це добре знали пантівники. Заздалегідь ставили вони неподалік грубі хатки-засідки з одним віконцем-бійницею або споруджували на деревах помости, на яких і чекали ізюбрів.
Надзвичайно сторожко підходив до солонця бик. Його лякав дерев'яний зруб, причаєний під старою модриною і вкритий гнилим корінням та гіллям. Він уже ладен був повернути назад, коли раптом помітив ланку[2] з телям, які стояли неподалік зрубу і їли рідку землю. Отже, поблизу немає людини і можна безпечно поласувати. Ізюбр припав до ручая. Напившись, він підійшов до самиці й став разом з нею їсти грузьку глину: вона була солоніша за воду. Жуючи землю, що рипіла на зубах, ізюбр не відводив погляду від зрубу. Його увагу прикувало маленьке скельце, що блищало у місячному сяйві й затуляло бійницю. Раптом скло, тихо дзенькнувши, зникло, а з бійниці прокволом висунулася цівка рушниці.
Бик здригнувся і закляк на місці. Запахло людиною. Ізюбр не довіряв своїм очам: скільки разів обгорілі пеньки в лісі здавалися йому мисливцями! Підводили його часом і вуха. Тріск дерев, що лопалися на морозі, часто нагадували постріли, а більчачий шурхіт іноді нагадував кроки людини. Тільки нюх не підводив ізюбра ніколи. І коли його ніс вловив запах мисливця, він кинувся вперед. Перелетів через стару колоду і зник у сутінках лісу. Самиця побігла за ним. Відбігши далі від солонця, бик зупинився. Дослухався. Довкіл стояла тиша. Але коли він згадав бридкий запах зброї, ніс його зморщився і ізюбр гучно та уривисто скрикнув, немов гавкнув собака.