Ложе балки-водотоку було поросле тереном, морелею та шипшиною. Завваживши, що Потурнак заглиблюється в чагарник, Сава спитав:
— Чого так далеко від берега?
— Не від берега, а з видного місця. — Озирнувшись на дівчат, які відстали, Петро нагадав: — Пам’ятаєш, я казав, що ми десь за п’ять-десять верст від Кучманського шляху? Тепер ми верст за п’ять від нього, а, може, й менше. Він перетинає Південний Буг, і в тому місці у татар є переправа. Коли їхнє військо рухається, вони висилають вивідників — по ходу війська і з боків. Люди ті окаті — побачать з будь-якої відстані. Ось від них ми й ховаємося.
— Петре, чого шлях Кучманським зветься?
— О, це дуже влучна назва. Татари хоч і одягнені хто у що гаразд, але шапки кучматі носять. Якось, коли ми в Молдавію на допомогу господареві Лютому їхали, наші розвідники попередили, що тим шляхом рухається орда. Отож козацький зверхник наказав кільком, серед них був і я, простежити, коли те військо пройде. Їх було тисяч двадцять, нас — тільки дві. Саво, це справді Кучманський шлях. На нього можна сказати ще: волохатий шлях. Перед нашими очима військо рухалося півдня. Це було не тут, а з лівого берега Інгульця. До речі, нам його також доведеться перетинати. Вони тоді по здобич ішли. Шлях той тягнеться аж до Чорного лісу, що неподалік Черкас, потім у верхів’ях Інгульця та Інгула повертає на захід і десь біля Брацлава знову повертає на південь. Чому саме таку дорогу вони обрали? Тому, що військо їхнє долає всього дві водні перешкоди: перша — коли по здобич іде — нижче Казікермена, ти її знаєш, друга, вже на зворотному шляху, — верстах у кількох звідси. То не просто дорога, то петля горя нашого. Там усе стражданнями просякнуте. Не одне століття мине, поки воно вивітриться.
...Сава вже входив у сон, коли почув звуки. Згадка про татарську переправу, яка була всього в кількох верстах, збурила в ньому тривогу. Обережно, щоб не розбудити Меланію, він вигулькнув з намету. Бив копитом кінь, що заплутався в довгому поводі. Решта коней стояла непорушно, як згустки ночі. Сава розплутав линву, накинув на спину бахмата попону, яка була сповзла, і погладивши тварину по крупу, хотів був знову пірнути в намет, та раптом почув голоси, що долинали від сусіднього шатра. Слів Петра він спершу не розібрав, а Наталчин голос — високий в холодному повітрі чувся чітко.
— ...Я нікого не кохала, і не знала, що це таке... Нічні любощі чоловіка з жінкою — ось і все, що я про це чула. А воно інше — ну, і це також... Ти не повіриш, але коли на невільницькому ринку я спостерегла двох арабів у білих плащах, щось тенькнуло в моєму серці. Я бачила в щілини запинал на їхніх обличчях тільки очі й перенісся, але невідома сила підказувала, що по мене прийшла моя доля. І я, звіряюся тобі, в душі не противилась їй. Я навіть знала, що у неї — моєї долі чорні очі. Мене лякала і водночас вабила зухвала поведінка араба в оточенні ласощохлистих стамбульців. За час полону я надивилася і жорстокості, й зневаги, і хтивості, але від твоєї брутальності на торжищі віяло чимось іншим — чоловічою силою і впевненістю. Меланія ж нічого такого не відчувала, усе те заступав образ Сави, якого в її душі було більше, ніж її самої. Мені тоді не дано було збагнути, що воно таке, коли поряд з твоєю є ще одна душа, власника якої немає й близько, а, може, й зовсім уже не існую поміж живих. Мабуть, той Сава з минулого не давав їй упізнати його ж таки в арабському одязі... Вона збиралася вкоротити собі віку. Її не стримували й блакитні очі араба. Так ось, тепер і я знаю, що таке любов. І якщо, не дай, Боже, з тобою щось станеться, не жити й мені. А якщо й виживу, то душа твоя довіку стоятиме поруч.
— Серденько, — почувся лагідний Петрів голос, — ти так добре все казала, і на таке сумне звела. Ходи-но сюди, моя рибко.
Почулося шурхотіння, а по миті — знову Наталчин голос:
— Милий, укрий нас твоїм білим арабським плащем...
Сава, обережно ступаючи, відійшов. Він щойно ніби підгледів минулу подію, але не своїми очима, а очима іншої людини.
ЧУЖІ
Рівнину, якою вони скакали вже два дні, перетнула круча. Не балка чи яр, а глибоке урвище, прорите водами. Потурнак повагався, куди їхати, тоді погнав коня на північ. Незабаром урвище виположилося в балку, а потім — у байрак.
— Це те місце, де можемо оговтатися... — сказав Петро. — За чверть світлового дня звідси річка Інгул. Вона десь така ж, як і Південний Буг. Через неї мусимо також переправитися. Але сьогодні вже не встигнемо.
Коли вони опинилися в улоговині, на дні якої цибеніло джерело, Потурнак уважно оглянув густі, непрохідні хащі чагарника на протилежному схилі й ліворуч від нього, сказав Саві:
— Місцина зручна для відпочинку, але має вхід, та не має виходу. Те, що зі сходу ніхто не продереться крізь зарості, добре. Але ми, в разі небезпеки з заходу, опинимось у пастці. Втікати буде нікуди. І все ж — ризикнемо... Бо від гонитви усе тіло ломить.
Розсідлані коні пощипували зелену травичку, яка ще вціліла по краях потоку. Раптом вони попідводили голови, до чогось дослухаючись, а потім знову заходилися пастися. Потурнаків же кінь насторожено форкав. Тоді підійшов до свого господаря, який спав на ліжнику просто неба, і нахилив над ним голову. Довга грива лоскотнула чоловікові обличчя, але той тільки поморщився. Тоді кінь торкнувся губами його чола. Мить Петро лежав, погладжуючи коневі голову.
— Чого тобі, друже, — озвався, розплющивши очі.
Та раптом підхопився, немов би під ним земля шарпнулася, скочив на рівні й кинувся до краю байраку. З заходу наближалися вершники — десь дюжина. Точніше порахувати не можна було, бо частина з них — така ж сіро-жовта, як і степ, розчинялася в просторі. Вони прямували з боку західної дороги Кучманського шляху. Отже, вершники або перетнули той шлях, або ж збочили з нього. У першому випадку то міг бути бозна хто, у другому — кримці. Якийсь час Петро дослухався до звуків, що їх відлунювала суха земля, бо в повітрі вони ще не вгадувалися.
Скоро бахмати стояли вже під сідлом, тягловий — з вантажем, а Петро й Сава, примостившись на попоні, показували дівчатам, як набивати пістолі. Власне, вчили Наталку, бо Меланія те робила вправно.