— Звідки вони взяли, що ми втікачі? Хіба по нас видно?
— Молдавани завжди бунтують проти турків, а ті завжди когось із них ловлять. Чим-бо поясниш, що ми в зиму на той берег зібралися, як не втечею від чогось страшнішого, ніж морозна пустиня?
Потурнак витяг із сакви линви, якими намети напинали, і заходився прив’язувати овець в кінці сідел. Сава допомагав.
— Вони мусульмани? — запитав він.
— Православні. Через те їх турки й не люблять.
Від переправи залишилися поміст і вкопаний стовп. Ні порома, ні линви, яка з’єднувала б зі стовпом на протилежному березі, не було. Натомість на піску й пожухлому очереті виднівся слід човна, якого витягували на сухе, й глибокі сліди коліс. Угледівши те, Потурнак спохмурнів.
— Авжеж, — озвався він. — За тиждень-другий на той бік можна буде перейти й по кризі. Ось поромник і вивіз своє майно.
— А хіба до Тягина так уже й далеко? — спитав Сава.
— Далеко. Але річ не в тім. Вівчар сказав, що там турецька залога. Не займають тільки пастухів з отарами, бо зрештою товар опиняється на базарі в Акермані і в коморах яничарського гарнізону. Всіх інших обшукують. Маю підозру, що переслідувачі з фортеці вже там.
Приблуда завважив, що з лиця Потурнака, котрий вдивлявся в протилежний берег, зник вираз просвітління, який угадувався весь час, поки він їхав поруч з Наталкою. Очі його невідривно дивилися в сірувато-жовтий безкрай, на якому не було ні деревця, ні куща — сама тільки суха трава. Він довго видивлявся, ніби там блукало його щастя. Та раптом розвернув коня в бік лісу.
— Гайда звідси, — сказав.
Якийсь час вони їхали дорогою, що вела від порома. За півверсти Потурнак спинив коня і велів Саві з дівчатами заглибитися в ліс. Тоді передав Наталці повід від нав’юченого коня і чвалом поскакав лісовою дорогою.
За три версти від річки дорога роздвоїлася, і Петро повернув жеребця праворуч, по сліду коліс. Скоро він опинився на околиці невеликого села, хати й кошари якого ховалися за високими, викладеними з вапняку мурами. Біля крайньої стояла велика гарба з двома човнами, дошками, жердинами й линвою. Петро постукав руків’ям канчука по дошці. Враз завалував собака. По хвилі рипнула хвіртка і з’явилася смаглява молодиця. Угледівши чужого, вона враз сховалася.
На обличчі чоловіка, який вийшов їй на зміну, вгадувалася погано прихована тривога. Петро привітався, показав на віз.
— Твоє майно? — запитав.
Чоловік кивнув.
— Мені й моїм людям треба на той берег.
Господар виявився украй небалакучим. Він розвів руками, мовляв, та все ж уже розібране, а тоді сказав:
— Тигин...
— До Тигина день їхати. А нам треба зараз.
Чоловік знову розвів руками. Темно-оливкове обличчя виказувало в ньому гагауза. Йому було років двадцять. Срібна монета, що її показав Петро, справила на нього враження. Він сказав:
— Бадя... — і зник за хвірткою.
Бадя, або старший брат, виявився не з полохливих; з молодшим його поєднувало тільки небагатослів’я.
— Скільки? — запитав він.
Почувши відповідь, простягнув руку.
— Ні. На тому березі, — сказав Петро.
Бадя сказав фразу на суміші молдавської й гагаузької, яку можна було зрозуміти так: "А яка гарантія, що ти і твої люди мене не одурите?"
— Гаразд, — мовив Петро, розстібаючи кожуха і дістаючи з-за паса гаманець. — Лови.
Чоловік монети не впіймав, бо затримав погляд на двох пістолях і руків’ї стилета, інкрустованому коштовностями, що стирчали з-за паса прибульця... Піднявши срібняк, він довго розглядав його, навіть попробував на зуб, а тоді сказав:
— Завтра, зранку.
— Сьогодні. Зараз, — сказав Петро, не запинаючи кожуха. По миті додав: — Запрягай.
Бадя мить повагався, а тоді погукав:
— Діордію, виводь коней.
Сава стояв за кущем, листя якого геть обсипалося, стежив за дорогою. За кілька кроків, у гущавині перемовлялися Меланія з Наталкою, чулося, як коні жують овес. Підійшла Меланія, принесла шматок коржа з в’яленою бараниною.
— Коли там ще Петро з’явиться... Перекуси, любий, — мовила.
— Поромника, мабуть, шукає, — сказав Сава. — Меланіє, а отой чоловік з чорним птахом, що у сни твої приходить... Він тобі ніяких знаків не подавав?
— Ні. Останнім часом...
— Ти оповідала вночі, що знаєш, коли нове людство прийде у світ. Ну, через дванадцять поколінь. А ближче, десь на місяць-другий, ти не можеш передбачати?
— Я нічого такого не казала, — здивувалася Меланія. — Казала тільки про велику жінку, яка мені привиділася, — зовсім голу, на все небо. І що з нею діялося те ж саме, що й зі мною. Вона умлівала від щастя й пестощів. Твоїх пестощів, любий...
Сава подивився здивовано. Він добре пам’ятав одкровення про місячні, про пологи великих жінок і нове людство. Як і те, що Меланія промовляла немовби з іншого світу. "Господи, Батьку Небесний, не дай Меланії стати такою, яким є Оникій Колодуба! Прокляття то на людину".
Раптом до шереху гілок у верховітті, до хрупання вівса на зубах у коней долучилися ледь чутні звуки. По хвилі можна було вже розпізнати тупіт копит і стукіт коліс. Сава кинувся до коней, які вже добирали овес із сухого листя, повставляв в роти мундштуки від вуздечок, перевірив, чи добре прив’язані овечки ззаду сідел. Тоді знову причаївся за кущем. Звуки гучнішали, скоро на лісовій дорозі з’явилася гарба з двома чоловіками, запряжена парою вороних. Слідом їхав Потурнак. Драбини гарби були доверху заповнені.
Коли дошки були вже закріплені на човнах, старший брат — бадя — подивився у протилежний берег, на схід, сказав Потурнакові:
— Ти добре подумав, вирушаючи туди? А то б міг у нас зазимувати. А вже з теплом...
Петро мить повагався, а тоді відказав:
— Дякую, друже... Твій пліт усіх витримає чи за два рази перевезеш?
— Та всіх. Тільки коней тримайте вкупі.
— Петре, про що ви балакали? — запитав Сава.
— Зазимувати радить, — відказав Потурнак.
Коли коней звели з плоту на протилежному березі, Потурнак звернувся до старшого з поромників:
— Бадьо, ви з братом добру пам’ять маєте?
Той подивився здивовано. Тим часом Петро сягнув рукою в кишеню і витяг таку саму срібну монету.
— Я до того, чи оця монета допоможе вам забути сьогоднішню подію. Ну, нікого ви не перевозили... Порома на річку не доправляли...