— То школа.
— А чому тут усе нове? — поцікавився Сава. — Начебто все це недавно побудували. Ну, і фортеця, і хати...
— Бо таки недавно, — озвався Потурнак. — Якийсь рік-півтора всьому цьому.
Тільки-но спішилися дозорні біля одного з куренів, як з’явився хлопчина років тринадцяти і покликав Потурнака до гетьмана. Посильний з захватом дивився, як Гарбуз розстеляв на траві вовчі шкури.
— Що, джуро, гарні хутра? — усміхнувся Петро. — Хочеш, ми тобі з нього кожуха справимо? Хай тільки кушнір вичинить.
Хлопець покивав головою. Але його, либонь, не хутро цікавило, а те, що це були великі вовчі шкури і ще зовсім свіжі.
Хата гетьмана відрізнялась від козацьких куренів тим, що була не довга, а квадратна і вікна мала більші. На ганку стояв високий чоловік у козацькому вбранні без зброї: чоботах, шароварах, льняній сорочці, пов’язаній під шиєю шнурком з двома китичками.
Потурнак і Сава вклонились йому, побажали доброго здоров’я.
— Доброго дня, панове, — відказав чоловік, затримавши на мить погляд на новакові. В сірих його очах вгадувалося очікування. — Щось сталося?
— Нічого такого, пане-батьку, — відказав Потурнак.
— А чого затримались?
— Вовки... На півдорозі звідси, у вибалку, ціле кубло... Ще трохи — й загнали б В’юнового скакуна. Обійшлося ... Але коневі треба було дати оговтатись.
— Вони мають вовчі шкури, пане гетьмане, — мовив джура з захватом. — Величезні!
— Справді? Такі вже й великі? — мовив поблажливо зверхник.
— Не тільки вовчі, — зауважив Потурнак. — У нас є і тарпаняча шкура. Вполювали коника. М’яса привезли.
— А це кого ви вполювали? — поцікавився гетьман, кивнувши на новака.
— Він сам до нас прибився, — відказав з усміхом Потурнак. — З полону татарського втік.
Кошовий спохмурнів, подивився на Саву. Його уважного погляду не уникли ні сліди на зап’ястях, ні босі порепані ноги, що їх тільки до колін прикривали обшмульгані штани.
— Хто ти будеш, чоловіче? — запитав суворо.
— Я єсмь Сава Карпенко, київський спудей, — відказав Сава і відчув себе раптом змалілим під суворим поглядом козацького отамана.
— То із скубеїв, кажеш? — пом’якшав гетьман. — Нам потрібні освічені люди. Допомагатимеш дякові в школі, бо той пройдисвіт якщо не пиячить, то зникає невідь-куди.
— Дозволь, пане-отамане, взяти його до нашого куреня, — сказав Потурнак.
— Беріть, та навчіть шаблю тримати.
— Та він такий, що й сам цьому ремеслу може навчити, — усміхнувся Петро.
— Он воно як... — схвально мовив гетьман. І звернувся до новака: — Під яким ім’ям житимеш?Сава подивився на зверхника здивовано.
— Приблудою його нарекли, — мовив за нього Потурнак. — Він приблудився до нас.
— Приблуда — то й Приблуда, — сказав гетьман.
— ...Чи ти й справді із спудеїв-курохватів чи, може, з ляхів чи злодіїв, тут нікого це не обходить, — сказав Петро, коли вони перетинали майдан, прямуючи до свого куреня. — Аби ти поважав наші звичаї, розмовляв нашою мовою та старшину шанував. І не дай Боже товариша зрадити. Бо тут у нас вважається за гріх зрадити навіть дідька, якщо він потрапив козакові в приятелі.
ТАЄМНИЙ ПОСЛАНЕЦЬ
Чорнобородий візник, переступивши поріг, на мить зупинився в нерішучості, причиною якої була невідповідність більш ніж скромного зовнішнього вигляду отаманського куреня його внутрішній розкоші. На барвистих персидських килимах у піхвах, інкрустованих дорогоцінними каменями, висіли дамаські шаблі, стилети з золотими та срібними руків’ями, пістолі й рушниці, змайстровані кращими зброярами Сходу. В глибині приміщення, у кріслі, що нагадувало трон, сидів кремезної статури чоловік. Довгообразе обличчя з м’яким виразом і великі сірі очі виказували помірковану і водночас вольову вдачу. По праву руку від нього щось писав за столом худорлявий, значно старший за віком козак з сивим оселедцем і такими ж сивими вусами. Господар, завваживши нерішучість гостя, всміхнувся.
— Заходь, Телемаху, — озвався він грецькою мовою, підводячись назустріч. — Давно очікую на тебе.
— Шлях був довгий і важкий, — відказав бородань також грецькою.
— Всюди нишпорять люди Вишневецького, виловлюють повстанців.
Гість розгорнув замотаний у полотно згорток, який приніс із собою. То виявилась Біблія в брунатному шкіряномі окладі з бронзовими защіпками.
— Подарунок від князя Костянтина, — сказав чорнобородий, кладучи книгу на стіл.
Чоловіки щиросердо обнялись. Гість був трохи старший і на півголови нижчий. Сіра міщанська свита і бриль укупі з чорною бородою і блискучими, також чорними очима робили його схожим на розбійника.
— Один раз уже думав — кінець нам. Не допомогла й грамота князя Острозького про те, що я грецький купець і торгую сіллю. Якби не підскочив родич Вишневецького з ватагою, убили б і мене, й моїх людей. Подарував йому за те куль солі. Як згадаю, що такий самий шлях треба буде назад долати...
— Можеш тут осісти, Телемаху, — запропонував гетьман.
— Ні. Його милість князь очікуватиме... Не так на мене, як на звістку від тебе.
— А що я можу йому переказати, крім подяки та грошей за селітру?
— Грошей не треба. Селітра — подарунок. З неї багато можна пороху наробити. І якщо те, про що я оповім, тебе зацікавить, то невдовзі порох стане в пригоді.
— Постривай, Телемаху. Тебе і твоїх людей нагодували?
— Нагодували, — відказав гість вдоволено. — Ще й чарку налили. І, знаєш, ніхто ні про що не розпитував. Показали, де розвантажити, потім повели до якогось куреня, запросили до столу... Смачно у вас годують, краще, ніж на княжому дворі... Але про справи. Як стало відомо його милості князю Костянтину, над православною церквою біда нависла. Така велика, що загрожує самому її існуванню. Знайшлися єпископи, які мають намір укласти унію з Римом і визнати зверхність папи.
— Це що, покатоличення? — запитав господар, знову сідаючи і показуючи гостеві на крісло поряд.
— Виходить, що так. При тому, кажуть, зберігаються православні обряди та літургія, а також право священиків брати шлюб.
Гетьман якийсь час не озивався. По його довговидому обличчі не можна було вгадати настрою.
— І хто ж вони — ті відступники? — поцікавився, не підводячи очей.
— Перший все це розпочав Балабан — єпископ львівський. Свій намір він виношує ще від дня перебування у Львові антіохійського патріарха Йоакима, який дуже круто тоді повівся з чільними людьми православної церкви.