Вже давно обіч берегів стали з’ялятись плавні. А невдовзі Дніпро розчахнувся на кілька рукавів. Отаман наказав стерновому аби правував у крайній лівий.
— До Січі — три доби плавання, — сказав він осавулові. — Видивляйся місце для привалу. Бранців тут відпуситимо. Не слід знати їм дорогу до Базавлука.
Довгий, порослий пожухлим очеретом, голими вже вербами та осокорами острів перетворився на військовий табір. Вперше за багато днів Микошинський наказав розбити намети. Задиміли багаття, по-домашньому повіяло запахами кулішу та смаженини. А дня наступного за наказом отамана всіх колишніх бранців було на берег правий переправлено. А там з них кілька гуртів збили: молдаван — понад дві соті, ляських посполитих — близько сотні, московитів — півтораста, решта — люд руський, що його в різні часи орда в неволю вигнала. Всім було видано шаблі, мушкети трофейні, запаси набоїв і харчу на два тижні. Молдаванам і полякам наказано було одним військом рухатись на захід, аж до самої Молдавії і тільки там розділитись. Московитам — берегом лівим — татарським іти на північ. Поміж русів-українців знайшлися такі, котрі самі знали дорогу; вони й очолили кілька гуртів земляків.
Було поміж бранців колишніх ще близько сотні галерників — італійців, французів, іспанців, португальців, що їх турки полонили під час війни султана з християнськими королями. Більшість із них до поляків та молдаван пристала, а решта — тридцять двоє в січовики попросились. Чайковські, що їх зібрав на раду гетьман, дали згоду, але піп зажадав аби іновірці церкву православну визнали. З тим ще п’ятеро до польсько-молдавського натовпу відійшли. А ті, що зостались, присягнули на латині, що її Микошинсьикй і піп та ще чимало братчиків тямили, православних звичаїв дотримуватись, закони січові шанувати і мови української навчитись. За час мандрів люди ті потоваришували з козаками; дехто з них відвагою прославився. Це вони були в числі тих, хто браму сінопську захопив.
Прощалися, обіймалися з січовиками колишні бранці, та зрештою подалися на північний захід руси-українці, перевезли на лівий берег московитів, на захід пішли молдавани й поляки. Тільки один з них залишився і про щось довго балакав з Вольфом Бределем. Він кинувся наздоганяти своїх, коли гурт його вже ледь-ледь угадувався в степу.
Незрозумілою для козаків литовською мовою звернувся посланець Рудольфів до Микошинського:
— Отой чоловік — француз. По-вашоку казати не тямить, але мову розуміє. Кілька років-бо на каторзі з українцями плавав.
— Ну, то й що?
— Він сказав, що поміж воїнів твоїх є люди, котрі мають намір переобрати тебе, і здобич по-своєму поділити. Вони те казали, не криючись, бо думали, що він не розуміє. Поміж них є навіть такі, котрі пропонували тебе вбити. Але більшість на таке не пристала.
— І багато їх?
— Ні, небагато. Але вони готуються до чорної ради. Всі твої прорахунки збирають.
— Хтось із старшини про те знає?
— Чайковський другої чайки... Найбільшим їхнім козирем були жінки, що ти їх тримав на судні. Але той, хто повбивав їх, сильно нашкодив. Дехто навіть відійшов від них. Ага, франк сказав, що найбільше підбурював проти тебе стерновий тієї ж другої чайки на прізвисько Буцматий..
Микошинський довго не озивався, а тоді послав услід французові хресне знамення.
— Хай Бог приведе тебе додому, людино! — прошепотів він. І — до посланця: — Якщо зі мною найгірше станеться, перекажи його милості імператорові, що всі обіцянки я виконав, хоч і з запізненням на рік. Гадаю, вже тепер Порта відтягне частину військ від вашого кордону.
— Пане отамане, хіба все так погано?
— Схоже на те, друже.
На цілу версту від табору виставив гетьман дозірних на ніч. Сімдесят вісім озброєних до зубів братчиків, по два від кожної чайки, несли варту з обох берегів і в степу. Ще по півдюжини їх на суднах залишилося, добро стерегти. Решта намети понапинала, на тверді нерухомій розкошувала, як на перині.
Південно-західний вітер хмарки повз місяць проганяв; тінями густими ковзали вони по табору козацькому. В найтемнішу мить майнула постать до шатра отаманського і зникла.
— Це я, Богдане, — почувся тихий голос.
— Чого тобі, Нетудихато? — озвався господар намету.
— Місяць уповні. Кажуть старі люди, що в таку ніч декого на пригоди тягне.
— Ти до таких належиш?
— Ні. Але мені відоме це повір’я. І отже пропоную тобі до мого намету перейти. Там, поміж наших людей, краще спатиметься. А я тут залишуся.
Від гетьмана почувся звук висування шаблі з піхов.
— Гадаю, брате, що снові моєму тут нічого не зашкодить.
— Та ні ж-бо, там зручніше. Ночі тепер довгі...
— Відаєш причини, що снові моєму зашкодити можуть? — поцікавився отаман.
— Ну, не дуже певні. Але не брати їх до уваги було б помилкою. Одна з них — скарб великий веземо. Декому хотілося б стати його розподільником.
— Поважна причина... Це вони дівчат повбивали?
— Ні. Навпаки. Хтось із наших. З усього, один діяв.
Микошинський довго не озивався, а тоді важко зітхнув:
— Воно не тільки дівчат убило, воно майбутнє моє вбило. Я вже бачив себе батьком діточок гарних, таких як Ядвіга.
— Атож, — погодився Нетудихата. — Видно, доля наша така — черствіти до старості в гріхах своїх смертних... Ну, то як, підеш до мого шатра?
— Гадаєш, я сам не впораюсь тут?
— Може, і впораєшся, а, може, й ні. Ти іншому навчений. Вишкіл офіцерський маєш, освіту високу, красно балакати вмієш з усілякими людьми вельможними. Лиман і море Чорне знаєш як свої кишені. Але є таке, в чому тобі до мене далеко.
— Я вмію стріляти і шаблю тримати, — зауважив Микошинський.
— Вмієш. Добре вмієш. Якби не вмів — гетьманом не обрали б. А тільки ти вмієш, а для мене це фах. Я можу кілька ночей не спати, підстерігаючи ворога, а потім голіруч його задушити. Різниця між мною і тобою ще і в тому, що ти до людини, навіть до найгіршої, ставишся як до людини, а я, в час мого полювання, як до здобичі. Сьогодні я вийшов на полювання і пасткою для дичини буде твій намет.
— А ти переконаний, що звір існує?
— Не зовсім. Але я переконаний, що цей привал найсприятливіший для нього. До того ж це останній його шанс.
З правого берега долинуло завивання. Нетудихата прислухався.